Скандинавські канікули: Автостопом до Копенгагена, який катається на велосипедах

З яких тільки боків я не пробував підійти до написання чергового блогу про подорож Скандинавією, все зводилось до слова "динамічність". Адже справді динамічним був мій автостоп з Осло до шведського Мальме через Ґетеборг і проведений у цих містах час. А в Данії своїм велорухом здивував, врешті, Копенгаген з цілодобовим крутінням педалей. Залишається тільки сказати "Поїхали!".

На трасі десь біля Осло, з табличкою "ҐЕТЕБОРГ"

Оскільки в Норвегію я прилетів літаком, а до самого Осло добрався автобусом, то справжі пригоди мали початись для мене кількома днями пізніше. Справа в тому, що половину всіх сотень кілометрів у Скандинавії я запланував проїхати автостопом і подолати таким способом відстань між Осло і Копенгагеном. Дорога ця проходить через друге і третє за величиною (після Стокгольма) шведські міста, у яких я просто зобов'язаний був зупинитись як людина, яка цікавиться Швецією і вивчає шведську мову. Тепер Ґетеборг і Мальме з фільмів, підручників, картинок я просто зможу відчути на дотик.

Звісно, я міг купити квитки на потяг або автобус спочатку до Ґетеборга, потім - до Мальме, звідки вже рукою подати до Копенгагена. І справа тут знову ж таки не в грошах, якщо я і так вибрався так далеко від дому. Так, подорожувати автостопом - це безкоштовно, але головне - непередбачувано. Не можна ж відмовляти собі у такій порції адреналіну. У правильності такого рішення я фактично не сумнівався, хоч раніше подорожував автостопом лише раз (Львів-Харків-Львів) і тоді це було в компанії з подругою. Виходить, сьогоднішній весняний день може стати для мене історичним або ж якраз навпаки. Але передчасним поневірянням тут не місце.

Зараз - уже пізній ранок. Мій добовий квиток на громадський транспорт Осло досі дійсний з попереднього дня, тому на метро добираюсь до кінцевої станції у потрібному напрямку. "Як знайти дорогу, яка веде до Швеції?", - буквально так і запитую у норвежки, яка пробігає повз. "Хей, ти плануєш їхати туди автостопом?", - усміхнено здогадується вона, показує потрібний напрямок і бажає успіху на трасі. А це якраз те, на чому тримається автостоп. За кілька хвилин трасу мені вже видно і чути. Неподалік від заправки знаходжу щось на кшталт не дуже використовуваної автобусної зупинки. Головне, що тут є місце з’їхати на узбіччя, якщо знайдуться бажаючі мене підібрати.

Вітер і транспорт, який буквально пролітає біля мене, уже пробудили в мені відчуття азарту. Подумки я вже попрощався з Норвегією і готовий рухатись на південний схід - у Швецію. Але перші півгодини проходять швидко, а стається за цей час - нічого. Може ще не панікувати, але трохи хвилюватись починаю. Вирішую повернутись на заправку і попросити якоїсь поради. Чоловік, який працює тут - італієць, англійською говорить погано, але показує потрібний мені напрямок. Для мене це вже не новина, але все одно дякую. Обходжу заправку з іншого боку, але там тим більше не бачу місця, де можна було б зупинитись мені чи якійсь машині. З цим і повертаюсь на "свою" автобусну зупинку.

Тепер мені здається, що під час автостопу тобі зупиняються тоді, коли ти найменше цього чекаєш. Саме так стається зі мною цього разу. Приблизно через 15 хвилин після мого повернення на попереднє місце за 20 метрів зупиняється фура. До вантажівки мене несуть не ноги, а радість. Бо це означає, що сьогодні мені більше нічим не потрібно буде перейматись. Водій уже відчинив двері і запрошує мене до кабіни. Їде він навіть трохи далі, ніж до Ґетеборга, тому мені все підходить. І сьогоднішня випадковість полягає в тому, що наступні 300 кілометрів я проведу в компанії далекобійника-румуна. Українець і румун, які раз в житті зустрілись у Норвегії, а через кілька годин так само попрощаються у Швеції.

