Європейський голос української вулиці

В той час як європейські політики висловлюють свою стурбованість лише постами у Твіттер, США анульовує візи українським посадовцям, але не заморожує активи українських олігархів, відповідальних за насилля на Майдані, Україна опинилися в повній ізоляції режиму Януковича.

2 місяці непереможного ігнорування влади, 2 місяці безвідповідального оптимізму опозиції, 2 місяці асиметрії в розумінні свободи і демократії та 4 ніч «коктейлів Молотова» на вулиці Грушевського.

Смерть молодих протестувальників засвідчила, що це вже не протест, не спротив, не революція, але війна. Війна не громадянська, бо протистояння триває не між українцями, а боротьба з режимом Януковича.

Схоже, що влада, і опозиція сприймають громадян власної держави не як повноцінний політичний суб’єкт, а в якості «людиноодиниці», яку кожен намагається використати в рамках своїх політичних амбіцій.

Якщо зараз провладні та опозиційні політики не зупинять кровопролиття, то цілком імовірно, що протестний рух у Києві прагнутиме лише одного: жорстокої розправи з цинічним та байдужим правителем. Якщо у людей з близького оточення до Президента ще зберігся інстинкт до самозбереження, то всі нардепи з Партії Регіонів повинні усвідомити, що наш гарант як ніколи близький до повторення ганебної долі угорського диктатора Чаушеску.

На якусь реальну підтримку зі Заходу розраховувати не варто, оскільки Україна не є членом ні Північноатлантичного Альянсу «НАТО», ні Європейського Союзу. Але завдяки талантам Віктора Медведчука, які не викликають у мене жодних сумнівів, можемо отримати несподівану «підтримку» із боку східного сусіда – Росії, яка давно проводить економічну окупацію нашої країни.

Тому на повістці дня Майдану сьогодні, 22 січня, у День Соборності вже стоїть питання не відстоювання, але виборювання для цілої України права на незалежність, суверенітет та самостійність політичного вибору.

Декілька слів щодо молоді, яка бере участь у протистоянні з Внутрішніми Військами та спецпідрозділом «Беркутом»: можливо, варто відзначити і певним чином підтримати їхнє неприйняття політиків будь-яких мастей, розділити їхній критицизм і непідвладність застиглими канонам.

Якщо не вдається підтримати, то бодай спробуйте зрозуміти позицію українських студентів-«екстремістів», тих, що засвоїли уроки історії, а тепер здійснюють революцію, залишають стіни студентських аувдиторій, щоб вийти київські на вулиці. Безумовно тішить, що український протестний рух набуває нових вимірів і долучається до традиційної практики європейських протестів: тепер в руках українських революціонерів не прапорці з євросимволікою, але «коктейлі Молотова».

Низовий масовий протест є ще одним складником у палітрі української революції та у становленні громадянського суспільства. Можливо, за революційним юнацьким бунтом вбачається дещо свідома/несвідома провокативність у прагненні розворушити догматичне й зужите, однак, пробивається свіжа думка й новий ракурс осмислення; самостійно, нехай і не без помилок твориться нова українська реальність, що потребує ще більшої кількості громадян, які прагнуть до реальних змін і не бажають дивитися в сторону Кремля.

Опозиційні лідери, котрі відчувають відповідальність перед власним народом повинні відкинути пропрезидентські амбіції і якщо не хочуть опинитися поза українською політикою, мусять негайно реагувати конкретними політичними діями: зупинити девальвацію фундаментальних соціально-політичних прав і свобод громадян.