Звідки береться безробіття?

Адже "тимчасово непрацюючий" міг би побачити, що його односельцям бракує, наприклад, охайних модних зачісок, відтак освоїти професію перукаря і запропонувати свої послуги на добровільній ринковій основі – по 10 грн за зачіску. В такий спосіб він заробив би ті самі дві тисячі і так само витратив би їх на придбання продукції інших – але при цьому без жодного примусу (бо збирання податків відбувається під загрозою покарання), з пошаною та повагою від односельців, створюючи користь для інших.

Оскільки такі людські потреби, за задоволення яких споживачі згодні платити, існують завжди, то залишається "тільки" знайти невдоволений попит і організувати відповідну пропозицію. І тут починаються справжні проблеми, які власне й спричиняють безробіття. Але "створюючи робочі місця", держава ці проблеми тільки приховує, якщо не поглиблює надалі.

"Створення робочих місць" коштом бюджету чи соціальна допомога?

Найпростіше, коли безробітний сам винен у своїх негараздах: наприклад, пиячить, краде, недобросовісно працює або просто ледащий. Такого ніхто не візьме на роботу, бо собі дорожче буде: вкраде, зіпсує чи зробить так, що краще б не робив. Але в такому разі він і на державу (чи громаду) працюватиме так само!

Тож, якщо не бажаєте залишити такого напризволяще – "нехай його голод перевиховує", – то, ніж створювати уявну роботу, краще (дешевше) підкинути якусь копійку на виживання.

Тобто, в нашому прикладі безробітному або допомагатимуть час від часу сердобольні сусіди, або його утримання візьме на себе громада. Останнє означає, що всі мешканці в обов’язковому порядку сплачуватимуть на користь безробітного певний внесок. При цьому логічно все ж таки зобов’язати такого утриманця щось корисне робити, як-от прибирати сміття на вулицях та в місцях відпочинку, хоча б заради того, аби на допомогу від інших менше спокушалися просто ледащі. Але це навряд чи можна вважати створенням повноцінного робочого місця, бо нормальний працівник за ті ж гроші, мабуть, зробив би те саме швидше та краще.

Отже, зміст виплачених у такий спосіб грошей усе ж таки ліпше характеризується словом "допомога", ніж "зарплата".

Зауважимо, що така допомога має не тільки чисто моральний сенс. Адже людина може стати таким "поганим працівником" тимчасово, наприклад, внаслідок якихось особистих проблем, а потому вибратися з халепи (наприклад, кинути пияцтво) і повернутися до нормального життя.

Тож, по-перше, допомагаючи ближньому, громада "інвестує" у свого товариша, який можливо згодом виправиться і буде корисним членом суспільства – пригадуєте цей вираз із американських фільмів?

По-друге, соціальна підтримка – це своєрідна страховка для тих, хто сьогодні нормально влаштований у житті, але може так само опинитися на узбіччі, наприклад, у разі банкрутства.

Складніше, коли людина – цілком нормальна, але для неї "немає роботи". Тобто, вона хоче й може робити щось корисне для інших, за що вони були б готові їй платити. Утім, це чомусь не вдається. Тоді головне питання – чому? І що це означає з точки зору економіки? Знову-таки на рівні села можна легко уявити собі три можливі причини.

Безробіття від завищених вимог

Кожна річ – послуга чи праця – коштує рівно стільки, скільки за неї готовий заплатити покупець. Тож, якщо той безробітний не може себе прогодувати тільки тому, що дуже високо цінить себе улюбленого, а, отже, не бажає "йти батрачити за копійки", то чому ж інші, що працюють на тих самих умовах, мають його годувати?

Утім, коли такі горді ледащі отримують політичний вплив, то вони через державу змушують решту платити їм доволі пристойні гроші "просто так", принаймні в багатих країнах. І поколіннями живуть на соціальну допомогу – не так, щоб дуже
заможно, але достатньо, аби не треба було шукати роботу. Відтак, виникає цілий прошарок хронічно безробітних, які просто можуть собі дозволити не працювати, бо "правильно" голосують. Поступово багато хто з них від неробства перетворюється на описаних вище невдах, і це стає вже соціальною хворобою.