Під час таких знайомств найпростіше завжди на початку - бо можна розпитувати один в одного найпримітивніші речі. Але з цим румунським хлопцем говоримо майже всю дорогу. Що моя, що його англійська далекі від досконалості, тому нам обом, певною мірою, пощастило, бо не доводиться комплексувати. Мій сьогоднішній товариш розповідає про невисокі зарплати в Румунії (через що він, власне, працює тут) та про країни, які він об'їздив вздовж і впоперек, не маючи часу чи сил роздивитись там все як слід. Ну і я розповідаю про свої грандіозні очікування від цієї відпустки та ховаюсь від зустрічних сонячних променів на почесному місці пасажира. Так і проходить більша частина сьогоднішнього дня.

Спочатку ми перетинаємо кордон зі Швецією (якщо для мене це свято, то для мого далекобійника - всього лиш щоденна робота), потім уже перед Ґетеборгом даємо машині трохи відпочити і йдемо купляти собі каву. На горизонті уже місто, а це означає, що наші дороги розходяться. Це і радісно, і сумно одночасно. Радісно тому, що в мене ще повно сил, аби обходити пішки нічний Ґетеборг.

Трамваї у місті - один з основних видів транспорту. Майже всі вагони тут нові, але інколи трапляються і старенькі біло-блакитні трамвайчики: саме такі, якими вони і повинні були тут бути. Крім того, на вулиці достатньо багато людей, які гуляють зі собаками, роблять пробіжку чи проїжджають повз мене на велосипедах. Ось такі тут сутінкові будні.

Лише зараз я хочу повернутись до назви самого міста. Шведською Ґетеборг звучить як Йотеборй і цей оригінальний варіант здається не таким грубим як український чи англійський з твердими приголосними. Якщо вже я зараз у Швеції і розмовляю тут шведською, то можу дозволити собі і тут використати як назву транскрипцію зі шведської. А ще один з каучсерферів писав мені, що між собою місцеві жителі називають місто Йотет, і це така пестливо-сленгова форма. Йотеборй - друге за величиною місто в Швеції, тут живе понад півмільйона людей. Розташоване воно на західному узбережжі на півдні країни, майже за 500 кілометрів від Стокгольма, який стоїть якраз на протилежному східному березі Швеції.

Гуляти особливо гарними містами вночі - це як потрапити на знімальний майданчик якогось нереального фільму. Бо все тоді здається незайманим і неспівставним з ранковою метушнею. Зараз я чую хіба що свої кроки і дихання. Ненавмисне помічаю клаптики життя за вікнами на перших поверхах житлових будинків. Можливо, хтось так само спостерігає за мною, припускаючи, з якої з далеких країн міг приблукати сюди цей самотній турист.

Ранковий Йотеборй жвавими кроками висипається з трамваїв, а іншими - добігає за ними. Хтось уже ретельно виконує свою роботу, хоч у цьому випадку не зовсім розумію, у чому вона полягає. Напевне, це, все-таки, щось серйозне, якщо одне деревце заслужило стільки уваги.

Незважаючи на те, що місто досить велике за шведськими мірками, мені воно здається більш затишним, аніж стихійним. А коли я вже впізнаю і орієнтуюсь у назвах вулиць - то навіть трохи рідним. Половину міста я обходив вночі, решту - вже зранку. Все ж, Йотет вміє бути і величним. А шпилі фактично однакових шведських соборів - різними. І це мене ще довго захоплюватиме. Важливо і те, що Йотеборй - важливий культурний центр країни і тут робиться дійсно багато шведської музики. А ще тут відбувається дуже відомий книжковий форум. Знайти нагоду і повернутись сюди має бути справді неважко. Принаймні хочеться так думати.

З минулого літа мені пригадався випадок, коли я з друзями зі шведських курсів відвідав церкву у шведському Сундсвалі і потрапив там на безкоштовну "фіку" (так називається смакування кавою з різними солодощами). Вирішую, що зараз це було б мені якраз до речі. Але в соборі на мене чекає не кава, а похорон або підготовка до нього. В передній частині будівлі бачу закриту труну і з півдесятка осіб біля неї. Чемно вітаюся (або вітаються зі мною) і вирішую, що зараз розгулювати тут по церкві не зовсім гарно. Хоч і без "фіки", собор хочеться мені зафіксувати ще й з іншого ракурсу.

