У пошуках спокою: Харків став притулком для сотень біженців

18 июня 2014, 00:29

Сьогодні Харків — чи не найбільший притулок для людей, які утікають від війни на сході країни: вони шукають нові помешкання, нову роботу, нових друзів, часом — сім'ї.


Про те, що біженці зі Сходу оселилися у колишньому дитячому пансіонаті "Ромашка" дізналася випадково із якогось посту у Facebook. Їхати туди від центру міста десь півгодини, звідти — 20 км — і ти в Росії (район Бєлгорода). Люди, які тут тимчасово оселяються – у відчаї і перелякані. Про це, зокрема, свідчить історія, яку мені розповів один із активістів, який відвозив до табору вагітну жінку. На трасі до "Ромашки" - вказівники на Бєлгород. Жінка, яка побачила вказівники, перелякалася і тремтячим голосом звернулася до нього: "Белгород? Куда вы меня везете?".

На вході до "Ромашки" — охорона, хлопці у камуфляжі не пропускають нікого підозрілого (правда свідки якогось місцевого братства сюди якось потрапляють і намагаються і без того знедолених людей "навернути на якусь іншу віру", люди вже їх уникають). Зустрічаємося із Володимиром. Сам автомайданівець. Так от він сам (і його друзі) вивозить людей із гарячих точок Добасу: тут є і люди зі Слов'янська, і з Донецька, і з Краматорська, і Горлівки, і Красного Лиману, і Луганська... Загалом поселилося близько півсотні людей.

Оксана і Володимир — власники пансіонату, до речі викупили його минулого року і тільки почали облаштовувати дитячий табір, а потім пішли на такий благородний крок і поселили тут стільки людей, які втікають від бойових дій. І готові приймати ще. А наразі забезпечують біженцям не тільки дах над головою, а й харчування, електрику, воду... і все за власний кошт. Небайдужі постійно приносять теплі речі, покривала, подушки, телевізори, одяг для дітей, іграшки, їжу. Біженці кажуть, що шоковані такою дбайливістю і увагою.

А коли починають розповідати свої історії стає моторошно: у когось снаряд попав у домівку, у когось дім обстріляли, в когось шибки повипадали, комусь дійсно вже нікуди повертатися. Жінки, які сюди переїхали, зізнаються, що віддали б усе, аби повернутися у свої міста, готові усе відбудовувати, діти ж не хочуть додому.

— Аня, Аня, где ты? — на мене біжить маленька дівчинка із хвостиком років із 4. — Ви не бачили Аню? (каже мені українською).

— Ні. не бачила. Давай разом її шукати. А тебе як звати?

Ксюша.

— А мене Іра. Звідки ти, Ксюш?

— З дому...

— А де твій дім?

— Донецька область.

— А як місто називається?

— Забула...

— Вся твоя сім’я тут чи хтось залишився вдома?

— Тато там.

— Хочеш додому повернутися?

Нє, не хочу?

— А як же тато?

— Хочу щоб він сюди приїхав...

Через кілька хвилин Аня знаходиться, їй майже 2 роки. Підходить її мама Альона. Аня з мамою приїхали із Красного Лиману, зв’язку із чоловіком (батьком Ані) вже кілька днів немає. Ксюша, яка говорить українською і забула звідки вона, насправді із Ямполя, це неподалік Красного Лиману.


Через хвилинку Ксюша знаходить принсену добровольцями маленьку іоніку і бавиться нею. Поруч — Маша, їй 1,7 років, тримає в руках велетенське яблуко і дуже гарно усміхається, дуже-дуже сильно примружуючи очі. Вона із Краматорська.

"Речей стільки понаносили, ми не очікували. Такі люди доброзичливі. От на Машеньку гляньте: ще губи в полуниці, а вона вже з яблуком бігає. У нас тут все є. Звісно, то не дім і не свої стіни, ліжко, але тут про нас дуже дбають", — каже мама Маші.

