Чи варто вимагати виключення Росії з ПАРЄ?

Георгій Логвинський, народний депутат від "Народного фронту" і заступник голови делегації України в ПАРЄ заявив про те, що наша держава добиватиметься виключення Росії з Парламентської Асамблеї Ради Європи. За умови, що ситуація на Сході та в Криму не покращиться. А оскільки вона, ясна річ, не покращиться, питання про виключення РФ може бути актуалізовано вже у червні поточного року. Сам Лонгвинський, втім, не береться судити, наскільки реалістичним є подібний сценарій. Тут, каже депутат, все залежатиме від позиції більшості членів ПАРЄ.

Чому мова йде саме про червень? В цьому місяці моніторинговий комітет ПАРЄ вирішуватиме, чи повертати російській делегації право голосу, якого її позбавили раніше. Сама російська делегація, залишаючи Брюссель, ображено заявила про те, що не з’явиться в Асамблеї до початку наступного року. За її відсутності росіян можуть покарати ще відчутніше, повністю позбавивши членства в ПАРЄ. Цього не виключає не лише Логвинський, а й голова ПАРЄ Анн Брассер.

Здавалось би, такий фінал для Росії є закономірним. Але, якщо прикликати на допомогу здоровий глузд і не намагатися робити піар на гучних заявах, не зовсім зрозуміло, в чому полягає практична користь від подібного кроку. Зокрема, й для України. Навіть будучи позбавленою права голосу в ПАРЄ, Росія залишається членом Ради Європи. І це наразі головне. Про виключення її з Ради Європи мова не йде взагалі. Коментуючи таку можливість, Анн Брассер якраз і наголошує на тому, що всі останні санкції відносно РФ не означають призупинення її членства в Раді Європи.

І це говориться аж ніяк не від великої любові до Росії. Брассер не бажає, аби Росія випала з-під юрисдикції Європейського суду з прав людини. Здається, Україна не бажає цього також. Декілька позовів щодо РФ наша держава вже скерувала до ЄСПЛ. Якщо Росія (гіпотетично) покине Раду Європи – нікого буде притягати до відповідальності за допомогою міжнародних інституцій. Якщо Росія покине лише ПАРЄ, це, по великому рахунку, не вплине на жодні процеси. Адже навіть тоді, коли РФ голосувала в ПАРЄ, Асамблея більшістю голосів ухвалювала резолюції на користь України. Так було, приміром, із резолюцією, котрою було засуджено анексію Криму.

Так, я можу погодитись із тим, що після того, як російська делегація зі скандалом покинула сесію ПАРЄ, повітря в Асамблеї стало чистішим. Погоджуюсь я і з тим, що російській стороні нанесено відчутну "образу гонору", якою і зумовлений увесь її наступний кураж – ми, мовляв, і самі збиралися йти з ПАРЄ… Але я не хотів би, щоб українській соціум плекав марні надії на те, що ймовірне вигнання Росії з Парламентської Асамблеї буде контрольним пострілом в голову путінського режиму чи переломить хід війни на Сході. У випадку із позбавленням російської делегації права голосу мова може йти хіба що про отримання моральної сатисфакції.

Україна отримала таку сатисфакцію, так само як у 1939-му її отримала і Фінляндія, коли Радянський Союз, який напав на цю країну, було виключено з Ліги Націй. Тоді світова спільнота чітко й недвозначно продемонструвала і агресору, і його жертві, на чиєму вона знаходиться боці. Для України це також важливо, і жест підтримки ПАРЄ не варто недооцінювати. Але не варто й переоцінювати. До речі, Ліга Націй теж мала власний судовий орган, котрий називався "Постійна палата міжнародного правосуддя". Наступником Палати згодом став Міжнародний суд ООН. Нині в Міжнародному суді ООН знаходиться позов України проти Росії щодо порушення нею конвенції про запобігання тероризму.
Якщо наша держава прагне добиватися правосуддя в міжнародних інституціях, не слід одночасно із цим виштовхувати за межі таких інституцій потенційного відповідача. Утримати Крим в складі України можна було зі зброєю в руках, проте зброя застосована не була, і півострів "уплив" в руки загарбника, як прийнято казати, "без жодного пострілу". Не вважаю за можливе зараз обговорювати те, наскільки судові процеси допоможуть нам його повернути. Власне, жоден із них іще не розпочався, тож матеріалу для прогнозів бракує. Та якщо вже наш уряд вирішив йти судовим шляхом, в наших інтересах – аби Росія залишилась і членом Ради Європи, і представником ООН.

Біда українських політиків – у нездатності мислити одночасно і стратегічно, і тактично. А також співвідносити певний глобальний інтерес із сюмінутним бажанням "вистрелити" якоюсь гучною заявою. Краще вже зосередити всі зусилля на заданих вище судових процесах, ініціатором яких виступатиме України. Бо зусилля ці, наскільки дозволяють судити факти, досить мляві і нерішучі.

Коли в березні перепризначений уряд Арсенія Яценюка відзначав свої сто днів, очільник Кабміну не без гордощів повідомив, що Мінюст отримав від нього доручення розпочати збір доказів щодо анексії Криму для представлення їх у міжнародних судах. На той час, нагадаю, минуло понад рік з моменту, як Росія вторгнулася на півострів. Зі збором доказів Україна, очевидно, трохи запізнилася. Як запізнилася й з розслідуванням розстрілу Небесної Сотні чи боротьбою із корупцією. Принцип "краще пізно, ніж ніколи" дуже часто призводить до серйозних репутаційних втрат. На все існує свій час, і гаяти його не просто безвідповідально, а навіть злочинно.

Читайте також: 15-річчя Путіна: кінець гри?