Український Донбас: його треба розуміти і за нього варто боротися

​Але за кілька хвилин з’явилося відчуття півпорожнечі, коли побачила практично безлюдні велетенські проспекти, площі, транспорт... "Люди бояться", — подумала я, і згодом мої думки якоюсь мірою підтвердилися.

Коли добралися до хостелу, зустрілися із привітними донеччанами — подружжям — такими найсправжнішими представниками робочого класу, у яких просто з’явилася можливість підзаробити ще й утриманням хостелу. За їхніми розповідями, вони усе життя пропрацювали інженерами, здебільшого на підприємствах Ахметова, про які дуже приємно відгукувалися.

"У него там все по международным стандартам. Никто из работников даже не думает о том, чтобы что-то украсть или нечесно подзаработать. А сколько всего он сделал для города. Вы посмотрите на Донецк", — казали вони.

А місто й справді "вилизане": чистесенькі парки і вулиці, на кожному кроці — смітники і... я не побачила жодного безпритульного (не факт, звісно, що їх просто до центру не допускають, але і трохи поза центром їх немає). Тільки от чи заслуга це виключно Ахметова? Можливо. Водночас, чинного губернатора Таруту подружжя ніяк не характеризує: ні позитивно, ні негативно. Кажуть, що про людину можна говорити, якщо ти її знаєш.

Коли я стала розпитувати стосовно сепаратистів, виявилося, що негативу в них до тих людей немає. Вони, звісно, проти зброї і насильства, але персон, які перебувають всередині Донецької ОДА, вони все ж називають такими, що вийшли на вулицю, бо "їх задовбало". Серед сепаратистів (вони їх так, до речі, не називають), — водій чоловіка, з яким ми зустрілися. Пояснює — "відпросився із роботи, бо хотів захистити свою позицію". Подружжя не проти федералізації, не проти провести з цього питання референдум, більше того, не проти й референдуму про приєднання до Росії. Тільки от стосовно останнього вони впевнені: 80% області — за Україну, тому "не бояться" від’єднання Донеччини і впевнені, що кримський сценрій тут не повториться: народ, кажуть, не дозволить.

В останнє хочеться вірити, а ще більше хочеться сподіватися, що і федералізації тут не допустять. Такі надії вселяють молоді українські активісти, майданівці чи просто патріоти, які, не бояться виходити із українськими стягами, стрічками, у вишиванках, і співати гімн України, кричати "Слава Україні! — Героям слава!". Такі люди дають твоєму мозку сигнал, що "Донбас віддавати не можна!". Це — люди, які ризикують роботою, спокоєм, здоров’ям і життям своїм і близьких, бо їх переслідують, вриваються додому, ображають і б’ють, а вони продовжують боротися за країну.

Один із тих активістів мені якось розповів: "Я напівросіянин: мій батько — росіянин, мама — українка. Я все життя прожив на Донбасі і завжди розмовляв російською. І коли мене дістала влада і я вийшов на Майдан, то мене назвали бандерівцем. Напівросіянина із Донецька назвали бандерівцем, розумієш? Ну нехай буде, я — бандерівець". І за цього хлопця я водночас і хвилююся, і пишаюся. Як пишаюся старим донеччанином Володимиром Білецьким, — одним із засновників "Народного Руху України" на Донбасі, професором, доктором технічних наук, членом НТШ і редактором журналу "Схід", з яким мала можливість познайомитися. У 65 років він не боїться сепаратистів, готовий до будь-якої долі і здатен надихати молодих патріотів працювати для України і захищати її.

Того дня близько 300 таких людей зібралися на "Живий ланцюг" єднання: на головах — стрічки і віночки, у руках — прапори і плакати "Україна Єдина" та "Схід і Захід разом", в очах — щастя, що вони можуть тут стояти і співати гімн. Повз проїжджали авта із українськими стрічками, призупинялися, кричали "Слава Україні", алярмували... Тільки от тривало це усе, на жаль, недовго.

