Архів
Курси валют
Погода
      youtube @24
      Loading...
      google @24
      RSS СТРІЧКА
      Загальний RSS

      Топ новини

      Відео новини

      Штурмовик ДУК: Так, я правосек, так, мені не пофіг на імідж ЗСУ

      3773 Читать новость на русском
      Олексій Трубілко
      Олексій Трубілко / 24 канал

      Штурмовик ДУК "Правий сектор" на псевдо "Тео" не любить, коли його називають "кіборгом" і надто героїзують. Через це розмова із ним вийшла ще цікавішою.

      Повернувшись із війни, Олексій Трубілко став співзасновником громадської організації ВПА "Калина" і почав займатись навчанням молоді спочатку на Рівненщині, а згодом – і в усіх областях України. Зараз він навчає студентів медучилищ і старшокласників основам домедичної допомоги, спортивному орієнтуванню та передає власний досвід із бойових тактик курсантів військових учбових закладів. Окрім того, планує розвивати напрямок туристичних походів для кращого вивчення історії рідного краю та зробити все можливе для підвищення іміджу ЗСУ.

      В інтерв’ю сайту "24" він розповів про те, чому потрібно інвестувати сили та час у молодь, чому не потрібно зациклюватись на власному геройстві та як правильно повертатись з війни, аби не втратити смак до життя.

      За освітою ти фельдшер-акушер, але чомусь вирішив стати правоохоронцем. Як так вийшло, що медика занесло у міліцію?

      Є таке поняття "поклик душі". У мене до цього всього тяга була ще з дитинства. Десь з того часу, як у п’ятому класі я написав на щоденнику "Джохар Дудаєв, ми з тобою", танк намалював і Кремль палаючий – тоді якраз почалась перша чеченська кампанія.

      Тяга до чого?

      До штурмових підрозділів і силовиків.

      Так, а в міліціонери як занесло?

      А силовики – це, фактично, мєнти. Мене звісно більше приваблювала кар'єра секретного агента, який щось десь розкриває, виконує надтаємні завдання під прикриттям з постійною небезпекою для життя. Єдиний вихід для хлопця без бабла на початку 2000-х добратись до таких пригод був через міліцію.

      Класичного мєнта з тебе не вийшло, так?

      Не так. З мене не вийшло "мусора". Бо правоохоронці діляться на дві категорії: "мусор" і "мєнт". Коли ти туди приходиш, вдягаєш синю форму – ти вже мєнт. Перший рік тебе не чіпають, придивляються, як себе покажеш. Ні в які махінації у цей період не залучають. Я ж сам з бурштинового краю, і там всяких схем багато є. Через рік роботи тебе вже починають пихать в якісь оборудки. У мене так не вийшло, я не розумів тих схем, чи не хотів їх розуміти. Не захотів робити те, що було незаконно.

      Тому ще тоді з мене вийшов класичний правосєк через оцю психологію справедливості. Зараз я вже усвідомлюю, що тоді я був поліцейським, який хотів дотримання законності. Так починали майже всі молоді правоохоронці, але проходив час – і вони або лишались там працювати, або йшли. Кажуть, якщо лишаєшся правоохоронцем більше ніж два роки – тобі встигають залить собачої крові. Мені не встигли – втік раніше.

      Чому пішов у ДУК?

      Спочатку хотів іти до ЗСУ. Бігав по базару за воєнкомом, казав, що все маю, треба лише дати мені автомат і каску, бо я сам собі все купив ще за рік до війни. Він мені тоді відповідав, що коли прийде час – мене заберуть.

      Я більше хотів піти в якісь офіційні структури, щоб піднімати престиж тих же ЗСУ. Але коли побачив, що там до всього більш пофігістично ставляться, то почав шукати інші підрозділи. Дзвонив в "Азов", в "Айдар", куди тільки не дзвонив – наборів ніде не було. Пішов у "Правий сектор". Подзвонив, сказали, що у них є збір – і поїхав на учебку в "Десну". Спочатку було класно. Потім у мене почались негаразди, бо я ж – колишній мєнт. Не було принципово, що у ПС був і син львівського СБУшника, і ще 10 мєнтів, і серед їхньої внутрішньої служби безпеки правоохоронці були. Але доколупались чомусь до мене. Хоча мені до сих пір здається, що то більше особиста амбіція командира батальйону була.

