Рік свободи чи нетипова сповідь переселенки

Я ВПО. Внутрішньо переміщена особа, чи, як кажуть серед людей – переселенка, чи того гірше – біженка.

Сьогодні рівно рік з тих пір, як я влаштувалася на сайт "24tv.ua". Це дійсно стало визначною подією у моєму житті. Я поясню, чому так. Останні півтори року у Донецьку до приходу "русскага мира" я теж працювала журналістом: створювала власний сайт журналістських розслідувань, дописувала на інші всеукраїнські видання, співпрацювала з виданням "Новини Донбасу" і була одним зі співорганізаторів "МедіаМайдану". Це були надзвичайно напружені півтора роки, бо Майдан у Донецьку і журналістика з проукраїнською позицією на Донбасі – це щось за межою розуміння. Це таке відчуття, яке неможливо описати. Коли у твоєму домі тобі кажуть "чого приперлася, бандерівко?" і погрожують арматурою. І ти не можеш нічого відповісти – просто посміхаєшся їм в обличчя і продовжуєш робити свою роботу, щоб Україна побачила трохи інше обличчя Донбасу. Щоб Україна дізналася про те, що на тому триклятому Донбасі є не тільки Янукович і ті тушки, а є ще багато гідних надзвичайно крутих людей — журналістів, активістів, пенсіонерів і дітей. Тих людей, які під вже захоплену облдержадміністрацію додумалися притягти піаніно, загорнуте у жовтоблакитний прапор і були переконані, що зможуть вигнати сепаратистів з рідного дому музикою. І я тоді прийшла на цей захід зі своїм п’ятирічним сином, бо була впевнена, що він має це побачити, хоча знала, що як ті орки надумають нас побити, то їх не зупинять ані діти, ані літні люди. Та дякувати Богові тоді все обійшлося.

І таким напруженим був кожен день тих останніх місяців мого життя у Донецьку.

Варто зауважити, мабуть, що я ніколи не любила Донецьк прям так, щоб аж до сліз і до комка у горлі, до спогадів про улюблені місця і якоїсь нездорової ностальгії. Але там були люди, за яких я трималася стільки, скільки могла!

Мені довелося виїхати з Донецька ще до початку активних бойових дій. Проте виїжджала я на три дні, а залишилася на зовсім. Я опинилася у Львові, а нашу редакцію в Донецьку рознесли вщент сепаратисти. Просто не було куди повертатися і вже не було для чого.

Так я стала переселенкою.

Перший місяць у Львові мене не покидало відчуття ейфорії — ніби мене випустили з-за грат. Я тішилася свободі, яка тут у кожному подиху. Звичайно, що треба було влаштовуватись і вирішувати побутові проблеми – пошук житла, роботи, заняття.

Я пропускаю всі інші питання. І хочу сказати виключно про роботу, бо це є однією з головних складових мого життя. У Львові дійсно шалено хотілося працювати, писати, знімати відео тощо. Мабуть, це просто моє місто, яке кожного дня дарує мені натхнення. Тут, на відміну від Донецька, я не змушую себе. Я просто роблю те, що мені хочеться робити, а виявляється, що це і є моя робота.

Я відправила резюме у ТРК "Люкс", пройшла співбесіду і прослуховування, виявила, що не створена для радіо, і спробувала влаштуватися на сайт. Співбесіду у мене приймала одна з найкращих жінок, яких я коли-небудь зустрічала — Ірина Вовк. Ця завжди заклопотана, усміхнена, героїчна руда дівчина вразила мене. Після співбесіди вона спиталася, звідки я. І я чесно відповіла "з Донецька". Вона пообіцяла пере телефонувати на наступний день і я подумала, що це типовий приклад дискримінації переселенців, про які вже так багато писалося в мережі. Але на наступний день Ірина дійсно пере телефонувала:

— Привіт. Слухай, в нас взагалі немає вакансій наразі…

— Та добре, я все розумію. Дякую.

— Зажди, я ж не договорила. Взагалі немає, але я подивилася, чим ти займалася у Донецьку, поговорила з керівництвом. Ми робимо нову вакансію «літературний редактор». Виходь завтра на стажування. Чекатиму.

— …

У мене забракло слів.

Наступного дня я познайомилася зі своїми майбутніми колегами. Хтось з них працює і зараз, хтось перейшов до інших видань, розвиваючи себе, хтось поїхав на Схід. Але всі вони встигли стати для мене новою родиною. Всі ці люди сприймали мене, на мою думку, в першу чергу як спеціаліста, незважаючи на прописку у моєму паспорті. Я їм за це неймовірно вдячна. З цією командою я нарешті навчилася працювати в колективі, навчилася працювати над собою, навчила ще багато чому.

За цей рік в професійному сенсі я зробила надзвичайно багато і дуже цьому рада. Окрім основної роботи, я реалізую ще декілька проектів, про які я, можливо, розкажу окремо. Але "24" ставиться з розумінням до того, що іноді я буваю нестерпною зі своїм шаленим графіком, підтримують мене, виганяють на лікарняний, коли я хвора приходжу в офіс і зниклим голосом переконую їх, що все норм і я можу працювати. Вони дійсно круті і тому, що через цю роботу в мене просто не було ані часу, ані бажання згадувати про те, що я переселенка і скиглити про те, як все погано, і держава не допомагає переселенцям і все таке інше, що ви звикли бачити у житті тих самих переселенців.

У складні особисті моменти ці люди підтримували мене. Я знала, що окрім них у Львові мені нема кому зателефонувати у третій ночі з безглуздим питанням, і вони відповідали і вислуховували, а зранку ми дружньо з того сміялися. Тут я зустріла і новий рік, і день народження, і Великдень.

Але найголовніше – працюючи тут, я можу собі дозволити робити свій вклад в вирішення конфлікту на Донбасі. І інформаційно, бо аудиторія "24" дійсно крута і величезна, за що вам усім велике дякую, і матеріально, за що дякую нашому керівництву.

За час свого перебування у Львові я ні на день не забула про страшну війну на Донбасі. Я постійно з цим живу, роблю щось для загальної перемоги, пишу щось, що може допомогти людям з Донбасу, але я переконана, що саме рік тому я змогла почати нове життя, і не обертатися назад. Бо зрозуміла, що є люди, які не зважають на моє донецьке походження і на моє минуле. А значить — і я не маю права жити минулим.

Я сподіваюся, що серед читачів цього занадто ліричного тексту знайдуться ті, хто поїхав з Донбасу, і дуже хочу, щоб вони зрозуміли, що, незважаючи на обставини, завжди знайдуться люди, які допоможуть вам почати будувати майбутнє.