Уже на головній вулиці бачу, що не мені одному здалась би компанія. Кількома хвилинами пізніше для мене ця проблема частково вирішується. До мене підходить дівчина з Грін Пісу, але я пояснюю, що нічим допомогти їй не зможу. Так і починаю розказувати, звідки я і з якою тут метою. Кажу, що, на жаль, уже через дві-три години сподіваюсь бути в дорозі до Мальме, але цей фантастичний Йотет покидати не хочеться. Врешті, моя співрозмовниця задає мені дуже очікуване запитання: "Чому ти вчиш шведську?". І я вже ловлю себе на думці, що постійно відповідаю на нього по-різному, щоб не перетворитись на робота, який повторює два-три однакові речення. Бо це для мене вже природня річ, дарма що шведська не така "велика мова" як французька та іспанська, але ж іноземна і найбільша у всій Скандинавії. Здається, шведку вдається переконати у неабсурдності такого вибору і вона вже зізнається, що приємно здивована і насправді мені імпонує. Бажаємо одне одному успіхів у справах, які в кожного свої, а тоді я рухаюсь далі.

Але на "рухатись далі" у мене вже небагато часу. Крім того, вже хочеться випити кави, а ще ж потрібно надіслати звідси обіцяну листівку. Повертаючись уже назад, знову зустрічаю свою подругу з Грін Пісу:) Каже, що справи так собі, ще й холодно страшенно бути весь час на вулиці. Звісно, що я, як ніхто, чудово її розумію. І в очікуванні теплішого Мальме прямую на те місце на трасі, де вчора висадив мене румунський далекобійник. І це та ж сама дорога, що веде з Осло на південь Швеції. Тільки відстань на сьогодні трошки менша від 300 кілометрів.

МАЛЬМЕ - столиця Сконе і Євробачення-2013

Щоб не повторювати вчорашню помилку, на цей раз беру не аркуш А4, а знаходжу біля смітника шматок картону, щоб написати на ньому назву міста. Картонка з надписом "MALMÖ" готова і я не боюсь, що вітер вириватиме її з рук. На трасу виходжу туди, куди приїхав попереднього дня, але насправді це хороше місце за мостом, щоб вийти, але не для того, щоб ловити машину. Вирішую пройтись трохи далі вздовж дороги, але все виявляється не так просто. Через особливості рельєфу, тут якщо не скелі на узбіччі, то невеликі тунелі-мости-підйоми, де ставати і починати стопити просто безглуздо. На тривалі роздуми теж немає багато часу. Доводиться просто зійти з траси і рухатись вздовж неї між будинками у пошуках хоч якоїсь заправки або спокійнішого місця.

Через півтори години я все ще йду пішки. Вже боюсь уявити, чим це може закінчитись. Жодної заправки я так і не побачив, або просто не міг вибратись у тому місці на трасу. Підозрюю, що це вже не Йотеборй, а якесь маленьке сусіднє містечко. Можливо, тут мені і посміхнеться доля. Нарешті бачу двох чоловіків, які прибирють узбіччя. Поруч стоїть їхня робоча машина. А це ж означає, що й будь-яка інша машина може тут зупинитись. Шукати щось краще в мене немає ні сил, ні часу. Незважаючи на страшенну втому (це ж і рюкзак потрібно на собі постійно носити), настрій в мене хороший, бо чекаю ж буквально декілька хвилин. Водії з цікавістю придивляються до надпису на моїй табличці. Деякі з них підбадьорюють мене сигналами, інколи мені махають руками пасажири з тих же авто. В мені навіть прокидається відчуття якогось геройства. І не більше як через півгодини за два-три метри від мене зупиняється легковик.

На цей раз дорога видалась зовсім іншою. Зупинився мені приблизно 50-річний швед, який їхав не до самого Мальме, а до Хельсінборга, на кількадесят кілометрів ближче від мого пункту призначення. Але їхати я одразу ж погодився, бо це краще, ніж чекати невідомо чого після такого невдалого початку автостопу. Пощастило мені й тому, що всю дорогу можна буде говорити лише шведською, а я ж саме цього собі й сподівався. Так і спілкуємось - починаючи з найпростішого і закінчуючи проблемами політичними чи екологічними. Розказую багато про Україну - і хорошого, і того, що не дуже. На моє запитання про справи у Швеції мій співрозмовник лаконічно відповідає, що все в них непогано.