      Після "Десни" – одразу на Піски поїхав?

      Півтора місяці нас мордували в учебці. Потім поїхав на Піски.

      На Пісках була війна. Я, взагалі, розраховував на контактний бій, на те, що буду постійно стріляти, патрони носити, щоб все – як в кіно. Хоча, по суті, воно так і було. Коли ми вже зайшли в Піски і мене розподілили до "Хати Сірка", там була позиційна війна. Я хотів контактної війни, рвався в аеропорт. Амбіції рвали, бо що ж я – лох, у Донецькому аеропорту не побувати?

      Але потім таки лишились у Пісках. Бо зрозуміли, що там теж потрібні. Плюс восени 2014 року, коли починались вибори, багато людей від нас виїхали – приїхали, зробили 20 селфі з автоматом і поїхали по осередках додому балотуватися. Коли нас на позиції лишається двоє замість 12, то розумієш, що зараз получиш такий контактний бій, що мало не покажеться. Що ДАП, що Піски – вигрібати можна скрізь по повній програмі. Так що свою порцію контактних боїв ми теж отримали.

      Чому саме тебе зробили старшим позиції "Земля"?

      Мене зробили старшим зміни, потім – старшим позиції, і вже потім, коли командир десь їхав, він лишав мене своїм заступником. Чого зробили? Командир у перший день спитав у кожного, хто приїхав, скільки він сьогодні вистріляв патронів. Я тоді сказав, що не стріляв. У мене ще армійських відстріляних набоїв було пару тисяч. А кілька раз стрільнуть, щоби потім сидіти чистити автомат – я цього приколу не розумію. Всі відстрілялись, понагрівали собі стволи, а якщо раптом сепари почнуть перти – з чого тоді стрілять будемо? Ну як діти малі – взяли автомат в руки і вже все, ой, як круто.

      На Пісках скільки перший раз пробув?

      Десь півтора місяці. Потім простудився дуже сильно. Вже тоді мав кілька черепно-мозкових травм, на Пісках мені додало кілька легеньких контузій, компресійні удари. Плюс копали траншеї, замерз. Мені вже кололи двічі на добу щось, аби мене попускало. Ну я що, косити буду? Як можна їхати додому, кидати пацанів аби їхати лікуватись? Та ну нє! Короче, здоров'я здавало, почав розвалюватись, поїхав додому. Побув дома місяць, трохи відійшов, потім мене попросили приїхати в учбовий центр.

      Поїхав на "Десну", там був помічником інструктора, тренував молодих, паралельно сам тренувався. Коли пішло загострення на фронті, зрозумів, що треба їхати туди. Тоді ще вийшов наказ комбата, що інструктори мають бути активні. Мене на фронт довго не пускали, бо по мені продовжувалось внутрішнє слідство, перевіряли чи я мєнтовський стукач, чи не стукач. То таке.

      Зрештою я таки одягнув бронежилет, взяв свою бензопилу і сів в автобус зі своїми пацанами, яких вчив. Ти би бачила очі тих пацанів! Вони так зраділи, що оцей одбитий з бензопилою їде з ними. Тому що якщо я, як інструктор, їду з учебки з пацанами туди, це означає, що я – абсолютно впевнений у тих знаннях, які їм дав. У людей піднімається бойовий дух, вони будуть вдвічі ефективніше воювать. Приїхали на Піски, подзвонив до свого старого командира, і в той же день мене знову зробили його замом. Того разу я майже місяць пробув, і мене знову забрали на учебку. Ну, а потім здоров'я здало остаточно – і поїхав додому.

      Сильно здало?

