Привид фемінізму: за що не люблять сильних та незалежних

Передумови виникнення

Фемінізм за визначенням – це рух за рівні з чоловіками права жінок. Здавалося б, за що тут боротися, якщо повсюди демократія і плюралізм думок. Але прогрес зачіпає лише відсоток населення. Деякі країни, суспільства та люди й досі живуть в Середньовіччі, дарма, що також користуються Інтернетом та ловлять покемонів.

Бо ж не так давно західна цивілізація вважала, що ані афроамериканці, ані жінки не мають права голосувати. Євреїв ж узагалі ненавиділи суто принципово.

Тепер маємо діаметрально протилежну ситуацію. Варто необережно подивитися в бік колись пригніченої категорії, як можна отримати позов до суду та "нарватись" на публічний осуд. До того ж, і серед пригнічених є "привілейовані" касти, з особливими повноваженнями. А ненависть та несприйняття "іншого" усе одно залишається бодай в прихованому вигляді.

Просто тепер невигідно бути расистом, антисемітом та навіть антифеміністом. Хоча це радше стосується Заходу – українське суспільство вирішує проблемами трохи іншого ґатунку та спрямування.

А тим часом можна згадати історію Мета Тейлора, науковця, який вперше в історії людства спромігся посадити космічний зонд на комету.

Мету не пощастило засвітитися у футболці, яку феміністки зарахували до сексистських. На Тейлора одразу зійшла лавина різноманітних обвинувачень у неповазі до жінок, у приниженні їхньої гідності та потуранню ґендерним стереотипам. Науковцю довелось буквально слізно вибачатися за свій вчинок.

Цей випадок виразно свідчить про загальні позиції фемінізму на Заході. З ним можна не погоджуватись, його можна не визнавати, але є певні організації, які буквально силою змушують рахуватися зі своєю позицією.

Як і багато соціальних інститутів з яскраво вираженою ідеологією, фемінізм тепер на масовому рівні теж перетворився в ще один квазітолерантний напрямок, в якому куди більше слів та маніпуляцій, аніж реальної боротьби за рівні права.

Хоча те саме стосується й інших категорій колись пригнічених. Попри всю ідеологію рівності та толерантності, раз по раз вигулькують скандали по типу відсутності чорношкірих акторів серед номінантів на кінопремію "Оскар".

Ось так плавно боротьба за рівні права може перетворитися в звичайну та цілком суб’єктивну ідеологію, порослу грантоїдами, що сталося з багатьма дискурсами толерантності. Хоча навряд чи можна дивуватись подібному становищу у світі, де політизують чи приватизують навіть спорт та мистецтво.

Фемінізм: з чого все починалося

Соціум в принципі живе за певними усталеними нормами, правилами та стереотипами. Складно налагодити роботу такого великого та громіздкого механізму як людська спільнота без чітких принципів, приписів та масових установок "як воно має бути насправді". Тому впровадження певних шаблонів поведінки є неуникною, але дуже суперечливою штукою в плані дотримання межі між системою і тотальною диктатурою. Досвід як мінімум СРСР виразно про це свідчить.

Інша річ, що повсякдення постійно потребує змін, як і елементарні закони природи: ніщо не стоїть на місці, а відсутність прогресу майже завжди означає регрес. Саме такі світоглядні позиції свого часу допомогли Європі прийти до модерності, тобто запровадити безкоштовну освіту, 8-годинний робочий день та таку фішку як права чи конституція, тобто справедливість для всіх.

Джон Стюарт Мілль – відомий британський політичний діяч, який суттєво вплинув на розвиток лібералізму. У 1869 році написав працю "Підпорядкування жінок", в якій обстоював рівність обох статей.

Дарма, що й зараз це все ширма, але раніше й такого не було: феодалізм заперечував свободу, а процес лібералізму був довгим і болючим. Французька Революція лишила свій слід, а капіталізм підкрався раптово і несподівано.

З розвитком суспільства, падінням диктатур та становленням демократичного ладу соціум все більше виходив з-під тотального контролю. Це не могло не торкнутись й жінок, чий рух за свої права почався зокрема і з суфражисток, які перші почали обстоювати ідею рівності своїх прав для на початку XX століття. Хоча найперші паростки фемінізму простежуються ще з аболіціоністського руху за громадянські права у США в XIX ст.