Якщо вчора я пригощав кавою свого далекобійника, то сьогодні пригощають вже мене. Мій водій багато курить і летить на дуже високій швидкості. Поки що все йде по плану і я сподіваюсь встигнути у Мальме на 19.00, бо наперед домовився зустрітись о такій годині з моїм товаришем по вивченню шведської у Львові, який за цікавим збігом обставин теж саме зараз вибрався погостювати у своїх друзів на півдні Швеції. Але тут раптово стається те, що називається непередбачуваною скандинавською погодою. Подолавши уже половину відстані, ми в'їжджаємо у справжню снігову бурю з мінімальною, як при тумані, видимістю та покритою льодом дорогою. Починаю хвилюватись і через те, як знову ловитиму машину в таких умовах.

Через справи мого водія мусимо зупинитись ще в якомусь містечку по дорозі. Сиджу сам в машині і чекаю. Коли знову починаємо рухатись, дізнаюсь, що в нас трохи змінюється маршрут. Тепер ми їдемо не в Хельсінборг, а в містечко за 25 кілометрів від Мальме. Швед рекомендує купити мені там квиток на потяг і вже так добратись, куди мені треба. Вирішую, що це непогана ідея, оскільки вже вечір і справді немає куди діватись. Близько сьомої ми прощаємось. Купляю квиток на потяг - біля 20.00 буду в Мальме, але вже зрозуміло, що заплановану зустріч я пропустив.

Грандіозна будівля на фото - найвища у всій Скандинавії. Називається Turning Torso. Це житловий 54-поверховий будинок висотою 190 метрів. Тут я домовлявся про зустріч з Олесем зі Львова на 19.00, і на неї я, на жаль, не встиг. Зі своїм каучсерфером я мав зустрітись тут о 21.00, і добрався сюди за півгодини до визначеного часу. Зараз цей витвір сучасної архітектури якраз за вікном мого помешкання у Мальме на одну ніч. Починаючи з вечора, тут пристойно так сніжить. А загалом погода м'яка, волога і досить така затишна. Особливо, якщо завдяки гостинним шведам (якими є мої сьогоднішні господарі Самюель і Кароліна) в тебе є дах над головою.

Як я вже казав, Мальме - третє за величиною місто Швеції з населенням близько 300 тисяч людей. Тут багато іммігрантів, ледь не кожен третій місцевий житель народився за межами країни. Крім того, Мальме - це головне місто шведського регіону Сконе (Skåne) з дуже цікавим сконським діалектом. Сформувався він частково через вплив на шведську данської мови. Це позначилось на особливості вимови деяких звуків та навіть використанні слів, які не використовують шведи з північніших регіонів. Мальме - це також столиця цьогорічного Євробачення. Тут є велика арена для заходів такого типу, тому пісенний конкурс відбуватиметься тут, а не у столиці, як це найчастіше трапляється. До початку Євробачення-2013 у Мальме старанно рахують дні.

Порядну частину сьогоднішнього дня я провів у компанії каучсерфера, який приймав мене тут на одну ніч. У нього був вихідний і він просто запропонував мені приєднатись і походити по місту по його справах. Мені така ідея видається цікавішою, аніж просто протинятись вулицями міста з ранку і до вечора. Спочатку йдемо у тату-салон для корекції татуювання Самюеля. Там більшу частину часу займають посиденьки з його друзями за кавою-чаєм, аніж сама корекція, але тут мені добре. Далі йдемо в перукарню і просто полазити по магазинах. Ще через кілька годин приходить час для ще одного прощання (і так ледь не щодня). Зараз у мене залишається трохи передвечірнього часу для себе і Мальме.

Мальме дуже активно будується і розростається - не в останню чергу через вигідне і важливе розташування. Всього за 40 кілометрів звідси - уже данський Копенгаген. Але історичному центру Мальме забудови майже ніяк не шкодять - вулички тут затишні і навіть безлюдні.

Зі свого досвіду вже можу сказати, що всі шведські міста різні і однакові водночас. Відмінності пов'язані з особливостями регіонів та відстанями між ними, але ні у Мальме, ні у Сундсвалі за тисячу кілометрів на північ ти не сумніваєшся у тому, що це - шведські міста.