Через хвилин 20 після початку акції згори вулиці Артема під'їхали близько 10 авт (не із дешевих), з вікон яких сепаратисти повитягували російські стяги і прапори так званої "Донецької народної республіки". В бік українців, які мирно стояли вздовж вулиці Артема (біля торгового центру "Донецьк Сіті") лунали образливі вигуки (здебільшого — "Козлы" і "Валите отсюда"), на що українці продовжували мирно співати гімн.

"Уходите отсюда. Ребята, вы такие молодцы, но лучше уходите, вас побьют. Сюда направляется колонна гопников, они в масках, вас побьют. Пожалуйста, уходите", — панікувала вздовж "ланцюга" жіночка років 40-ка (згодом мені сказали, що то — журналістка, яка чи не тривожніше за усіх учасників мітингів щоразу сприймає ймовірне приближення сепаратистів). Жінку ніхто не слухав, але по вказівці одного із організаторів акції люди стали рухатися у напрямку до входу в ТЦ. І саме в цей час із колони авт із російськими прапорами машина під’їхала ближче до тротуару, опустилося скло, і у вікно просунувся чоловік із зброєю, якою, з криком "Разойдись!", став погрожувати усім, хто стояв на тротуарі, зокрема, журналістам. Коли чоловік домігся, щоб його більше не знімали на камеру і зрозумів, що українська акція — на фінальному етапі, шиба піднялася й авто поїхало донизу по Артема.

Люди активніше стали рухатися до входу в ТЦ. Тим часом я побачила якусь штурханину в кінці "ланцюга". Невідомі спіймали кількох українців і відібрали у них прапор, за який активісти боролися (згодом його вихопила журналістка). Уже біля входу до "Донецьк Сіті" на протилежному боці ми помітили кількох хлопців у масках, чорному одязі, в одного із них я побачила кийок.

Зрештою, зустрітися із останніми на центральних вулицях Донецька сьогодні те ж, що у Львові чи Києві побачити повненьку дівчину в леопардових легінсах — "не найприємніше видовище, але сам нічого не вдієш". Не найгірше, якщо це буде хлопчина у масці й з кийком, гірше – коли за його плечима автомат із магазином і він дозволив собі сьорбнути алкоголю. Вони як мурахи, розбрелися по лісі по двоє-троє, а основний їх "мурашник" — біля ОДА. Тут їх десятків із 4, поруч – купа пляшок, я підійшла ближче, щоб глянути, чи то бува не "коктейлі Молотова", і чи раптом хлопці не задумали яких бойових дій... але це виявилися звичайнісінькі десятки опустілих пляшок з-під алкоголю: від пива до горілки. На жаль, сфотографувати не вдалося, бо відчула з-під масок кілька насторожених поглядів хлопців, які заперечливо похитали кийками.

Фотографувати біля ОДА, позиціонуючи себе журналістом, загалом – не бажано, бо залишишся із розбитою камерою, у кращому випадку, у гіршому – із розбитою головою. Більшість свідомих іноземних журналістів (а їх тут не мало: і АР, і TV Polonia, і Reuters, і Al Jazeera...) на передову йти не ризикують: бояться передовсім за техніку, тому знімають на відстані 15-20 метрів). Іспанський журналіст, з яким я познайомилася біля ОДА, розповів, що побиті камери тут вже й не рахують, а, цитую "якщо хочеш залишитися без техніки і з підбитим оком, то можеш підходити ближче, але я б не радив". Навіть розповів історію, як сепаратистів біля ОДА став знімати кореспондент російського каналу (пишеться і вимовляється латинкою; не називаю, усім і так зрозуміло), у нього відібрали й розбили камеру. Коли я запитала, а чого ж розбили, він ж російський журналіст, то іспанець відповів — вони тут англійської не знають, почули назву не російською, от і подумали, що то якісь західні ЗМІ, та й побили.

Здаля я знімати не захотіла, тож ми підійшли під самі барикади, де побачили, як люди на телефони фотографуються на фоні "героїчних місць", комуністичних наметів і прикордонних стовпів, та й собі хитрували: пищали "Сфоткай меня еще здесь, а еще возле этой баррикады, а еще возле столба". Як результат: респект від озброєних хлопів і невеликий фоторепортаж.