На той час головною метою справді була емансипація жінок в контексті соціуму: тобто щоб жінки могли робити все те, що могли робити чоловіки, не наражаючись на дискримінацію. Про це писала впливова феміністка Сара Ґрімке у своїй праці "Листи про рівність статей і становище жінок" 1838 року.

З чого робимо висновок, що фемінізм в своїй основі – рівність прав – плавно виходить в загальну концепцію ліберізації та демократизації суспільства.

Лондонські суфражистки з плакатами відстоюють право жінок на голосування на мітингу.

Жінкам стало невимовно тісно в рамках своїх ролей: освіта та знання стали доступними для всіх прошарків суспільства, класовість почала обережно розсмоктуватись і ось уже й жінки отримали змогу вийти з підпілля та заявити про свої бажання, а не лише Kinder, Küche, Kirche.

Фемінізм як рух пройшов три "хвилі" протягом останніх 150 років. Слова "féminisme" та "féminist" вперше з'явилися у Франції та Нідерландах у 1872 році. Авторство приписують французькому філософу та утопічному соціалісту Шарлю Фур'є ще у 1837 році.

Перша хвиля почалась 1848 року, коли в США пройшов з'їзд із захисту прав жінок під гаслом "Усі жінки і чоловіки створені рівними". Цю дату вважають офіційним початком організованого руху. Тоді намагалися вирішити найістотніші проблеми, як-от право на голосування. Друга хвиля припадає на 1960-1980-ті роки, і вже займалася питанням ліквідації дискримінації на більш масовому рівні. По суті, третя хвиля, яка почалася у 1990-ті роки, дуже тісно переплетена з другою.

Обидві ці останні хвилі намагаються викорінити усталені стереотипи на масовому рівні. Так, жінки вже давно мають право голосувати, воювати, працювати і не народжувати дітей з примусу. Тобто така поведінка не вважається аморальною в більшості цивілізованих країн, хоча, якщо озирнутись на Схід, язик не повернеться сказати про ґендерну рівність.

На певному побутовому, загальному, масовому рівні великий відсоток населення все одно сповідує вже застарілі погляди, сприймаючи жінку як додаток чи якийсь інструмент. Звісно, ситуація неоднорідна, бо це вже досить індивідуальний рівень: хто кого і як сприймає.

Протягом всього час свого існування фемінізм можна умовно поділити на три напрямки:

1. Ліберальний фемінізм, який обстоює рівність умов та прав на самореалізацію обох статей на рівні політичних та соціальних відносин.

2. Соціалістичний фемінізм, який, як можна здогадатися за назвою, базується на класовій відмінності, тобто мета цього відгалуження – це урегулювання жінок і чоловіків в плані економічному. Грубо кажучи, чи багатьох чоловіків прибиральників можна побачити в приміщеннях муніципалітету? Соціалістичний фемінізм прагне стерти подібні межі в плані фаху та працевлаштування.

3. Радикальний фемінізм. От якраз це відгалуження і закріпило за фемінізмом таку неспокійну репутацію. Представниці цього руху в принципі вважають, що сучасна суспільна система функціонує виключно в інтересах чоловіків, тому найрадикальніші послідовниці прагнуть змінити її на феміноцентричну, а чоловіків ліквідувати як клас. і тут починається, так би мовити, найцікавіше.

Саме останні на противагу слову "стать" ввели термін "ґендер". Якщо коротко, то ґендер означає соціальне розмежування ролей чоловіків та жінок. Тобто дівчата мають ходити в сукнях, а чоловіки – в штанях. Це визначення типу соціальної моделі поведінки, як-от чоловік повинен запрошувати на танець чи робити пропозицію. А жінка повинна бути домогосподаркою, і саме проти оцього "повинна" і постають в цілому феміністки.

Хоча викорінення стереотипів, будь-яких стереотипів, – справа клопітка та марудна. А питання свободи в кожного стоїть індивідуально: від соціального до особистого простору.

Це був буквально довгий та тернистий шлях, який, однак, справді дозволив жінкам добитися фактично повної рівності. Бодай правової та формальної, тобто ті жінки, які хотіли чогось досягти – отримали таку можливість. Уявити собі таке років 100 назад було неможливо.

