Українське братерство. Військові після АТО

Що нас об’єднує, за що ми боремось? Загальні фрази призначені для управління натовпом, в той час як аргументи та позиції мають більше ваги для особистості. Одвічні пропагандистські антагоністи Донецьк і Львів лишаються цілком показовими. Про єдність говорити легко шаблонними словами, однак спробувати осягти спільне коріння, спільні цінності та цілі – от що значно важливіше. Саме тому пропонуємо думки людей спільних професій (покликань, соціального становища тощо) з Донеччини та Львівщини, аби зрозуміти, що ж саме єднає їх у їхньому баченні життя та себе в ньому. Далі у тексті – добірка роздумів "східняків" та "західняків" про актуальні для країни та них самих питання.

Віталій Овчаренко, народився у Красному Лимані, але останні роки жив у Донецьку. Закінчив там історичний факультет, був аспірантом, проте із початком війни записався у добровольчий батальйон "Артемівськ". В його складі виходив із оточення в Дебальцевому, зазнав поранення, тож поки полишив службу в АТО.

Олександр, солдат, контрактник 80-ї окремої аеромобільної бригади, Львів. Служив у зоні АТО з початку бойових дій до липня 2014 року (отримав поранення при штурмі села Георгіївка, Луганщина). Зараз проходить реабілітаційний курс.

Віталій: Я сам из Донбасса и понимаю, что на мою землю напал враг и я должен был вместе с ребятами из других регионов и выгонять оккупантов и захватчиков с моей родной и любимой земли, кто, если не мы?

Олександр: Як, чого поїхав? Це моя робота. Я пішов служити за контрактом, бо хотів все одно в якусь миротворчу місію поїхати абощо. Якби ж я не був контрактником, то відбирав би добровольчий батальйон для себе дуже ретельно, зазвичай у них немає дисципліни. А з історії відомо, що підрозділ, який не має дисципліни – то не військовий підрозділ. Навіть якщо людина дуже мотивована, має бути жорстка субординація, але ми ж воювали разом із добровольцями, бачили, як вони спілкуються з командирами, це не субординація.

Чи воюють донеччани за український Донбас?

Віталій: Сейчас количество выходцев из Донбасса на фронте наравне с другими регионами. По моим ощущениям, таких людей процентов 20 от общего числа воюющих. Я думаю, что это меньше, чем могло бы быть, ведь многих не мобилизируют. Но я думаю, что этого достаточно, ведь часть нашей территории оккупирована и часть мужчин просто выехали и работают, чтобы обеспечить свои семьи, которые стали переселенцами без своего жилья. Я думаю, что как только они обеспечат своим семьям какое-то благосостояние на новой территории, то они смогут пойти воевать. А вообще это большой стереотип, что парни с Донбасса не воюют за Украину. Просто многие из них не могут говорить об этом вслух, ведь у них остались родственники и семьи на оккупированных территориях.

Ко мне как выходцу из Донбасса не было в батальоне никакого негативного отношения. Наоборот, все только подбадривали. Вообще, в нашем батальоне было, пожалуй, больше выходцев из Донбасса, чем из других регионов. Ни разу никаких разговоров о происхождении не было. Точно так же, как и не было никаких споров на языковой почве, на почве политических убеждений. Мы все были объединены одной целью и остаемся такими. Даже после увольнения мы поддерживаем связь и понимаем, что если так сложатся обстоятельства, мы соберемся и снова пойдем защищать страну. Я не могу сказать, что государство, например, нам не доверяет. Но есть стереотипы, мол, дончане не воюют или не хотят воевать. С другой стороны, некоторые из мобилизированных ребят из Донецкой области, скажем так, воюют не с достаточной отдачей, оправдываясь тем, что с той стороны их друзья и родственники.

Олександр: У нас з бригади багато львівських, взагалі, у нас переважно Західна Україна. А так разом з нами воювали чернігівські, полтавські хлопці, з Києва дуже багато було. На початку ще з нами були дніпропетровські бригади. Всі разом там були. Ми всі маємо йти в АТО, бо якщо не піти, то ворог же теж спостерігає за нами. Якщо зменшити оборону, то може бути прорив сюди. Ми стикались на фронті з деякими людьми з Донецька і навіть Луганська. І от вони відстоювали свою думку, людям дзвонити і розповідали, що відбувається насправді. Ми після того якось спілкувались і, як виявилось, багато людей, які їм повірили, пішли потім в армію. І до цих всі донеччан і луганчан добре ставились. І у них в очах наче вогник загорявся, що "от за нас ідуть воювати люди з усіх регіонів". І вони ще більшими патріотами ставали від того. Навіть намагались українську вчити, старались. Один мужик був, каже: 50 років говорив по-руськи, а тут українську почав вчити. А так у нас більше половина військових були російськомовні, і нічого.