Поміж сепаратистів напідпитку біля ОДА розгулює до біса позіхак, яким просто цікаво, "Че за чувак з такой огромной битой?", "Сашка, посмотри какой пограничный столб прикольный", "Фига себе, сколько тут шин" і "Что за штрих са сцени глаготит?". Тих, хто "глаголіт" мало хто слухав, бо перехожі багато часу на відвідання мітингу не витрачали, дехто із "своїх" просто був зайнятий відкорковуванням чергової пляшки, дехто перевтомився "промовами", а декому було просто байдуже. З імпровізованої сцени ж виступали, кому не лінь, очевидно, через брак бажаючих. Із "феєричних" виступів сепаратистів під Донецькою ОДА запам’ятався абсолютно абсурдний.

"Я — армянин. Мои 5-тилетние внуки надели каски и спросили "Дедушка, а мы будем воевать?". "Нет, — сказал им я. — Надеюсь, вам никогда не придется воевать. Но ваши дедушка и отец пойдут воевать за Донбас, за Россию. Слава! Слава! Слава!", — вигукував дідусь в абсолютно мовчазний і неактивний "натовп" із близько 20 людей (в цю мить мені перед очима постав вірменин Сергій Нігоян — перша жертва протистоянь і борець за свободу України... різні не тільки українці, очевидно). Така ж інертна реакція на практично кожен виступ проросійських "активістів". Навіть, здавалося б вселяючі надію "Слава! Слава!", не надихали людей біля ОДА: чи то через холод із дощем, чи то через беззмістовність сказаного до заповітних "Слава! Слава!"... Єдиними, кого я б назвала слухачами промовців із ОДівської сцени — це 70-літні бабуськи – які вірять в прихід нового Леніна і розповсюджують комуністичні газети зі словами "Остановим Майдан, не допустим бандеровцев к власти на Донбассе". Одну із із таких газеток і я собі взяла, чим заслужила похвальний погляд від "червоної" бабці.

Цікаво, що тоді коли вулицями міста розгулюють хлопці з кийками, а подекуди і серйознішою зброєю, Донецьк не може похвалитися такою ж активністю міліції. Причина проста — влада змінилася, а міліцейські посадовці (зокрема, по областях) — ні, вони надалі підтримують "ідею Януковича" і вірять в братську країну. Причому, не проти це публічно демонструвати, прикриваючись словами "ми за народ".

Як от коли відбувався пікет обласної міліції у Донецьку (проросійські "активісти" вимагали відставки голови ГУ МВС у Донецькій області Костянтина Пожидаєва). У певний момент пікету до облуправління приїхали автобуси із силовиками, ми очікували дещо іншої реакції на пікет, тоді як "беркутівці" (так-так, вони там вирішили не ліквідовуватися, попри рішення міністра внутрішніх справ) із "георгіївськими стрічками" у ритм вигукам "Росія" просто забігли до міліції. Коли ми з кількома журналістами таки проникли до будівлі, пікетувальники практично розійшлися, залишився "Беркут", який божився, що їм "всеравно, под каким начальником, ми за народ" і вперто називали "народом" сепаратистів, які щойно пікетували із мішками з будівельними матеріалами їхню міліцію.

Потрапила до будівлі, до речі, тільки завдяки тому, що представилася 24-им каналом, а "Беркут" не одразу втямив, що "Россия 24" і "Телеканал новин 24" — трохи різне. Перепитали кілька разів, хто генеральний директор і заспокоїлися після того, як я назвала компанію. Водночас, "Оплот" чудово натренувався, що українському 24-му коментарі або узагалі давати не потрібно, або дуже обережно. Тоді як "Комсомольскую правду" зустріли мало не із хлобом-сіллю. До речі, впродовж усієї розмови із величезними "спортсменами" я подумувала, як би вони зреагували, знаючи, що я зі Львова.

Уся ця поїздка довела мені особисто, що Донецьк хоч не настільки український, як Київ і не настільки патріотично налаштований, як Львів, він таки наш. І донеччан просто потрібно хотіти зрозуміти і не намагатися зробити із них націоналістів й змусити любити УПА і Шухевича. Дико приїжджати на Донбас і займатися виданням газети "Бандерівець", але мудро шукати в Донецьку українське і його показувати.