Мені дуже кинулася в очі дівчина із Луганська — неймовірно красива, з витонченими рисами обличчя, вона саме виходила із своєї кімнати.

"Ми були першими, хто приїхав до цього табору, це було минулої п'ятниці (6 червня). Приїхала із трьома своїми дітьми - 13 років, 6 і 1,9... ну і ще я зараз вагітна (з вигляду - місяць десь 4). Сюди вирішили їхати, бо у понеділок на мирних кварталах страшно було, мої знайомі з-під куль тікали. Чоловік каже - давай їдь, а я йому — нікуди без тебе не поїду, але він таки мене відправив із Луганська з дітьми. Сам лишився там, не знаю, як сам... там же зовсім поруч оце Станичне, у нас земля під ногами трясеться, коли там щось вибухає. Не знаю, чи правильно зробила, що поїхала звідти... але зараз я рада, що мої малі бодай не чують тих вибухів. Бо так вони плакали, питали, що це таке. Я не уявляю, як там людям, що зараз у Слов'янську: у когось дірка у домі. От у Володі (старший дядько років 70-ти) реально дірка в домі, йому просто нікуди повертатися", — говорить вона.

Дуже хоче повернутися додому, побачити чоловіка, хоче, аби все завершилося і її сім'я повернулися на мирну Луганщину: "Не хочу зараз думати про погане, зараз деякі скептики кажуть, що скоро і в Харкові буде таке ж, то треба їхати на Західну Україну, але я наразі тут і поки не їхатиму в інше місце. Людям там голови задурили, бо коли немає українських новин, а тільки російські, то як людей переконати, що робиться насправді. У них же там новини інше кажуть".

А от Тетяна — мати піврічної дитини і 17-річного сина - розповідає, що Слов'янськ вона вирішила покинути в останню мить: "Бо переїжджати із такою малесенькою дитинкою - семимісячною - дуже важко. Ми у Слов'янську жили саме у тій частині міста, де пролітали бомби з обох сторін. У наш дім елементарно могла влучити бомба, бо у сусідній будинок, метрів за 50 вона й влучила. Ми в останні дні у підвалі жили: там вогко. сиро, розумієте, хоч і на ліжках. Кожної миті було відчуття, що зараз накриє, просто на спини нам це все упаде...".

І так щоночі? - перепитую я.

Та не лише вночі, — продовжує Таня, — і вдень те саме було. Це словами передати важко, тільки люди, які це на власні вуха почують, можуть зрозуміти, що там робиться.

Наскільки важко було покинути місто через блокпости?

Чоловік знайшов телефон Володимира (про якого я згадувала раніше), який повністю організував нашу поїздку сюди. Нас дуже гарно прийняли, я навіть не очікувала такої доброзичливості. А от виїхати ми не могли: таксі так просто не їздять. Родич наш домовився із таксистом, який погодився нас повезти, проїжджаючи усі ті блокпости, пояснюючи їм усе. Там нас вивели тільки на окраїну Слов'янська, де нас уже чекало авто, яке забезпечив Володимир. Я звісно, не можу сказати, що це свята людина, але для моєї сім'ї він зробив неймовірно багато, постійно перепитував, чи нічого не потрібно. Казав, що як ми стільки дякуватимемо, то він більше не допомагатиме (сміється Таня).


Хто із вашої сім'ї уже переїхав сюди?

Я приїхала з дитинкою, із сином, йому скоро буде 18, і мамою (мамі близько 70). Чоловік залишився там. У нас же давно ні води, ні світла немає, так от він сподівається, що бодай зможе взяти участь у підйомі усіх тих електромереж. Він у мене висотник, але в першу чергу — патріот. Окрім того, якби він поїхав, то розікрали б усе... тому своїм життям ризикуючи він таки залишився...

Тут дзвонить її телефон, вона збиває.

Чоловік?

Ага, він доїжджає до вокзалу, де можна зарядити телефон і телефонує мені. Але все одно стріляють і бомблять, щоправда, вже не так сильно, як тоді...

Ну зараз епіцентр трохи змістився на Сніжне...

