Крим, труд, май!

Ця дещо модифікована фраза з радянського кінофільму якнайкраще ілюструє ту кашу, яка вариться у головах більшості наших співвітчизників у Криму. Абсолютно «аполітичні» кримці, які дуже турбуються про туристичний сезон (але яким начхати на туристів), то й діло вистрілюють такими політичними гаслами, про які б проф. Преображенський сказав би «космічного масштабу й космічної дурості». Не раз доводилось чути від кримських знайомих, друзів чи родичів про загрозу зі сторони «бендерівців», про київську дискримінацію Севастополя, про найспокійнішу частину світу під захистом ЧФ РФ і таке інше.

Чекаючи на Годо

Ще з часів президента Ющенка і міністра МВС Луценка вони чекали на банди «бендерівців», а кримська уява малювала картини хаосу та терору на вулицях кримських міст та селищ. Українська мова тільки підсилювали ці страхи, заставляла сильніше битись кримське серце й давала ще більшу поживу для хворобливої уяви. Однак, це колективне підсвідоме не мало, за невеликим винятком, індивідуального хворобливого прояву, про що може свідчити незначна електоральна підтримка партії «Русское единство». Звичайно, усі ці нісенітниці говорили мирно під легкий бриз Чорного моря, майже люблячи у променях кримського сонця, як мантру. І ми саме так це й сприймали, як їхню мантру. Бо ж море і сонце завжди нівелюють розмови про політику, а тим більше про неіснуючі страхи чи фобії. Отак, щоб не псувати собі відпочинок й не поривати із друзями, знайомими та родичами через політичні «дурниці», кожен у такій ситуації намагався обережно й аргументовано довести протилежне або ж просто промовчати. Однак, довести щось було справою марною й зовсім не через гучні звуки чайок та нав’язливих продавців пахлави й мідій. Голос розуму приглушував зомбоящик, який за дивним збігом усюди показував одну й ту ж картинку. Годі змагатись із пропагандистською машиною Кремля – усіма цими «кадетами», «мєнтами», «глухарями», «мєтковими», «дорєнками», «кисєльовими», «ургантами», «філями», «стєпашками» і ще сотнями подібних діячів російської культури. Ну от, як відомо, очікування негативної події гірше від самої події! Особливо, коли дивишся російське телебачення.

Що хотіти від кримчанина, коли навіть пересічний німець чи швед проти введення санкцій щодо РФ і морально співпереживає «скривдженому народу Криму» й підтримує його, народу Криму, історичне право на самовизначення.

Dictum factum

Наші кримські друзі, знайомі та родичі звичайно не жертви. Вони не жертви української влади, не жертви мовної політики чи натівських посягань, вони навіть не жертви російської пропаганди! Вони просто Homo soveticus. Бо ж, на відміну від німців чи шведів, у яких немає достатньо знань про наш регіон, і які, теоретично, можуть бути жертвами пропаганди чи системи освіти абощо, у кримських геть зовсім немає співчуття – «правильно, стріляли в майданутих треба було більше!». Для них, як справжніх Homo soveticus, антивоєнні гасла «Миру мир» та «Мир, труд, май» всього лиш гортанні звуки, вироблені за допомогою зв'язок, піднебінь і звичайно ж язика! Тут вони достоту схожі на теперішніх росіян, таких же Homo soveticus, у яких в головах укладається водночас «Сталін диктатор» та «Сталін - добрий менеджер». При чому, останнє звучить усе переконливіше, а перше перестає лякати. І вже слово диктатор губить свою первинну суть й стає нейтральним. А думки й слова, як відомо, мають здатність матеріалізуватись. Dictum factum: Сказано – зроблено!

Dictum fatum

Одного разу, розімлілого червневого пополудня на набережній Ялти до нас підсів сивочолий дідусь. Підсів свідомо, бо вже дуже хотілось йому порадіти разом з молодою парочкою, що випромінює життя хоча б тільки своїм юним віком. Підсів доречно, бо хотів розділити це свято й поділитись своїм сивочолим досвідом. «Так от, - почав він, - я приїхав до Криму, а саме до Ялти, коли мав напевно стільки, скільки вам зараз. Приїхав у лютому, у складі будзагону. Якраз зацвів мигдаль і я закохався у це місце – вів дідусь далі, - і залишився тут на все життя...»

Зараз березень і мигдаль у Ялті уже відцвів. Не знаю, чи дожив згаданий дідусь до цього березня, чи принаймні до лютого. Але цілком очевидно, що ми навряд чи матимемо змогу найближчим часом знову насолодитись розімлілим червневим ялтинським пополуднем, прохолодою печер Чуфут-Кале, або тінистого ялівця на мисі Айя (до речі, більшу його частину вирубали за вказівкою місцевого диктатора Януковича), насолодитись краєвидами Нового Світу та Балаклави, відчути ауру поколінь в одній із численних генуезьких фортець та старосвітній дух історії на руїнах Херсонесу й у Ханському палаці Бахчисараю, насолодитись справжнім кримським сонцем Масандри, Лівадії та Інкерману. Навряд чи збудуться колись відкладені у довгу шухляду плани відвідати Тарханкут та Долину привидів, джазовий Коктебель...

І хто, щоб не говорив - мовляв Крим – це зношена інфраструктура, совдепівський сервіс, запаморочливі неадекватні ціни, непривітні люди, - усі вони трішечки лукавлять. Бо Крим – це добре. Крим – це одне із тих місця на землі, де почуваєшся спокійно і добре. Тобто, почувався. Словом, прощавай, Криме!