Приватизація в Україні: хочемо як найкраще, а виходить як завжди

Певною мірою це дозволить зняти одну з перешкод для залучення іноземних інвесторів. На цей закон покладають великі надії представники бізнесу.

Читайте також: Про новий порядок призначення експертизи

Сьогодні утримування державного майна стає все більш обтяжливим для державного бюджету. За даними Міністерства економічного розвитку і торгівлі, з 3640 українських державних підприємств, 1666 взагалі не працюють. Враховуючи те, що вони щороку "пожирають" 50 мільярдів гривень, ці підприємства стають все більше непотрібним тягарем українському бюджету.

У середині травня 2018 року Кабінет міністрів затвердив список підприємств, які підлягають приватизації в поточному році. До нього ввійшло увійшло 23 об'єкти. Від їхньої приватизації уряд сподівається виручити близько 22,5 мільярдів гривень бюджетних надходжень.

Необхідно зазначити, що останніми роками сподівання влади на "великі гроші" від приватизації не виправдовували себе. У 2017 році замість очікуваних 17,1 млрд гривень вдалося зібрати лише 3,4 млрд, у 2016-му – замість тих же 17,1 млрд доходу отримали тільки 188 мільйонів, у 2015 році – замість 17 млрд – 151,1 мільйон. Тобто, в середньому приватизація приносить лише 1-3% від очікуваних бюджетних надходжень. Говорити про який-небудь серйозний позитивний результат з такими цифрами не доводиться.

В чому причини?

1. Існуюча у нашій країні економічна та політична еліта не зацікавлена у відкритій, ефективній приватизації. Її влаштовує приватизація тих об’єктів, які "цікаві" її конкретним представникам. Звідси й безкінечні порушення термінів розгляду представлених документів, спроби здійснення тиску на потенційних інвесторів, ускладнений та забюрократизований характер самих процедур.

2. Приватизація в Україні розглядається не стільки, як рутинна процедура регулювання господарської діяльності країни, скільки як певна політична кампанія. А оскільки говорити про наявність консенсусу в нашому парламенті та уряді наразі не доводиться, то, відповідно, доводиться констатувати, що в питанні приватизації досягти угоди вдається тільки з великими труднощами.

3. Ще з початку 1990-х років у наших чиновників сформувалася певна любов до "великої" приватизації. Вони вважають, що домовитися про продаж одного великого об'єкту вартістю в сотні мільйонів доларів простіше і ефективніше, ніж вести трудомістку роботу, продаючи сотні об'єктів з ціною в кілька мільйонів. Здається, що певну частку корупційної складової в цьому виключати теж не можна. З великим інвестором домовитися простіше і безпечніше, аніж пробувати отримати “відкати” від багатьох дрібних та середніх підприємців.

Можна говорити про те, що уряд серйозно наблизився до запуску "малої" приватизації тільки в цьому році, сформувавши необхідну для цього нормативну базу. Передбачається, що будуть продаватися підприємства державної чи комунальної власності вартістю до 250 мільйонів гривень, ступінь участі держави в статутних фондах яких складає не менше 50%. Операції, пов’язані з малою приватизацією будуть проходити в електронній системі ProZorro.

Читайте також: Як Україні позбутися енергозалежності

4. Як би не дивно звучало, але збереження збиткових, вмираючих державних підприємств вигідне і чиновникам, і їхньому менеджменту. Чиновникам вони потрібні як підлеглі, від яких можна отримати політичний, а часто і матеріальний капітал, за допомогою існування яких можна виправдати власну державну важливість та необхідність. Менеджменту таких підприємств вигідніше перебувати на дотації бюджету, ніж приймати на себе відповідальність за стан справ на підприємстві, розробляти та реалізовувати його бізнес-стратегію, вибудовувати відносини з працівниками, брати участь у конкурентній боротьбі.

5. У приватизації практично не беруть участь нижчі рівні територіальної організації, – територіальні громади. А саме їхня участь дозволила б, по-перше, створити реальну економічну основу незалежного та ефективного місцевого самоврядування, а, по-друге, в якійсь мірі, все ж таки, врятувати "вбиту" комунальну галузь.

Чи потрібна зараз приватизація?

Достатньо багато експертів критично ставляться до проведення приватизації у сучасних умовах, не дивлячись на те, що вони позитивно оцінюють її можливі ефекти та наслідки в цілому. Доводи наступні:

1. Війна на території нашої країни, політична та соціальна нестабільність, висока частка державного і корпоративного боргу, слабкий рівень економічного зростання – все це робить Україну інвестиційно непривабливою і відлякує великого іноземного інвестора.

По суті, з іноземних інвесторів, участю в українській приватизації може зацікавитися лише спекулятивний капітал та російський бізнес, імперіалістичні бажання якого серйозно підірвані санкціями провідних світових держав.

Однак участь ні тих, ні інших, не відповідає довгостроковим інтересам України. Спекулятивний капітал купує підприємства не для того, аби вони працювали, а для того, щоб їх перепродати за вищою ціною (а часто, – навіть не самі підприємства, а їхній майновий комплекс та земельну ділянку, на якій вони знаходяться). Зрозуміло, що Україні це користі не принесе. З цілями російського капіталу, теж все ясно, вони також не відповідають нашим інтересам.

2. Враховуючи низький інвестиційний рейтинг України, усі об’єкти, які продаються на її території, автоматично втрачають в ціні. Причому ця сума є достатньо значною. Отже, чому ми повинні зараз заключати невигідну угоду?

3. Чинне законодавство України наразі ще далеке від довершеності і не представляє надійного захисту прав власності учасникам приватизаційного процесу, особливо міноритарним. Чи не було більш доцільним спочатку привести в порядок законодавство і вже потім продовжувати приватизацію?

4. Економічний спад, недостатній доступ до кредитних ресурсів, поширена корупція – все це наразі практично виключає з приватизації (навіть малої) широкі кола українських підприємців. Практично, реальна можливість у цьому процесі залишається лише у олігархічних груп. Проте, олігархія і так вже розвинута в Україні, тому виникає питання, а чи потрібне нашому суспільству ще більше її посилення?

Всі ці доводи є цілком виправданими, а тому вони не можуть бути проігнорованими суспільством та державною владою. Таким чином, ми маємо проблему, яка вимагає серйозного вивчення та інтелектуального напруження. Дивно, проте до цього часу така робота в Україні не виконувалась у повному об’ємі. І, як наслідок, доводиться визнавати правоту тих, хто вважає, що "хотіли, як найкраще, а вийшло як завжди".

Читайте також: НБУ подав позов проти Коломойського на загальну суму у 10 мільярдів гривень