3000 км автостопом: Зниклий безвісти (Німеччина)

Навмисне або й ні, цей марштрут зачепив Німеччину найбільше. Тут головним пунктом призначення мав стати Берлін, але дістатись сюди одним заходом прямо з Амстердама було занадто неймовірним завданням.

Так у плані з'явився Гамбург. Теж, наскільки мені це було вже відомо, досить потужне місто. Друге за величиною у країні після самої німецької столиці. І справді-таки по дорозі у Берлін.

А ще - ніколи не міг подумати, що потраплю в Німеччину через її західний кордон. Зараз, однак, не той випадок, щоб я дивувався з цього факту.

[Карта]

Уявлення про автостоп у Німеччині у мене, крім окремо почутих розповідей, не було ніякого. Як не було, зрештою, уявлення про автостоп у трьох попередніх країнах з тої ж пригоди - Франції, Бельгії, Голландії.

Може тому все й виглядало вдвічі захопливіше, ніж могло би бути - потрапляєш у нову країну вперше, плануєш долати у ній довгі дистанції без квитків на транспорт, не говориш у цій новій країні німецькою.

До цього часу, впринципі, все йшло добре, тому я не хотів завчасно думати, що щось може бути складніше за умовною лінією зі скромним знаком "Дойчланд".

А починалось все ось так - Старт з поліцією у Парижі та бельгійці, які роздають щастя

І потім - Ризик і нічний Амстердам пахнуть однаково

Автостоп у країнах Бенілюксу закінчився рівно на голландсько-німецькому кордоні. Тут для мене і моєї подруги Каті мала початись подорож Німеччиною. І це все могло виглядати більш піднесено, якби на кордоні Голландії і Німеччини ми не опинились серед ночі біля зачиненої заправки.

Трохи тепла в подарунок

Таке входило в наші плани, мабуть, в останню чергу - застрягнути вночі на якійсь заправці при автобані. А якщо вона ще й зачинена і безлюдна? Оце треба ще бути такими "щасливчиками".

Можливо, це і так зрозумілий факт, але швидкісні траси вночі - це абсолютна темнотінь. Звісно, було б дивно розставляти тут вздовж ліхтарі, але порівняно із жвавим днем все виглядає зовсім по-іншому. Уже здалеку бачиш, як наближається машина. Стоїмо під ліхтарем біля самого в'їзду на заправку. Надія вирватись до світанку з цього мертвого місця ще не вмерла.

Зараз швидкість автомобільних фар помітно зменшується. Ще трохи, і машина має зупинитись біля нас. Зупиняється. Доброї ночі, німецька поліціє! На кого ж тут ще можна було чекати? З цим випадком я вже можу розпочинати колекцію власних розмов з поліцейськими. Зізнаюсь - швидше приємних, аніж навпаки, розмов.

Нам порадили дочекатись автобуса і поїхати хоча би в Бремен. Навіть дізнались для нас вартість квитка - 12 євро з особи. І автобус приїхав рівно через стільки, як і сказала поліція, тільки от квитки, виявилося, без попереднього продажу коштують 28. Це вже нам не підходить, поліція вже не наполягає, просто їде собі геть.

Стояти просто біля траси - це хіба що більше нагнітати безнадію. Глибока ніч. Біля якоїсь зі стін заправки має бути менше холоднуватого нічного вітру. Плюс є ще трохи одягу і дощовики - стань сам собі наметом. Позітхай, подрімай, помучся. Це вже мене заносить.

В напівдрімоті розумію, що на заправку приїхала машина, тут напевно доступне самообслуговування. Ну так, трохи соромно, що ми тут такі невідомо-хто розсілись. Але нехай вже нам пробачають. Це не машина, а якийсь ніби фургон, чи трейлер. З його вікна виглянула жінка, вийшла з машини.

Спочатку вона зникла за фургоном, а потім повернулась до нас з двома пледами. Невеликими такими, салатовим і синім. Я вже більше розгублений, аніж сонний. Ні, в Гамбург вони не їдуть, якраз навпаки - до Франції. Сподіваються, що з пледами нам буде трошки тепліше. Обличчя цієї жінки я не запам'ятав зовсім.