Кружляючи вуличками Старого міста, вкотре потрапляю на головну площу. Гарно все-таки, що мені вдалось приїхати у Мальме в такий неажіотажний час. Я переконаний, що у травні, окрім учасників пісенного конкурсу, сюди з'їдуться натовпи туристів-шанувальників Євробачення, а саме місто втомиться від постійної уваги ЗМІ. Від моєї ж уваги невимогливого туриста воно втомитись не може:) Тут знову починається сніг, і така зміна погоди дає мені знак рухатись далі. Поки що важко уявити, що менш як за годину я перетну кордон ще однієї країни. Зрештою, тут трохи інше відчуття кордонів, вони на тебе ніяких не тиснуть, і перетинаєш ти їх теж умовно. Зараз планую, як провести наступну годину: час не такий пізній, тому я можу купити собі каву і відпочити в якомусь Макдональдсі. Ще якісь пропозиції? За той самий час я можу добратись до Копенгагена і вже через годину пити каву там. Звучить привабливо. І ніякий там важкий рюкзак на спині не заважає виростати моїм крилам.

Якщо раніше я ще роздумував над тим, щоб доїхати до Копенгагена автостопом, то зараз розумію, що така мізерна відстань того не варта. Бо доїхати туди з Мальме - це як проїхатись в громадському транспорті в якомусь трохи більшому місті. Можливо і не повністю, але на 90% я свій план і так реалізував. Після двох днів автостопу з певною долею скептицизму прямую на залізничний вокзал замість траси. Ще кілька вулиць, трохи незнайомих облич і зупинка для однієї цигарки - а тоді найпівденніша скандинавська столиця.

КОПЕНГАГЕН, який катається на велосипедах

Між Швецією і Данією уже 14 років - найбільший у Скандинавії і цілій Європі Ересуннський міст. Цей мегапроект починається мостом з боку Швеції, сполучається зі штучним островом у протоці Ересунн, а тоді переходить в підземний і підводний тунель, який веде до Данії. Проїзд тут платний, але ціна залежить від виду транспорту. Втім, постійні клієнти, які, наприклад, живуть в Мальме, а працюють у Копенгагені, платять за щоденне користування мостом в три або чотири рази менше. Ересуннські експреси курсують тут двічі або тричі на годину, за квиток віддаю 110 шведських крон (приблизно 140 гривень). Через темряву помилуватись протокою не виходить, а в тунелі через швидкість вуха закладає навіть сильніше, ніж у літаку. Поїздка триває якихось 30 хвилин - і тепер це вже Копенгаген, або København данською.

Перший шок біля виходу з головного вокзалу - стоянка площею кількадесят квадратних метрів, вщерть забита велосипедами. Напевне, тут люди змінюють свій двоколісний транспорт на потяг або метро, а після роботи знову крутять педалі, добираючись додому з вокзалу. Одним словом - я ще нічого тут не бачив, але вже в захваті. У таких випадках говорять щось на кшталт "культурний шок", але Копенгаген - це четверте скандинавське місто з цієї поїздки, тому таке поняття для мене не актуальне. Зате застосувати тут поняття "велосипедний шок" - буде якраз! На фото нижче - це вже Старе місто і тут двоколісних відносно небагато.

У мене є трохи часу, щоб зорієнтуватись на місцевості і навіть щось побачити. Поки що я без карти, тому гуляю тільки так, щоб не забути дороги принаймні назад до вокзалу. Дорогою мені вже трапились дві важливі, на перший погляд, будівлі. Вдається розібратись, що перша була будинком міської ради з ратушею, а друга (фото над цими рядками і під ними) - це будинок парламенту.

Трохи далі натрапляю на не менш дивуючі сучасні будівлі, підкреслені поєднанням світла і води. Як і в інших скандинавських столицях, води у Копенгагені достатньо. Що ж до самої Данії, то географічно тут дуже багато цікавих нюансів. Це Скандинавія, але вже не Скандинавський півострів. Більша частина країни сполучена з континентальною Європою (Німеччиною), але тут багато островів, на одному з яких і розташований Копенгаген, причому дуже близько до Скандинавського півострова. Тому тут можна говорити про таке собі перехрестя між Північною та рештою Європи.

Тепер на мене чекає найцікавіше - уже традиційний у кожному місті пошук дороги до мого тимчасового помешкання. З центру мені потрібно добратись в район Фредеріксберй. Туди можна доїхати на метро, але ж цікавіше та економінше просто пройтись пішки. Виписавши лише кілька потрібних мені назв вулиць, час від часу запитую про них у перехожих. Впринципі, нічого складного, і десь половину дороги я вже пройшов. Для певності підходжу запитати ще й двох літніх людей на автобусній зупинці. Чоловік і жінка кажуть, що то вже недалеко: прямо, направо і наліво. Але раптово літня пані вирішує, що вона й сама живе на сусідній вулиці, тому може провести мене до самого будинку. Ввічливо намагаюсь відмовитись, але на зупинку під'їжджає автобус і через цю саму ввічливість я вже не можу відмовитись від такого наполегливого бажання мені допомогти.

