31 серпня 1994 – війська Росії остаточно вийшли з Німеччини й Балтії: чому це сталося так пізно

Проте реальна історія свідчить про дещо інше – агонія військової присутності Москви в Європі тривала ще майже 5 виснажливих років, і лише 31 серпня 1994 останній російський солдат офіційно залишив територію Німеччини, Естонії та Латвії. Чому ж цей процес так розтягнувся? 24 Канал розповість про все трохи докладніше.

Німецький театр: як Бонн купував власну свободу?

Відповідь криється насправді у складній суміші логістичного колапсу, відвертого геополітичного шантажу та фінансового вимагання, до якого вдалася новостворена Російська Федерація. Річ у тім, що на той момент так звана Західна група військ (ЗГВ), розквартирована у Німецькій Демократичній Республіці (НДР), була не просто армією, а колосальною автономною "державою у державі". А це понад пів мільйона військовослужбовців та членів їхніх родин, близько 4000 танків, 8000 бронемашин і мільйони тонн боєприпасів.

Штаб-квартира у Вюнсдорфі, яку німці поза очі називали "Маленькою Москвою", функціонувала як ізольований анклав із власною інфраструктурою. І коли Радянський Союз розпався, це геть не означало автоматично, що розпадеться або кудись зникне ЗГВ. А от Москва опинилася перед катастрофічною реальністю – цю армаду просто нікуди було виводити. У Росії не було ані житла для десятків тисяч офіцерів, ані належної інфраструктури для зберігання техніки.

Німецький уряд Гельмута Коля опинився в ситуації, коли за виведення окупаційних військ повинен був буквально заплатити. Згідно з перехідними угодами, Німеччина виділила колосальну суму – близько 15 мільярдів німецьких марок – на будівництво військових містечок на території Росії, фінансування транспортування та перенавчання військових. І при тому росіяни все одно тягнули час, вимагаючи все нових і нових траншів та перетворюючи виведення військ на прибуткову комерційну операцію.

Останні російські війська покидають Німеччину: дивіться відео АР

Танець Єльцина: як вдалося визволити балтійських заручників?

Якщо у Німеччині затримка мала переважно фінансово-логістичний характер, то у країнах Балтії ситуація скидалася на класичний політичний шантаж. Литва, завдяки жорсткій позиції та відсутності великих стратегічних баз, зуміла позбутися російських військ у 1993 році, а от Естонія та Латвія залишалися у заручниках до кінця літа 1994.

Амбіційний російський президент Борис Єльцин та його генералітет відверто використовували військову присутність як важіль тиску. Москва висувала абсурдні з погляду міжнародного права вимоги – надання громадянства всім відставним радянським військовим, які осіли в Балтії, збереження контролю над стратегічними об'єктами та соціальні гарантії для "російськомовного населення". Звучить дещо знайомо, чи не так?

Особливо гостро стояло питання двох об'єктів. У Латвії це була радіолокаційна станція у Скрунді – ключовий елемент радянської системи попередження про ракетний напад. В Естонії – база атомних підводних човнів у Палдіскі з двома ядерними реакторами. Росія категорично відмовлялася йти, погрожуючи залишити ядерні об'єкти в аварійному стані – це був неприхований екологічний та безпековий тероризм.

Естонія святкує остаточний вихід російських військ: дивіться відео АР

Фінал драми: як усе вирішив ультиматум Вашингтона?

Прорив таки стався – але, звісно, не завдяки добрій волі Москви, а через безпрецедентний тиск Заходу. Адміністрація Білла Клінтона, спираючись на двопартійну підтримку Конгресу США, вдалася до жорсткої прив'язки. Американські законодавці ухвалили поправку, яка прямо забороняла надання фінансової допомоги Росії (а та тоді критично залежала від кредитів МВФ та західних траншів), доки останній солдат не залишить Балтію.

Надзвичайно напружені телефонні розмови між Клінтоном та Єльциним навесні та влітку 1994 року у підсумку принесли логічний результат, адже фактично Вашингтон не залишив Москві простору для маневру – або повне виведення військ до 31 серпня, або економічна ізоляція. І от тільки під загрозою фінансового краху Росія пішла на компроміс. І то Латвія була змушена погодитися на тимчасову оренду радара у Скрунді до 1998 року (після чого той демонтували), а в Палдіскі росіяни нарешті витягли паливні стрижні з реакторів та залишили об'єкт у 1995.

31 серпня 1994 року у Берліні, Ризі та Таллінні відбулися урочисті церемонії. Для європейців це був день остаточного звільнення, для російського генералітету – глибока психологічна травма, яка підживила реваншизм. Сама ж та затримка з виведенням військ була не просто технічною проблемою, а радше першою спробою пострадянської Росії випробувати Захід на міцність. Схожу ситуацію переживаємо і ми зараз, і цілком очевидно, що лише консолідована та жорстка позиція міжнародної спільноти, підкріплена фінансовими важелями, може змусити імперію відступити.