Так, так, я таке чула. І ви знаєте, я рада, що потрапила таки у Харків, бо спершу мені пропонували якраз профілакторій у Сніжному. Але чоловік категорично сказав — нізащо, це — те ж, що Слов’янськ, це ж просто між Луганськом і Донецьком. Але в останні дні мені було уже все одно, куди їхати, бо дитина будилася серед ночі з криком від того, що воно падає десь поруч. Це такі вибухи, що оглохнути можна. Ми уже заклеїли вікна скотчем, щоб вони на нас не повилітали і не порізали, бо ліжко стоїть біля вікна. Словами це все не передати, я постійно то плакала, то ненадовго відходила, зі мною працював психолог, бо це все дуже страшно... коли сюди приїхала, то не могла повірити, що тут тихо, ніколи не думала, що приїду сюди через військові дії.

Що далі? Ймовірно, хочеться повернутися додому?

Та звісно... тільки зараз там нічого немає, ні світла, ні води, нічого... газ поки ще є. Бо по тих трубах також стріляють. Хоча, кулі ж то ще не біда, а оті величезні снаряди, коли падають, — моторошно. Я переживала, щоб моя дитина не стала заїкою. Хоча їхати не хотіла до останньої хвилини, я просто вірила, що це може тривати так довго. Тим паче, без води і електрики, плюс у магазинах немає їжі. Так вийшло, що ми трохи закупилися в магазині і відключили світло, ну то що з тим усім буде без холодильника.

Ви мешкали у багатоповерхівці чи приватному будинку?

У приватному. Але, скажу вам, що останні поверхи багатоповерхівок, — найнебезпечніше. От чоловік дзвонив і сказав що на початку вулиці Свободи верхні поверхи розбиті. Не знаю, наскільки там нижче поверхи — чи все ціле, але от 7-8-9 — у такому стані, що благо, якщо людей там не було. Він узагалі каже, що морги просто переповнені тілами, людей вже у мішках виносять. От біля нас взірвалася бомба, то 7 людей у лікарні, нам пощастило, що це не біля нас. А осколки там... Це різні відчуття — дивитися в інтернеті чи по телебаченню і бачити це на власні очі. Кожен переживає по-різному, от ми опинилися саме в епіцентрі, між українською армією і тими сепаратистами, а між ними ж постійні перестрілки, а ми як п’ятачок — влучить чи ні..

Ну а місцеве населення зараз робить різницю між українськими військовими і терористами? За кого вони тепер?

Ви знаєте, місцеве телебачення уже давно припинило існування. Спершу вишку Карачун захопила українська армія і в нас певний час було телебачення, а потім ми повністю його втратили, не володіємо інформацією.Тобто люди, які не виходять із помешкань, нічого не знають. Тому важко сказати, що у них в голові. Спершу, наскільки я знаю, то місцеве населення також трохи виходило на барикади. Думаю, що люди спершу думали, мовляв, а може це на краще, але надіюся, що зараз усі все зрозуміли. Мені от здається, що багатьох використали і тепер прикриваються, як живим щитом. Коли ж війна, то ніхто не ховається всередині, усе по краях (міста), а зараз по мирному населенні стріляють. Страждає ж мирне населення, то заради чого виходили? Заради чого це все? Яка свобода? Чия свобода?

І люди справді відкривають очі, принаймні більшість із біженців, вони свідомо роблять різницю "українська армія" і "сепаратисти/терористи". І кожен із них надіється, що більше не почує автоматних черг, гул гранатометів і вибухи, регулярні вибухи, хоча ще роками вони гудітимуть у їхніх головах, і ночами снитимуться обличчя загиблих і закатованих терористами людей, як у зараз українцям сниться Небесна сотня. А вона поповнюється з кожним днем...


P.S: Якщо хтось хоче допомогти Оксані та Володимирові, то сюди можна перераховувати кошти: 5211 5374 0891 4989 (Погорелова Оксана Игоревна)


Фото: Іра Вовк