Врешті, мій проводир оплатила замість мене проїзд у двох автобусах, кожним з яких ми проїхали по дві зупинки, і таки показала необхідний будинок. Більше того, за 10 чи 15 хвилин ми встигли непогано поговорити. Дізнавшись, що я з України, люб'язна жителька Копенгагена похвалила мою англійську, розказала про свого друга з Узбекистану, з яким втратила зв'язок, і навіть провела мені історичну п'ятихвилинку: виявляється, їхній район Фредеріксберй колись мав автономні права, за відновлення яких жителі цієї частини міста постійно воюють. І це при тому, що фізично центральний район Копенгагена і Фредеріксберй ніяк не розділені, бо це просто одне місто. Перед прощанням жінка цікавиться, чи знаю я людей, до яких зараз прямую, і чи це безпечно. Це теж дуже мило з її боку. А людей я хоч не всіх, але знаю. Дві ночі у Копенгагені я гостюватиму у полячки Зосі, яка грає у дуеті з моєю львівською подругою Юліаною. Познайомились ми у Львові і одного разу у спільній компанії їздили на концерт у Чернівці. Тепер я буду її гостем у Копенгагені.

З каучсерфінгом у Копенгагені мені було складнувато. Знайшовся один філіппінець, який готовий був допомогти мені у критичній ситуації, але Юліана і Зося вчасно прийшли на допомогу. І тепер я тут: відчиняю двері до помешкання, де Зося живе з колективом. Як виявляється, я став невеличким сюрпризом сьогоднішнього вечора: Зося зрозуміла, що приїду я аж завтра) Але це зовсім не проблема і вона зустрічає мене гучним "привіт!" українською. І це отак у Копенгагені. Потрапив я якраз на вечерю, тому усі (близько десятка людей) сиділи за столом у звичному для них багатонаціональному товаристві. Перекинувшись кількома українськими словами зі Зосею, вже англійською починаю розповідати про себе і свою подорож. Хлопець з Ізраїлю дуже дивується, що я зважився на автостоп у Скандинавії взимку (бо березень - це ще зима:) і обіцяє розказувати про мене усім друзям, які досі робили це або планують робити влітку [...]. Дуже смачний теплий чай. Дуже багато вражень за такий короткий час. Дуже багато гарних людей, з якими гарно бути. І сон. Можливо, мені навіть сниться Копенгаген.

Зранку Зося пригощає мене смачним веганським сніданком. Дає мені карту з порадами відвідати деякі місця, а також пропонує велосипед. Останнього дуже хотілось би, але не хочеться ризикувати - у великому місті я ніколи не катався на велосипеді. Тим більше у місті, де велосипедисти здаються більшістю на фоні не надто активного трафіку на дорогах. Озброївшись усім необхідним, виходжу, врешті з дому. Добратись в центр планую окраїнами, щоб побачити трохи більше. А для початку маю відвідати одне з найстаріших кладовищ у Копенгагені. Тут має бути затишно. Отак вони співіснують, ці два світи.

У цьому місті поховані багато відомих письменників, філософів чи просто великих людей. Їхні могили можна знайти за схемою кладовища, яке умовно поділили на декілька секторів. Але найбільше хочеться побувати біля могили Ганса Крістіана Андерсена. Навіть думка про це здається мені дуже зворушливою і символічною.

За брамою кладовища на мене чекають все ті ж вулиці Копенгагена. З припаркованими до стін велосипедами, з велосипедистами на тротуарах, з велосипедистами на велодоріжках.

Окрім кольорових і чистих, вдається знайти також більш непримітні вулиці з графіті на стінах будинків. Напевно, тут живе більше іммігрантів, тому що переважно їх і бачу в цьому районі. Найбільше помічаю вихідців з Індії та мусульманських країн, про решту просто важко судити узагальнено. В будь-якому випадку, в цьому місці і в цей час для мене це уже звична буденність.

