Лобстер: із крайнощів в крайнощі або шаблони, які нав’язує суспільство

24 января 2016, 22:01

Нещодавно відбулась прем’єра фільму "Лобстер" грецького режисера Йоргоса Лантімоса. Фільм був показаний у рамках конкурсної програми Каннського кінофестивалю 2015 року, де отримав Приз журі. Чи справді вартий фільм уваги?

Химерна антиутопія, холодні кольори, елементи драми, хороший, ближче до "чорного", гумор, трошки монотонного трилеру, проблеми взаємовідносин, шаблонність. І все це зображено у напівфантастичному сюжеті. Віднести до якогось одного жанру цю стрічку не можливо.

Чому я пишу про цей фільм (адже щодня відбувається безліч прем’єр відомих і не дуже фільмів)!

Все просто – автор фільму зміг зачепити. Він зумів в одному фільмі дуже влучно зобразити багато сучасних проблем. Дехто із моїх знайомих дивився цю стрічку 2 рази поспіль. Я вирішила розібрати цей фільм по деталях.

Сюжет

Недалеке майбутнє. Головний герой (Колін Фарел, який до речі зіграв свою роль фантастично) втрачає жінку. Горе, а тут ще й правила суспільства – одинокі люди, потрапляють у спеціальний пансіонат, де вони повинні за 45 днів знайти собі пару. Якщо не знайдеш – перетворюєшся на тварину, яку сам собі обрав. Фарел вирішив стати лобстером (у фільмі він його дуже гарно описав, ніколи не думала про цих тварин, а виявилось багато цікавого).

Отож, починається його монотонне життя в пансіонаті. Де бере свій початок розкриття теми "нав’язування суспільства" – ти повинен бути, як всі – знайти собі пару, народити дітей, жити у місті, ходити на роботу. Все, як ми звикли, все "правильно". Працівники пансіонату показують "пацієнтам" театральні сценки, як чоловіку живеться без жінки, а жінці без чоловіка. І, безперечно, це погане життя, це неповноцінне життя.

Надалі, якщо у вас виникне напруга в спілкуванні, ми можемо надати вам дітей.

Цитата, яка мене привела у ступор. Мені завжди здавалось, що так вирішують проблеми пострадянські сім'ї. Виявилось, що про цей "прийом" знають і там.

Жителі готелю не можуть влаштувати особисте життя доти, поки не знайдуть у свого обранця щось спільне, що могло би їх пов'язати.

Ще одна фішка – пару собі потрібно знайти за якоюсь певною ознакою, подібністю – кульгавість, колір очей, поганий характер і т.д. Проблема: ми звикли шукати і любити за шаблонами, за внутрішніми рамками, будуючи стіну перед неподібними з нами людьми.

А може це те, що дано від природи – обов'язково знаходити спільність у партнері (як тварини за запахом)? Що хотів сказати автор – не відомо.

Щоби не перетворитись на тварину за 45 днів, а продовжити свій пошук пари, є можливість у "пацієнтів" готелю виходити на полювання. Знищувати тих, хто не слідує цій системі і живе у лісі. Розкривається ще одна проблема – люди за своє щастя платять чужим.

Ліс. У лісі живе не менш нав’язливе суспільство. Ці люди, хоч і пішли проти системи пансіонату, але започаткували свою. Там, не можна ні в якому разі заводити стосунки. Люди боряться за своє право бути одинокими. В іншому випадку, тобі зроблять боляче. Фізично.

Ми всі танцюємо самі з собою, ось чому ми ставимо тільки електронну музику.

Ми танцюємо самі з собою. Ми бережемо свою свободу, як дорогоцінний дар.

Герой, не знаючи ще правил лісу, тікає туди. І знаходить там свою любов. Тут вже не проблема, а життєвий закон – знаходиш там, де зовсім цього не чекаєш.

У стрічці це кохання зображується, як оте чисте безумовне кохання, про яке пишуть віками. Це кохання – яскравий колір серед похмурих тонів фільму. Золота середина між пансіонатом і лісом. Але тільки на початку. Режисер зняв без конкретного кінця. Думайте самі: чи була ця любов такою безумовною, як здавалось, чи варто приносити жертви заради когось? Питань мільйон.

Антиутопія Лантімоса не про політику, війну, спалювання книг і зомбування населення; вона про інститут сім'ї. Інститут сім'ї через призму суспільних шаблонів, бо куди б не пішов – усюди буде система цінностей.

Думаю, автор хотів, щоб люди побачили себе зі сторони. І знайшли середину між цими крайнощами. Хоча, це тільки один із безлічі варіантів.

Холодний фільм, холодні кольори, холодні діалоги. Але викликає бурю і шквал. Ні, не емоцій, а роздумів.

Читайте також: "Зима", що проморозить до кісток