Хоча окремі групи чоловіків і далі кепкують, мовляв, скільки жінок у порівнянні з чоловіками є в науці, мистецтві, політиці й так далі. Зрештою, цей факт кожен використовує по-різному. Феміністи вважають це продовженням дискримінації. А їхні противники – доказом фіктивності феміністичного руху.

Що з ними "не так"?

Та навіть попри перемоги як-от жінки на високих керівних посадах, фемінізм в його сучасному вигляді складно назвати цілком успішним. І найбільша проблема фемінізму не лише в "чоловіках-ненависниках", а, яким би дивним це не здалося, й в самих жінках.

Фемінізм – напрямок досить широкий, і цей рух не є суцільним та однорідним. Учасники феміністичного руху часто дуже різняться в деталях: деякі з них є радикальними, деякі – помірними. Хтось розглядає фемінізм як основу для свободи, а хтось – як зброю проти несправедливості.

Ба більше: далеко не всі феміністки говорять вголос, що вони вважають себе феміністками. Зрештою, для відстоювання своїх прав необов'язково приймати якусь символіку чи ідеологію. Ну і на додачу соціум досить важко сприймає такі своєрідні камінг-аути.

Але тут вмикається вже цілковито суб'єктивний фактор. Як і будь-який рух, фемінізм також зазнавав розколів та суперечностей всередині себе. Бо хтось обстоює граничну рівність, можливо, навіть перебільшує з вимогами, прикриваючись фемінізмом, а хтось бере собі окремі постулати.

Є й такі, які просто користуються течією фемінізму, аби самостверджуватись чи прикривати власні страхи, комплекси та потреби. Радикальні феміністки рідко коли мислять тверезо, хоча з радикальними принципами взагалі рідко виходить об'єктивна дійсність, а не антиутопія.

Це коли жертва банально прагне помститися навіть не стільки тому, хто її пригнічує, а просто якомусь абстрактному образу ворога. І, в найкращих традиціях афоризмів Ніцше, у цій боротьбі жертва стає тим, хто її колись пригнічував.

Хто довго боровся з монстрами, тому слід бути обережним, щоб самому не стати монстром, –
"Так казав Заратустра"

А, по-друге: далеко не кожна жінка хоче бути феміністкою. І саме це чи не найбільше дратує учасниць руху. Хоча це абсолютно нормально, що кожен сам вибирає, яку систему цінностей йому сповідувати, саме така подекуди принципова кількість жінок, яким цілком підходить бути власне жінкою в стереотипному значенні цього слова і руйнує весь пафос дискурсу.

Бо феміністки, насправді, в тотальній меншості, що і дозволяє противникам фемінізму вказувати на недієздатність самого напрямку, ігноруючи основу ідеї. Мовляв, на одну феміністку десять стереотипних жінок, яких все влаштовує, хай навіть вони мовчать і не суперечать через страх, незнання, безсилля чи байдужість.

Тому окремим феміністкам так важко добитися визнання свого руху, якщо, грубо кажучи, більшість жіноцтва зовсім не проти бути слабкою статтю та сидіти з дітьми. На одну Маргарет Тетчер, Сімону де Бовуар, Вірджинію Вульф чи Лу Саломе знайдуться тисячі жінок, яким чужі ідеї фемінізму. І з цим потрібно змиритися передусім самим феміністкам. Бо є великий відсоток самих жінок, яких все більш-менш влаштовує і ніякої свободи чи відповідальності, як там казав Сартр, їм не потрібно.

Досить відоме фото з великою любовною історією. Зліва направо: Лу Саломе – відома культурна діячка ХХ століття, філософ, письменниця і психотерапевт, яка тісно спілкувалася також з Фройдом та Рільке, художник Пауль Ре та відомий німецький філософ Фрідріх Ніцше. Двоє останні запряжені ніби коні, а Лу тримає в руках батіг. Після цього фото провокаційна фраза Фрідріха "йдучи до жінки – не забудь прихопити батіг" набуває подвійного сенсу. Не забудь взяти батіг, щоб віддати його жінці. Сам філософ був дуже прихильним до ідеї рівності між чоловіками та жінками, хоча йому часто закидали сексистські висловлювання. Хоча, з інакшого боку, в чому тільки Ніцше не обвинувачували.

