Два довбні

Один у Львові, другий – на Сході країни. Це про 9 травня 2011 року в Україні. Відкинемо питання провокацій та маніпуляцій. Можна говорити скільки завгодно, і буде купа доводів як за те, що людей підштовхнули до сутичок, так і проти цього. Та ми всі це проаналізуємо і зробимо власні правильні, але часто діаметрально протилежні висновки. Та все набагато простіше.

Чи бити підліткам стариків, або старикам підлітків кожен вирішує окремо на власний розсуд. У відповідності до отриманого виховання, рівня освіти та життєвого досвіду.

Всі хто їхав до Львова вимахувати червоними прапорами не могли не знати, що буде бійка. Вони навіть наперед оголошували свої плани, аби суперники встигли підготуватись і не запізнились на місце зустрічі. Всі хто йшов їх зустрічати – знали, що буде бійка. Не могли не знати. Бо для чого ще було туди йти? Тож всі вони врешті отримали те, що хотіли.

Але отримали не лише вони, а ще й ми усі. Отримали сорому на весь світ, істеричні заяви від сусідів і нову хвилю розбрату між громадянами країни. З огляду на такі результати, усі політичні сили які мали до цього стосунок мають піти у небуття. Адже такі результати діяльності партії чи громадської організації просто мають стати хрестом на її подальшому існуванні в нормальній країні, як «вредительской». А хочеться сподіватись, що Україна все ж нормальна країна.

Довбнем бути простіше. Бо довбні ні за що не відповідають. Вони криють матом «бандерівців» чи «комуняк» і йдуть пити пиво, бо вважають свою місію виконаною. Піти за натовпом рвати прапор (червоний у Львові, чи червоно-чорний – в Донецьку) завжди легше і веселіше, ніж спробувати зрозуміти для чого це робити.

Я довбнем бути не хочу. Я знаю що ті, хто воював у Червоній армії, воювали за Україну. Нехай вона і була УРСР. Так само як знаю, що ті хто воював в УПА – також воювали за Україну. Таку – якою вони її бачили. Бо те що вони побачили в УРСР їм не могло сподобатись.

Я розумію, що вони можуть ненавидіти одне одного, бо їм доводилось одне в одного стріляти. Але у нас, тих хто народився через десятки років після тієї війни і жодного уявлення не мають що там було насправді, таких підстав немає. Тож я з повагою ставлюся і до тих, і до інших. Так само як і до їхніх прапорів. Але це не мої прапори. Мій прапор – синьо-жовтий. Зрештою, він і є результат їхньої спільної боротьби і боротьби одне з одним.

І 9 травня треба було не драти глотки благим матом, а піти і покласти радянську гвоздику та українську гілку калини до могил і тих, і інших. Мовчки. Бо на кладовищі має бути тихо. Вважаю, що це і є примирення про яке так багато говорено але так мало зроблено. Як буду у Львові, обв’язково так і зроблю.