Можна й пішки. Головне - вперед

Ще кілька годин - і ми дочекались ранку неділі. Дорога досі майже пуста, заправка зачинена, і ніхто на неї не заїжджає. Повертаємось на те саме місце, де вночі "зловили" поліцію. Впринципі, нам не казали, що стояти тут заборонено. Водіям нас видно здалеку і вони можуть зупинитись на в'їзді на заправку.

Щоб не нагнітати драматизму, скажу одразу - після трохи тривалого очікування нам зупинилось авто. Трохи далекувато, тому ми сумки в руки - і побігли. У машині - двоє чоловіків, вони не говорять англійською, а ми - німецькою. Але ще підбігаючи до машини, я побачив у них польський номерний знак. Доводиться рятувати ситуацію польською мовою.

Нас підвезуть на понад 100 кілометрів, начебто дуже навіть по дорозі на Гамбург. А взагалі - зараз для нас не існує варіантів, які б нам не підходили. Уже в машині розмова щось не дуже клеїться. Розказали трохи про свої враження від Парижа і Амстердама, але більшу частину дороги слухаємо музику.

Водій зі сином - поляки з Познані, у Німеччині працюють. Обіцяні кілометри промайнули - і вже потрібно виходити. Інакше ми б вже рухались не зовсім в бік Гамбурга. Так ми опинились трохи не в такому місці, на яке сподівались. Дорога, якщо вірити знакам, справді веде до Гамбурга, але виглядає, що її не дуже часто для цього використовують.

Між "чекати" і "рухатись в напрямку своєї мети" вибрали друге. Сонячного недільного ранку ми пішли собі Німеччиною. З одного боку дороги був канал з водою, з іншого - поодинокі приватні будинки. Біля деяких на подвір'ї навіть бігали кролики. Така от абсолютно мирна атмосфера. І на дорозі так і не було машин, щоб її порушити.

За весь час кілька авто все-таки проїхали в обидва боки. Ми могли сидіти на узбіччі і підніматись тільки тоді, коли здалеку чули звук транспорту. Зараз не віримо своїм очам і вухам - цей чоловік каже, що їде прямо в Гамбург. Хорват, англійською майже не говорить, хорватською питає в мене (вже знаючи, що я з України), чи розумію я хорватську. "Розумєм" відповідаю я, і ми починаємо їхати.

[001]

Ми промовчали всю дорогу аж до Гамбурга. Я старався не засинати, але, напевно, засинав. Можливо, це було завжди лише на кілька секунд, і тоді я старався якомога ширше розплющувати очі, а подумки переконувати себе, що я абсолютно бадьорий. Не могли ж ми з Катею спати двоє одночасно, хоч ситуація і так вже вийшла з-під контролю. В Гамбурзі ми вийшли десь на околиці біля автобусної зупинки.

[002]

Ніби й отримали те, що хотіли, але було щось зовсім не весело. Занадто нелегко дався цей відрізок дороги, але роздратування через безсонну ніч скоро мало пройти. Єдине - так і залишилось соромно перед водієм-хорватом, хоч він може й сам усе зрозумів з наших втомлених облич. Все одно цього вже не змінити. Ну і ми все-таки в Гамбурзі.

[003]

Зорієнтувались з напрямком і вирішили йти в центр пішки. Щоб роздивитись, знайти каву та Інтернет. Гамбург був похмурим і через це трохи незатишним. Або це справа в загостреному сприйнятті всього навколо через втому. Це був далеко не той стан, щоб знайомитись з новим містом і країною.

[004]

На одній з вулиць "купились" на кафе, де якраз і мав би бути Інтернет. Нам ще потрібно було знайти, як добратись в ту частину міста, де ми мали зупинитись. Але до мережі ми так і не підключились. Працівники закладу сказали, що нічим зарадити не можуть, бо все має бути добре. Тому непідкорений Гамбург знову чекав на нас своїми майже пустими вулицями.

[005]

Припортова частина Гамбурга мені видалась дуже незатишною. Строга і невибаглива архітектура, перемішана з дуже часто залізними на вигляд мостами.