      Та я вже почав боком ходить, перестав відчувати ліву сторону, і більше місяця просипався із жахливим лобним болем. Лоб болів, на очі тиснуло. Вже коли зрозумів, що починаються дуже серйозні проблеми зі здоров'ям, згадав, що у мене двоє дітей і поїхав на обстеження. Мені зробили МРТ, сказали, що ще одна контузія – і я трупак. Мені тоді лікар дуже конкретно пояснив, що я вже за станом здоров'я стаю обузою для свого підрозділу.

      Але ж ти у Донецький аеропорт таки потрапив?

      Ну, як. Ми туди виїжджали, там були, щось підвозили, когось забирали.

      Тебе називають "кіборгом"

      Називають. Але я себе ним не вважаю. Кіборги – це ті пацани, які там просиділи по два-три місяці і гризли той бетон. Є ще кіборги з Пісок. Слухай, ну по всій лінії оборони всі отгрібали. А іловайські пацани – не кіборги? Те, що я там ловив щось, що до нас долітало – то таке. Але називатись кіборгом просто не маю права.

      Ти казав, що коли відвоюєш, то плануєш стати інструктором з туризму. Чому не став?

      Та, власне, я цим теж займаюсь. Ми розвиваємо рідний край.

      Але ж ВПА "Калина" – це навчання дітей. Як воно пов’язано?

      Зараз я все перев’яжу. Є така програма, яка називається "Зелений туризм". Оці всі місця, де я проживаю, багаті на історичні пам’ятки. Там є місця, де проходили бої УПА, там проходили одні з найбільших битв УПА з більшовиками, там є могила провідника УПА Черешні, могила Тараса Бульби-Боровця. Там – прекрасна природа і шикарні ліси. У нас це місце називають Случанською Швейцарією. Там – нормальні лісники, які мають дерев’яні хати, такі, як у фільмах жахів. З цими лісниками можна домовитись, аби вони дозволяли групі ночувати у їхніх хатах. Що заважає нам організувати оцей зелений туризм та прокласти маршрут між цими хатами? Три хати – три ночівлі.

      Ви вирішили водити групи маршрутами УПА?

      Ми наступного року плануємо проводити там змагання. Будемо проводити марш-кидки. Прикольно ж буде!

      Як ти взагалі дійшов до того, що потрібно навчати дітей?

      Та на фронті ми до цього дійшли. Війни будуть іти-іти-іти, нас будуть вбивать-вбивать-вбивать. І що далі? Воювати, поки всіх не виб’ють? Щось не то із цим сценарієм. Але якщо розумову діяльність молоді стимулювати, розвивати – то вже буде краще. Молоді тут ще жити. Та молодь, із якою я зараз працюю і яку навчаю, це – майбутні директори, начальники і керівники моїх же дітей. Якщо зараз мої діти підуть учиться, і у них викладати будуть такі самі постсовдеповські вчителі, які були у нас, то у цьому буде моя вина. Навчаючи молодь, я інвестую у майбутнє своїх дітей: ми вчимо тих, хто буде з ними працювати, щоби ці люди стали більш адекватними. Ми вчимо їх так, як хотіли, щоби вчили нас.

      Коли почав займатися роботою з молоддю після повернення у мирне життя?

      Та через пару днів. Хтось краєм вуха почув, що я доброволець. Попросили сходити у школу. Я один раз зайшов. А мені тоді так ніяково було! Я ж не герой, нічого такого особливого не зробив. Почали говорити з дітьми.

      Чому – не герой?

      Ну не треба постійно робити з себе героя, щоби люди на тебе знизу вверх дивились. Чому я відмовлюсь від будь-якого геройства? Бо коли на героя дивишся, це ніби зіронька десь на небі, до якої дотягнутись важко. Ти ж маєш бути реальністю.

      От для своїх курсантів, для тих дітей, з якими ми зараз працюємо, я – реальність. Якби я ставився до всіх, як ті генерали, що себе зависоко підносять, результату не було би. Ну так, ти – генерал. Але ти з людьми не працюєш, ти сам нічого не розумієш, з тебе толку – нуль. Коли ти не зірка, а звичайна людина – з тобою можна поржать, фотку на месенджер перекинуть, покурить в курилці, поговорить нормально. Тому я не хочу собі ніяких зірок.