З іншого боку, маємо й певне несприйняття чоловіками ідеї рівності. Мовляв, все це відхилення та профанації, бо ніхто інкого не пригнічує, а весь той фемінізм банально від того, що в жінки проблеми з особистим, тобто банальне "мужика немає".

І ось тут починаються справжні війни. Бо справді, далеко не кожен чоловік сприймає жінку як, можливо, інакше, але цілком рівне створіння. Рівність тут не означає тотожність. Рівність означає не сприймати жінок як гірших, слабших, примітивніших від себе істот. Анекдоти про блондинок тому один з найкращих доказів, дарма, що тих блондинок, які нічого не петрають, і справді більшість, аніж жінок розумних. В цьому найбільша суперечність. Хоча, відверто кажучи, чоловіцство в масі своїй теж не є взірцями для наслідування.

Середньостатистичні представники обох статей мають не так вже й багато приводів для якогось особливого статусу. Бо на кожну блондинку знайдеться свій гопник чи рогуль.

Дуже гостро для феміністок також стоїться питання сексизму або сприймання жінки як речі, іграшки, фону чи приємної частини інтер’єру. Жарти жартами, але скільки вакансій секретарок не передбачають жодних економічних знань чи умінь, окрім як вміння рахувати зарплату. Куди важче знайти аналогічну вакансію для чоловіка. З іншого боку, можна одразу аргументувати, що раз попит ініціює пропозицію, і якщо це таке поширене явище, то і жінки в масі своїй не проти.

І тут дуже плавно тема переходить в таку болючу сферу як проституція: її масштаб, обсяг, проблеми та нюанси. Проституція, яка знаходиться по суті поза законом як мінімум в Україні, ніколи й нікого не дивувала і це одне з тих явищ, з яким усі мовчазно миряться, а надто ті, кому це вигідно, не звертаючи зовсім уваги на те, в яких умовах опинилися жінки і чому вони обрали цей шлях. Тому що питання проституції та сексуального рабства так і не мають проговорення на якомусь масовому рівні – це завжди теми криміналу, незручного мовчання і табу.

А що чоловіки?

Чоловіки, слід зазначити, теж можуть бути феміністами, тобто визнавати право жінок на рівність, підтримувати рух, а не кепкувати над, припустімо, такою малою кількістю жінок науковців, мовляв, самі погляньте, що ви радше винятки, аніж правила. Хоча науковці в цілому винятки, аніж правило для будь-якого суспільства.

Чоловіки теж керуються певними правилами та стереотипами, навіть обов'язками: служба в армії, забезпечення сім'ї, мужність і так далі. Проблема стереотипів, насправді, взагалі досить потужна на пострадянському просторі. Коли маленькому хлопчику кажуть "ти ж хлопчик, ти маєш бути сильний, мужній, хоробрий" – то це теж нав'язування моделі поведінки.

І якщо хтось намагається призвичаїти дитину до позитивних рис, то просто озирнувшись довкола чи навіть згадавши власний досвід можна помітити певну лицемірність та помилковість багатьох якихось виховних нюансів, якими часто нагороджують своїх дітей батьки.

Цими якостями, в принципі, має відзначатися будь-яка людина, а не лише чоловік. Ранні форми розвитку суспільства вимагали подібної моделі: чоловік-мисливець і жінка, яка оберігає домашнє вогнище. Тільки не слід забувати, що на стадіях палеоліту і раннього неоліту домінуючою системою був матріархат, а рівність між чоловіками та жінками була куди впорядкованішою.

Тому обом статям нав'язують певні моделі поведінки, вихід за які означає умовну помилку. Звідси й стереотипізація образу та зовнішнього вигляду: стиль, одяг, поведінка, зачіска. Хоча чоловіків і жінок в принципі відрізняють фундаментальні біологічні та психологічні особливості, а не довге волосся чи бажання домінації в стосунках.

Всі ці чинники і спричинили таку неоднозначну ситуацію з фемінізмом на Заході. З одного боку це досить логічно в контексті лібералізації та прогресу цивілізації: від диктатури та утисків до свободи й індивідуалізації. З іншого боку, є певний опір та несприйняття як чоловіків, так і самих жінок. А також загальний стан соціуму, за якого про реальні проблеми мовчать, намагаючись не помічати неприємного.