Утім – і це друга можлива причина – ціна праці може бути завищеною не з власної волі того, хто шукає роботу, а законодавчо: багато країн (в тому числі й наша) мають нормативне обмеження мінімальної зарплати. Чергова ілюзія полягає в тому, що це захищає людей від бідності.

Дехто взагалі береться вимірювати добробут мешканців країни розміром мінімальної зарплати! Насправді, це обмеження якщо й захищає інтереси, то тільки найманих працівників – тих, які вже влаштовані на роботу. Але це відбувається ціною збільшення безробіття, а відтак податкового навантаження на всіх, включно з тими самими найманими працівниками. Адже праця, нагадаємо, коштує стільки, скільки за неї готові заплатити. А якщо законом встановлено, що, найнявши безробітного, роботодавець має обов’язково сплатити не менше певної суми (а в українських реаліях ще й нарахувати на неї внески до соціальних фондів), то буде добре, якщо розмір мінімальної заробітної плати виявиться меншою за справжню ціну – втім, у такому разі обмеження не потрібне, бо воно насправді нічого не обмежує.

А от коли виявляється, що справжня ціна праці – та, яку готовий сплачувати покупець-роботодавець! – менша за мінімальну зарплату з усіма нарахуваннями, то працю просто не купуватимуть. Тобто людина роботи просто не отримає і залишиться безробітною, на утриманні громади! Так само спрацьовують і інші подібні обмеження, наприклад встановлені профспілками.

Безробіття внаслідок браку підприємництва

Ринкова економіка така успішна саме тому, що вона тримається на вільному підприємництві, яке дозволяє кожному випробувати себе в певній сфері – і саме тому в макроекономіці за замовчуванням, як правило, припускають, нібито підприємців та підприємництва ніколи не бракує. А якщо підприємцям ніщо не заважає створювати та розвивати фірми, то вони, у свою чергу, очевидно потребуватимуть робітників, тож працьовита людина не залишається без роботи навіть попри відсутність власних підприємницьких здібностей. Хіба що їй завадять штучні обмеження, як описано вище.

Отже, високе безробіття, якщо воно не є наслідком надмірно щедрої соціальної допомоги чи високих мінімальних зарплат, майже напевне свідчить про проблеми з підприємництвом.

Але звідки беруться ці проблеми?

Їх створює держава, в тому числі високими податками або інфляцією буцімто необхідними для "створення робочих місць". Підприємливі люди є в будь-якій нації, тож бажаючих заробити вистачає завжди.

Утім, цього недостатньо: аби підприємці охоче ризикували, розпочинаючи власну справу, могли заробляти та зростати, потрібно, з одного боку, гарантувати безпеку, зокрема надійно захистити чесно набуту власність; встановити чіткі та зрозумілі "правила гри", яких зможе та захоче дотримуватися абсолютна більшість; а при цьому, з іншого боку, не душити бізнес податками та різного роду обмеженнями, не друкувати зайві гроші… Тобто, коротко кажучи, "створити сприятливий діловий (бізнесовий) клімат".

Отже, аби довгостроково пом’якшувати гостроту проблеми безробіття, при чому не за рахунок добробуту решти громадян, держава має витрачати (і, відповідно, стягувати з платників податків) якомога менше грошей – на те і тільки на те, що створює необхідні суспільні блага. В тому числі, або навіть насамперед – сприятливий діловий клімат. Намагаючись штучно "створити робочі місця", вона робить тільки гірше, заганяючи економіку у глухий кут. Бо, ще раз підкреслимо, жодного "рогу достатку" у держави немає: усі "пряники" вона роздає виключно коштом платників податків.

Читайте також: У чому хибність субсидій на газ та опалення?