Архаїчна українська мова: перевага чи недолік?

Я спочатку розхвилювався, а потім задумався з того приводу. Чи є я таким насправді?

З раннього дитинства у нас у домі панували аж три мови: російська, якою переважно спілкувалися мої батько та мама (хоч батько мали диплома філолога-україніста, а мама працювали вчителькою в українській школі), українська, якій надавали перевагу мій дідусь, та ідиш, до якого перестрибували мої дідусь та бабуня, коли їм треба було щось обговорити чи полаятися у моїй присутності так, аби я не зрозумів. Я згодом все одно почав розуміти, але то вже інша історія.

Вчився я в українській школі, де переважно панувала саме українська мова – щоправда, деякі вчителі викладали все одно російською (так, скажімо, всі три вчителі англійської, які у мене були, спілкувалися російською). Тому українська була для мене завжди саме природною, власною мовою – до такого ступеня, що в одинадцяти-дванадцятирічному віці я писав байки та оповідання українською і навіть не замислювався, чому це так, а не інак.

Але згодом, живучи в Ізраїлі та Німеччині, я добряче забув українську. Просто не було, з ким спілкуватися нею. Івриту навчали; німецьку опанував – тепер вона для мене майже рідна; російською спілкується усенька еміграція з СРСР, не замислюючись... а от українською катма було, з ким гомоніти. Тож мова моя за ті роки заіржавіла добряче.

Втім, у якийсь момент – не скажу зараз, у який – я раптом немовби повернувся додому. Схопився читати українські книжки, мало не з кров'ю здобув собі примірник "Енеїди" Котляревського, з якого почалася моя нова українська бібліотека... Коли почалася Помаранчева революція – коментував її події на німецькому телебаченні і несамовито дратував запрошених у ту ж студію російських експертів відмовою спілкуватися російською мовою, хоч сам того ж часу працював власним кореспондентом російськомовного (не російського) телеканалу. З початком війни просто вже свідомо почав писати здебільшого українською.

Проте, коли десь із рік довелося попрацювати в українській редакції Deutsche Welle – мені колеги стали зауважувати (до того ж цілком слушно), що моя українська – якась надто архаїчна. Не так, аби старовинна, але застаріла. Не знаю, як зараз – намагаюсь вчитися просто на бігу. Втім, архаїчна мова для діда Панаса – то, певно, є перевага, а не недолік...

У будь-якому випадку, я не можу з певністю сказати – чи є я природним носієм української, а чи це, так би мовити, штучно набута мова. Але, навіть, якщо й штучно – це доводить одне: будь-який російськомовний українець може перейти до доброї, якісної, різноманітної солов'їної. Може навчитися, може вживати її у повсякденні. Аби було бажання. Тільки не слід забувати, що у цьому процесі примус, фаріонівщина – не є корисними. Дід Панас все ще залишається переконаним просвітянином, нікого силувати не збирається. Волати про "мовою ворога спілкуються зрадники" не збираюсь, бо то є бздура: зрадники, як ми нині знаємо, можуть спілкуватись і найлітературнішою українською, та хоч лемберзькою ґварою.

Хоча це й не позбавляє мене переконання, що кінцевою метою все ж таки повинен бути повний перехід до української. Бо вона є неабияким чинником самоідентифікації. Тому ще раз закликаю моїх російськомовних друзів: спілкуйтеся українською. Не бійтеся, не соромтеся – ми всі вчимось. Помилятися – не гріх, вас знайдеться, кому виправити. А раз почавши – звикнете і самі потім будете собі голови ламати: чи то ви вивчили українську, а чи то завжди знали.

Читайте також: Пам'яті Богдана Гаврилишина: коли покоління змінюють покоління