Фемінізм в Україні

Попри всю неоднозначність феміністичного руху, складно собі уявити щось подібне в Україні. Як мінімум можна згадати нещодавній флешмоб #ЯНеБоюсяСказати, який викликав суперечливі реакції в українському інтернет-середовищі. З одного боку, ніхто наче й не прив’язував цю акцію до фемінізму як такого: по суті, жінки просто ділилися негативним досвідом насильства над тобою. Згодом, акція просто переросла в такий собі психоаналітичний флешмоб жертв сексуального насильства незалежно від статі чи ґендеру.

Скандальний міжнародний громадський рух Femen, який, за словами автора ідеї, перетворився в звичайний комерційний проект, заснований на сексизмі. Учасниці руху, до речі, відмежовуються від руху фемінізму, а рух фемінізму – від учасниць Femen. Відомі своїми епатажними акціями проти дискримінації жінок чи політичних утисків.

З іншого боку, акція одразу ніби стала феміністичною: багато чоловіків вирішили, що жінки знову безпідставно жаліються та обвинувачують сильну стать у всіх гріхах людства, не говорячи вже про грантоїдство, яке часто супроводжує усі ці прозахідні дискурси: фемінізм та ЛГБТ в тому числі.

Проте питання жінок, рівних прав та фемінізму насправді в Україні ще не навіть не ставилось. Ця тема не піднімалось на масовому рівні з різних чинників. Але найголовніші з них приблизно такі:

1. Невчасність.

Часто можна чути, що в країні війна, тому зараз потрібно вирішувати нагальніші справи. Неможливо не погодитись з тим, що війна на Сході є найважливішою проблемою України, проте не цілком ясно, чому це заважає говорити й про інші проблеми. Адже далеко не весь соціум прямо зайнятий вирішенням конфлікту на Донбасі, подібні проблеми можна і треба вирішувати паралельно.

Тим більше, що жінки безпосередньо беруть участь військових діях, хай навіть неофіційно, що є зайвим доказом наявності проблеми. А скільки жінок працюють волонтерами або медиками. Звісно, не слід ототожнювати жінок та чоловіків. Але аж ніяк не ставити когось вище.

Тому такі аргументи радше виглядають банальною втечею від теми. Адже основна робота найбільше полягає в тому, аби кожна людина в цій країні усвідомила, що таке людські права, людська гідність і як воно – сприймати іншого як рівного собі. Досить дивно спостерігати таке негативне ставлення до всього нового, незрозумілого та чужорідного від християнського суспільства, чия ідеологія містить у собі постулат "люби ближнього свого як самого себе".

2. Совковість українського суспільства.

Насправді, Україна, як би там не здавалось, ще по пояс у радянському союзі. Ця тінь простежується в будь-якому куточку країни, звідси й неоднозначність декомунізації або локальні конфлікти на певному ментальному рівні: коли щось нове зіштовхується з чимось старим.

Радянська система й досі жива у всіх куточках України: від якогось комунізованого свого часу села – і до університетів, в яких старі викладачі вдало перекваліфікувались e палких українців після десятиліть перебування у партії. Одне іншому не завадило, так би мовити. Революція Гідності стала точкою кипіння, бо люди з новим типом мислення вийшли проти старорежимної системи, чиї ноги ростуть прямо з совкових часів, просто з домішками демократії. Але людей цих відсотково мало.

Це той активний і креативний мінімум, який завжди рухає суспільство і намагається дати напрямок своїм потягом до волі. А більшість завжди інертна і з недовірою приймає усе нове. Важко звикати до таких змін, коли все життя вчили мислити конкретними шаблонами.

3. Несприйняття чи нерозуміння руху фемінізму взагалі.

Свідомо чи ні, але українці в своїй масі живуть досить традиційною системою цінностей, в якій є чіткі ґендерні ролі та певні усталені традиції. Тим більше – стереотипи. Ну й релігійне суспільство: особливо враховуючи той факт, що більшість того релігійного суспільства свою віру плекала в часи того ж комунізму.

Тому дивний виходить вінегрет, але фемінізм як факт чужий більшості українського населення Ба більше, певно що ледь половина українського суспільства ознайомлена з ідеями руху та самим терміном "фемінізм".