      Чого тоді хочеш?

      Хочу передавати інформацію. Максимум інформації, яку знаю.

      Зелений туризм, про який ти говориш, це, як і навчання, спосіб передати ту інформацію, якою ти володієш?

      Так. Молодь хоче драйву. Молодь хоче створити собі всі необхідні умови. Ми надаємо їм всі можливості самим для себе створювати потрібні умови. Хата лісника, вечір, вогонь, їжа. Поговорити, хто що з собою взяв, хто що взяв зайве і більше не буде з собою брати, чого кому не хватило. Вони будуть у досить комфортних умовах. Якась дівчина не взяла тапочки? Ну, в принципі, можна і без тапочок походити, але ноги вже мокрі. Значить, запам’ятовуємо, що наступний раз треба брати тапочки. Таким чином ми не монотонні лекції говоримо, ми на практиці показуємо, як має бути. Я сам оці монотонні начитки лекцій не переварюю, тому від них відмовляюсь.

      Тобто, ти вчиш дітей так, як хотів би, аби вчили тебе?

      Так.

      Чому ти вже навчив?

      Переважно ми вчимо тому, що не треба робити. Коли вибираєш з життєвої практики – це ще краще, ні просто книжку прочитати. Я їм ніколи не розказував того, чого сам не робив.

      Ти вчиш туризму, виживанню у бойових умовах, орієнтуванню, домедичної допомоги…

      Чекай, зараз розкажу. Коли я перший раз зайшов у медучилище, почав там з усіма говорити, мене всередині перевертало всього! Приніс їм аптечку, яка у мене ще з першої ротації лишилась. Сказав керівництву, що цю штуку лишаю для того, аби діти на цій аптечці навчались. Приїжджаю через чотири місяці, говорю зі студентами. Розумію, що ту аптечку вони в очі не бачили. Питаю, де аптечка. Кажуть – у шафі закрита. Питаю, а чого? Знаєш, що відповіли?

      Що?

      Цитую: "Ти ж казав, вона стоїть 300 доларів!". Мать вашу, спеціально у медучилище привіз ту аптечку, аби майбутні медики вчились всім користуватись. Вони її взяли і на кілька місяців законсервували в шафу, і не тільки дітей туди не підпускали, а самі до тої шафи не підходили. Це – тупо. Всі програми підготовки майбутніх медиків у них 1979 року. Дрони уже можуть оперувати мозкові клітини в Японії, а у нас вчать на тряпках і багаторазових шприцах, які кип’ятити треба.

      Так ти вперше почав працювати з медучилищем?

      Та. При чому – плотно. Бо просто стало страшно.

      Зараз вже працюємо з медучилищами, з багатьма школами у різних містах, з курсантами університету ЗСУ, почали працювати з військовою кафедрою Університету Шевченка. Всі студенти, які займаються зі мною, обов’язково підуть в гори. Тісно співпрацюємо з ужгородською "Просвітою".

      Ще є багато точок по Україні, куди можна поїхати. Але ми до цього відносимося не як державні програми – десь швидко відмітитись, аби просто галочку поставити. Ми добиваємось результату. Наприклад, я не можу піти в гори з групою студентів медучилища, якщо вони зі мною не пройдуться по району хоча би 30 кілометрів. Я маю бути впевнений в них. Накидати собі автобус дітей, аби там половина погубилась – то не моє. Плюс у нас дуже жорстка політика кадрова, чітко відбираємо тих, хто працює з дітьми.

      Яких дітей ти точно не будеш навчати?

      Нездорово самовпевнених. Тих, хто на все відповідає "Нє, ну це я вже знаю". Коли хлопець навколо мене бігає і питає, коли ми вже підемо стріляти, я пояснюю, що от зараз теоретичний курс пройдемо весь – тоді поїдемо постріляємо. Якщо він каже: "Я це вже знаю, я вже стріляв, можна мені не проходити теоретичний курс?" – він зі мною ніколи в житті стріляти не буде. Ті, хто кажуть, що вже все знають, – найбільш стрьомні.