Втім, перед спокусою екзотичності важко втриматись. Для обіду обираю індійський заклад харчування з великим вибором вегетаріанської їжі. Свою величезну порцію овочів у лаваші отримую за 30 данських крон (45 гривень). Від різноманіття індійських приправ і якихось підсмажених трав важко втримати сльози. Як виявляється далі - доїсти свою справді велику порцію теж нереально. Зате хоч на деякий час забуду про їжу. Далі вирішую рухатись уже в центр. Це складно і для цього є принаймні дві причини: окрім ситного обіду, це вже перманентна фізична втома. Як би я себе не підбадьорував, цьому не дуже піддаються мої стопи, які рахують пройдені кілометри (або пару десятків кілометрів) по тротуарах уже чотирьох скандинавських міст.

Моя повільна прогулянка до центру триває. Наступну зупинку влаштовую собі біля копенгагенських озер. Їх тут аж чотири. Вони розділені мостами і трохи нецікаві зараз, бо вкриті льодом. Для перепочинку дозволяю собі викурити данську цигарку, з пачки, за яку віддав тут понад 60 гривень. По доріжках вздовж озер бігає багато людей, хоч це вже середина дня. Думаю собі, що після повернення додому було б добре таки кинути курити, купити велосипед або хоча б почати бігати кілька разів на тиждень. Бо виглядає це все дуже привабливо. Звісно, я дуже сумніваюсь у реалізації своїх задумів, але ж ніхто не може заборонити мені так помріяти.

Після Університету Копенгагена та ботанічного саду натрапляю на ряд мальовничих вуличок з майже однаковими компактними будиночками. Фантазую собі, що вони якісь традиційні данські або копенгагенські, бо ні в Норвегії, ні в Швеції схожих я не бачив. Разом з велосипедистами це здається мені такою картинкою затишного Копенгагена.

Зрештою, схожі асоціації викликає в мене і будівля Національного банку Данії. Тепер обов'язково потрібно з'їздити принаймні в Німеччину, аби побачити різницю між старими європейськими країнами і Скандинавським півостровом, а ще - визначити відсоток тяжіння Данії у цьому протистоянні.

З постійними відпочинками і кружляннями до Старого міста я потрапляю уже ввечері. На одній із площ продавці дуже голосно закликають купляти квіти. Добре хоч, що мовчать продавці овочів, бо на вулиці біля магазинчиків їх дуже багато. Саме тут і купляю трохи овочів на сніданок - авокадо і огірки. До речі, ціни на овочі і фрукти вищі від українських лише вдвічі-втричі. Може вийти ще дешевше, якщо брати всього по кілька штук. Тому можу сказати, що не все в Скандинавії страшенно дороге. Головне - не лінуватись і пошукати, або вже знати про вигідні магазини. Для мене це, однак, майже не має значення.

До слова, сьогодні - п'ятниця і тому на вулицях помітно багато туристів. Напевно, приїхали сюди провести вихідні. Окрім вигуків продавців квітів, у повітрі звучать мелодії вуличних музикантів. Здалеку доноситься ще й якась східна музика - це діаспора якоїсь з арабських країн влаштувала собі щось на кшталт мітингу. Щоправда, навіть за прапорами не можу сказати, що це за іноземці. Про мотиви їхнього мітингу мені теж не судилось дізнатись. Але виглядає все це дійство цікаво. Надивився - і час повертатись назад. Знову пішки. Після довгого дня на ногах. Здавалось, Копенгаген - не таке вже й велике місто. Але для втомлених ніг воно може здаватись безмежним.

В суботу я знову повертаюсь до Швеції. Тобто вже сьогодні. До обіду, коли має відправлятись мій потяг, дуже щільно розпланував собі останні години в Копенгагені. Правда, за цими планами знову не встигають мої ноги. Але замість того, щоб скиглити, просто вирішую, що повернусь сюди ще раз і тоді додивлюсь все те, чого не встиг за свої неповні два дні у Данії. Наступного разу я точно покатаюсь тут на велосипеді. І знову захоплюватимусь людьми, яких тут зустріну.

Фото Володимира Сенатовського

P.S. Про початок "Скандинавських канікул" можна прочитати у першому блозі за посиланням "Холодна Норвегія зустріла мене весняним сонцем". Далі буде. Ще більше Швеції і кульмінація поїздки - Стокгольм.