Історична спадщина України – непотрібний мотлох на шляху до майбутніх звершень

Проте напередодні місцевих виборів локальна влада у містах та містечках всієї країни не поспішає приймати рішення про перейменування вулиць чи просто впорядкування існуючих пам'яток історії й архітектури. І в цьому не тільки політичний контекст, але і контекст культурний, – адже частина з них не просто є носіями радянської історичної пам'яті, а більше – плеканої історичної амнезії. Для тоталітарного радянського суспільства було важливим не тільки нав'язування і плекання радянського сконструйованого відрецензованого стерильного минулого, цілком за лекалами пропаганди у дусі орвелівського "1984".

Однак спробуємо поглянути на ці питання трохи глибше. Наскільки модерним є наше розуміння історичної пам'яті, які складові входять до нього? Яким чином в українському суспільстві функціюють різноманітні спадщини, залишені нам численними попередніми поколіннями?

Спробуємо поглянути не на класичні туристичні місця, відомі кожному українському громадянину, а на невеличке село у Хмельницькій області Хмельницького району під назвою Чорний острів. Те, що його вулиці досі носять назви радянського часу, – очевидний факт.

Та на території селища є дві культові споруди, які заслуговують на увагу. Завдяки релігійний громадам вони наразі працюють.

Перша пам'ятка – це католицький костел Успіння Пресвятої Богородиці, який почав будувати у 1797 році польський магнат Міхал Пшездецький, а завершив будівництво його син Костянтин у 1826 році.

Нинішній вигляд храму суттєво відрізняється від тодішнього, за радянського часу його перетворили на Палац культури і, зрештою, на Палац культури він досі й схожий. На фасаді храму лишилися чотири пари колон тосканського ордеру з трикутним фронтоном, а також дві сучасних статуї Діви Марії та Святого Апостола Петра. За початковим виглядом там стояло п'ять кам'яних статуй святих, скоріш за все, роботи італійських майстрів. У приміщенні костелу досі знаходиться родова усипальниця родини Пшездецьких, яка не була розграбована за радянського часу. Попри те, що споруда перебуває у власності церковної громади, очевидно, що вона може бути зарахована до архітектурної спадщини, але за умови, що буде відновлено її вигляд, хоча би за тими кресленнями та малюнками, які збереглися. Це спадщина, яка має право перетворитися на повноцінну туристичну цінність.

Друга культова споруда – православна церква Преображення Господнього, яку було змуровано 1779 року за кошти греко-католицького священика Іоана Стрельбицького-Жигайла, була перебудована у 1808 році православним панотцем Іоаном Курчинським і практично в такому стані збереглася до нашого часу.

Але якщо щодо культових споруд несе частково відповідальність релігійна громада села, то маєток польського роду Пшездецьких виглядає, як демонстрація радянського махрового несмаку та руїни.

Один з корпусів маєтку було по Другій Світовій війні закрито керамічною плиткою сумнівного естетичного походження, а другий корпус, у якому знаходиться музей Леоніда Глібова та музична школа, жодним чином не нагадує про те, що в цих стінах виконував свої композиції Ференц Ліст (за виключенням маленької дошки на фасаді).

Отвори вікон, куди замість автентичних дерев'яних вікон були поставлені пластикові пакети, тільки посилюють сум. За цим спостерігають корови, які пасуться довкола на некошеній траві, яка щедро росте на березі Південного Бугу.

Ось таким (дивиться перше фото) побачив та намалював маєток Пшездецьких відомий польський та білоруський художник Наполеон Орда, учасник антиросійського повставння 1830-1831 років та один з визначних інтелектуалів польської еміграції в Парижі.

Родина Пшездецьких, як і численні історії про них, могла би стати прекрасною окрасою для туристичного маршруту по місцевості. Але це стане можливим тільки тоді, коли історична спадщина буде сприйматися як цінність, яка може вважатися спільним, важливим надбанням.

На землях Чорного острова (до речі, це поселення отримало Магдебурзьке право ще у 1556 році) відбувалися історичні події, про які не зустрінеш жодної згадки у місцевих назвах вулиць чи в історичній пам'яті місцевих мешканців.

Наприклад, у 1657 році поблизу Чорного острова перебував табір семигородського князя Юрія ІІ Ракоці, під час переправи на другий бік річки Бог він зазнав оточення військами польських шляхтичів Стефана Чарнецького, Себастьяна Любомирського, Станіслава Потоцького. Результатом цієї сутички стало підписання мирної угоди.

У новітній українській історії Чорний острів став місцем бойової слави війська УНР та частин 6 польської армії у 1920 році. Як повідомляє видання Українського військово-історичного інституту з Торонто (1961) "Героїчний бій під Чорним островом", під час відступу польсько-українських військ та уряду УНР поїзд з Головним Отаманом військ УНР та Головою Директорії Симоном Петлюрою вирушив до Кам'янця-Подільського з Проскурова. Наступними мав рушати ешелон з представниками Генерального Штабу та іншими урядовцями. Кількість стрільців була доволі обмежена українськими козаками та польськими жовнірами, озброєними стрілецькою зброєю та двома кулеметами. Будьонівська кіннота прорвалася в районі Волочиська та змогла закласти вибухівку на залізничному мості перед переправою у бік Чорного острова. Шість вагонів разом з людьми впали з колії внаслідок вибуху. Червона кіннота почала обстрілювати вагони, однак полковник Євген Мешек-Мєшковський очолив спротив і, розділивши сили на дві групи, вирушив у наступ. Заскочені наступом оборонців, будьонівці почали відступати в бік станції Чорний острів, а згодом були цілком вибиті з села. Попри переважаючи сили червоних, вони зазнали суттєвої поразки.

Полковник Євген Мешек-Мєшковський – легендарна постать часів Першої Світової війни – зазнав поранення від розривної кулі і помер за декілька днів у військовому шпиталі Тернополя.

На станції Чорний острів нічого не нагадує ані про героїчний бій, ані про полковника Євгена Мешка-Мешковського, голову Головного Управління Генерального Штабу УНР.

Ця станція знаходиться всього у 20 кілометрах від обласного центру – міста Хмельницького. Але очевидно, що Чорний острів, попри свою більш ніж півтисячолітню історію, лишається ще однією занедбаною історичною спадщиною, що має всі шанси зникнути. Навіть в умовах війни з Росією, питання обліку спадщини та її охорони – стоїть достатньо гостро. Всі ці об'єкти можуть зникнути задовго до того часу, поки суспільство візьме до уваги їхню цінність для історії і власного довколишнього простору.

Дивіться унікальний спецпроект: Військо України