      Мені знаєш, які діти найбільше подобаються? Діти з інвалідністю. Вони такий стержень всередині мають! Якщо більшість буде думати, що вони вже знають і вже самі класні, дитя з інвалідністю буде перти вперед ще сильніше, аби довести, що може не гірше за інших, а навіть краще. Я тому цілком підтримую оці інклюзивні групи. З цього дуже прикольний мікс виходить.

      Вертатись з війни важко?

      Важко. Коли перший раз приїхав додому, а хтось з моїх пацанів дзвонив – аж погано ставало. От що я йому скажу, коли він дзвонить? Він хоче спитати, як там вдома. Що, сказати йому правду: "Ні, брат, вдома – хрєново, у вас там краще"? Не можу. Отак ходиш по хаті, маєшся, жінка на тебе дивиться і думає, що вже коханку завів.

      Мені було дуже важко дружині пояснить, що то за смс-ки вночі, чого хтось дзвонить ночами, чого з кімнати виходжу, щоб поговорить. Бо ж хочеться покурить, поматюкаться, при жінці того не зробиш. Вона починає щось підозрювати. Пройшов, мабуть рік, коли до мене перший раз хтось з хлопців заїхав, і лише коли вона їх побачила, з хлопцями трохи перезнайомилась – стало легше. Ну, і я вже став більш відкритий.

      Твій рецепт: як собі повернути сенс і смак до життя коли вертаєшся?

      Чекай. Я із цим сенсом воювати ішов. Навіть з двома. Я знав, що у мене є двоє дітей, за них я воював. До цього сенсу я з війни повернувся. Я не очікував, що от зараз поїду воювати, і одразу все стане краще – дороги стануть європейські, вулиці будуть чисті, а сусідка – менш брехлива. Чувак, ти коли йшов воювати, ти ж з якоюсь ідеєю йшов, ні? Чи ти очікував, що за тебе хтось все зробить? Так не буде, ніхто за тебе нічого не робитиме.

      Я не хочу безкоштовного проїзду в тролейбусі собі. Я розумію, що держава не витягує всіх. Мішок бюджету – не бездонний. Якщо я можу на себе заробити – буду заробляти. Сидіти і бухтіти, що в державі всі козли, які мені землю не дали – то не моє. Блін, земля зараз не лопне. АТОвців тисячі, України на всіх замало, то вже у Сибіру землю треба брати буде, аби кожному безкоштовно роздать. Чого я за світло маю платити, якщо в АТО собі льготи заслужив? Та хлопці, ну подумайте, робочих людей, які податки на ваші пільги платять – взагалі мало лишається. Якщо просто сидіти і нити – нічого не буде. Хочеш, аби повертатись додому було легше – займись ділом.

      Ти постійно говориш, що хочеш підвищувати престиж ЗСУ. Нащо то тобі треба?

      Бо генерали кабінетні – то не є ЗСУ. ЗСУ – це Збройні Сили України. Це дуже велика машина і велика кількість крутих пацанів. Вони заслуговують на те, щоб їх поважали. Да, я правосек. Да, мені не пофіг на імідж ЗСУ. Наші Збройні сили – це майбутнє України. Є країна. У країні мають бути свої Збройні сили. І вони мають бути дуже сильними і дуже крутими. Конституцію почитай, там же все написано, ну!

      Всі фото: Едуард Крижанівський

      Джерело: 24 канал
      powered by lun.ua
      Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
      Коментарі
      Більше новин
      При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання
      не нижче першого абзацу на Телеканал новини «24» — обов’язкові.
      Цитування і використання матеріалів у оффлайн-медіа, Мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди Телеканалу новин «24».
      Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.
      Усі права захищені. © 2005—2017, ПрАТ «Телерадіокомпанія “Люкс”», Телеканал новин «24»
      Залиште відгук