Стереотипи

Особливо помітним стають стереотипи, якщо подивитись на масове кіно чи в літературу. Проаналізувати, якою зазвичай постає персонаж жінки, що він в собі несе, яку історію розповідає, які риси втілює. Масові серіали, які знімають для максимально широкої середньостатистичної жіночої аудиторії дуже чітко показують, якою бачать жінку український соціум.

В плані стереотипів та образів, сучасний світ не змінив тактики, просто робить це трішки вибагливіше. Бо замість комунізму в нас капіталізм, тому стереотипний образ чоловіка чи жінки невідворотно обростає певним фан-артом та товарами по темі. Зрештою, у кожної медалі є дві сторони, і на Заході є такі суто фінансові явища як мода на фемінізм, ЛГБИ чи навіть еко-дискурс.

Існує досить поширений стереотип, що феміністки ненавидять чоловіків з принципу. Але навряд це можна назвати справжнім фемінізмом. Головне завдання руху добитися рівності, а всі висловлювання в стилі "жінки кращі" вже є профанацією та неправильним розумінням ідей руху.

Особливо дивує стереотипізація образу, згадуючи, що чоловіки свого часу ходили в платтях, колготках, а козаки взагалі носили кульчики у вухах – і ніхто їх у жіночності не обвинувачував. Це і є найбільша проблема стереотипізації якогось образу чи "правильного" способу мислення соціумом.

Хоча тут як і з патріотизмом: є ж купа позитивно налаштованих людей, які вважають, що патріотизм означає будь-що вважати свою націю кращою за інші з тих чи інших причин. Дарма що те, що їхні дії радше шкодять соціуму, аніж приносять користь нації.

Український фемінізм

Звісно, не треба в усьому покладатись на "прогресивну Європу", та і той самий Майдан стояв за фундаментальні права людини, а не ЄС. Але доки в нас була залізна завіса – на Заході переосмислювали минуле та активно міняли світогляду парадигму. Внаслідок цього на Заході розвинувся величезний пласт культури, яку умовно називають "постмодернізмом".

Це стосується літератури, музики, кіномистецтва, філософії тощо. В Україні всі ці віяння з'являються надто пізно. В 90-их, коли Союз впав, українці отримали нагоду буквально ознайомитись з іншою цивілізацією. Водночас з усіма модними на той час течіями в Україні з'явилась феміністична критика. ЇЇ яскравими представниками є Оксана Забужко, Тамара Гудронова, Соломія Павличко та Віра Агеєва.

Хоче незле згадати таких епігонів фемінізму минулого як Олена Пчілка, Наталя Кобринська, Любов Яновська, Леся Українка чи Ольга Кобилянська: всі ці жінки своїм життя доводили, виборювали і створювали куди більше, аніж інші чоловіки. Згадуючи залізобетонність Українки, яка попри все ще й була здатною тверезо мислити та протистояти більш впливовим колегам, товаришуючи з найкращими представниками тодішньої української еліти і будучи в самому центрі громадівського руху.

Бо фемінізм на початку ХХ століття досить активно розвивався як мінімум на теренах Галичини. В розпалі політично-суспільних змін діяли також жіночий "Клуб Русинок" та "Кружок українських дівчат", а згодом створили всеукраїнську організацію "Жіноча громада", яку з часом перейменували в "Союз українок". Всі ці та інші подібні формації намагалися організувати жінок та підвищити їхній загальний рівень самосвідомості. Але потім прийшов комунізм і, як-то водиться, все позакривав і заборонив, утворюючи щось на зразок "жінвідділів".

Хоча феміністична критика стала досить популярною та цікавою течією в світовій культуру, українське суспільство досить скептично поставилось до цієї ідеї. Дискурс фемінізму в медіасфері зачіпають Ірина Славінська та Оксана Кісь.

А у Львові, до прикладу, є така формація як "Феміністичні ініціативи". Ця організація проводить різноманітні майстер-класи, тренінги, намагається залучати людей до цієї течії чи хоча б просто адекватно пояснювати, хто такі феміністки та чого вони хочуть.

Але, попри всі обставини, слово "фемінізм" для українського суспільства в масі своїй і досі залишається чужим, незрозумілим та непотрібним. Хоча фемінізм ідейно зачіпає справді суспільно важливі питання як-от емансипація, побутове насильство, рівність прав для обох статей, сексуальне рабство, проституція, і загальне право на самоствердження поза догмами та нормами стереотипного суспільства.