У конфлікті винна бандитська система

Віталій: В Донецкой области случилась гуманитарная катастрофа, регион принадлежал бандитско-олигархической системе. Клану по имени "Партия регионов", который все годы контролировал медийное, экономическое, культурное и политическое пространство региона. Она навязывала псевдоотличия Донбасса от остальной страны и довела регион до гуманитарной катастрофы. Из-за этого мы и имеем у региона некую потерю самоидентификации, она и вылилась в то, что происходит сейчас. Если бы был некий суд над виновными во всем, то он должен был бы проходить над ведущими членами "Партии регионов", КПУ, над теми бандитами, которые продали родину, взяли в руки оружие и причастны к незаконным действиям. Этот суд должен происходить над теми, кто голосовал на "референдуме", ведь он был незаконным, это тоже определенное правонарушение. Конечно, есть разная степень вины, одно дело ходить на "референдум", а другое – бегать с автоматом. Но они тоже виноваты в развязывании конфликта. Другими словами, те, кто ходил на "референдум", вложил в руки автомат тем людям, которые сейчас разрушают Донбасс. Хотя частично виноваты все. Патриотов оказалось слишком мало для того, чтобы все остановить. Нейтральная часть населения все время дистанцировалась, когда ситуация требовала вмешательства. По большому счету, своим отсутствием позиции они и допустили "ростовских гопников", которые приезжали на автобусах, как мы все прекрасно знаем. С другой стороны, на процессы, которые происходили, влияли крупные фигуры, и я не знаю, что могло бы их остановить. Хотя есть пример Одессы или Харькова, где так и не удалось раскачать ситуацию. Пожалуй, что в этой войне нельзя винить только кучку патриотов, которая без конца ходила на митинги и заявляла о своей позиции.

Олександр: Люди, які живуть у Донецьку, мені здалися якимись… байдужими. І от поки їхню квартиру, їхню сім’ю війна не зачіпає, то вони дистанціюються, прийдуть одні, прийдуть інші – їм все одно. Якщо брати від початку, то має нести відповідальність за цю війну наше керівництво. Безвідповідальність несе беззаконня, можливо, нам варто ввести смертну кару, як в Китаї. За початок війни мають нести відповідальність і ті, хто за це голосував на "референдумі". Якщо вони мають бажання жити в Росії, то можна їх депортувати до Росії, вони ж того хотіли. Міліція теж має понести відповідальність за початок війни! СБУ у Донецьку і Луганську – це перші люди, які формували лінію оборони у сепаратистів. Те саме керівництво держави – вони хіба не знали, що відбувається? Думаю, що якби українці вчинили самосуд бодай над кимось із цих людей, то іншим це був би урок, все дуже швидко помінялося би. Це варварські методи, але вони би подіяли. Бо ж одні віддають свої життя, а інші на цьому наживаються.

Якщо брати від початку, то має нести відповідальність за цю війну наше керівництво

Віталій: Я думаю, что что-то подобное могло быть и в Харькове, Одессе, Николаеве или Херсоне. Я считаю, что им просто повезло больше. Все же Донбасс больше обособлен был все годы независимости. У нас не то, что кризис самоидентификации, это кризис каких-то моральных устоев, люди очень часто не понимают, что такое добро, что такое зло. Они подвержены разным информационным технологиям от российской пропагандистской машины.

Олександр: Я не знаю, чи таке подібне могло статись в іншому регіоні. Але, з одного боку, Угорщина щось лякала нас тим, що у них тут земля є. Ще на Закарпатті неспокійно, "мутновато". А так… У Харкові раніше було так, що люди 50 на 50 теж були за Росію. А зараз, у мене там знайома, тож вона розказує, що зараз майже кожен третій у вишиванці ходить, дуже негативно реагують на російський прапор, на щось таке.

Про що важливо пам’ятати?

Олександр: Нашим військовим на Донбасі не треба забувати, навіщо вони там воюють, що вони приймали присягу і там все сказано: зберігати територіальну цілісність і незалежність країни. Чоловік має бути воїном і захищати свою країну будь-якою для себе ціною. Якщо взяти до прикладу, російсько-чеченську війну, то така громадина Росія, коли брала Грозний, то чеченці, то мужні люди, вони до кінця тримались. І росіяни просто їх там "місили", бо як так, Росія не може чогось захопити. А з нашої сторони, наприклад у Слов’янську, ми старались зберегти і місцеве населення і будівлі, щоб мінімальні втрати були. На війні треба бути хитрим і ходити тими стежками, щоб ворог не здогадався, а не просто гатити.

Когда люди воюют за Украину на Донбассе им важно помнить, что не все, кто остались на оккупированных территориях, сепаратисты, что не все поддерживают оккупантов

Віталій: Когда люди воюют за Украину на Донбассе им важно помнить, что не все, кто остались на оккупированных территориях, сепаратисты, что не все поддерживают оккупантов. Там много патриотичных граждан, которые из-за семейных обстоятельств или финансовых, не смогли выехать.

Чи варто воювати за Донбас

Олександр: Деякі люди до нас там відразу добре ставились, приносили з погреба продукти і віддавали солдатам. Вони просто знають, що таке Росія і що вона робить. А ті люди, які більш проросійські, мені здалось що це, трохи брутально звучить, бидло. Вони переважно не знають, що таке працювати. Вони думали, що при російській армії можна було би взяти той "шматочок пирога", я про мародерство зараз і грабунки. Як мені здалось, то у Донецьку не дуже знають, що означає "працювати", все якось, мені здалось, на "віджати" і "перепродати". А в Луганську мені здалось, що люди більш працьовиті. Але там і українською більше говорять у тій області. І більше допомагали військовим там.

Звісно, варто воювати за Донбас! Це ж наша територія і, хоч не всі люди там то розуміють, але ж шкода тих дітей, які там сидять

Віталій: Эта война за независимость, за право оставаться и жить на своей земле, за право жить в своем городе. За право, чтобы люди могли там разговаривать на украинском. Вообще за право жить на своей территории, которая дана природой, Богом… Эта война за право обрести свою страну, которая не будет зависеть от российского влияния. За право борьбы за европейский выбор… Вот за что эта война.

Олександр: Ця війна - це боротьба України за незалежність. Ми маємо показати, що ми незалежні від Росії, бо вона вважала, що ми без них не зможемо.

Що нас єднає

Мы очень похожи и с закарпатцами, и с львовянами и с херсонцами, со всеми

Віталій: Нас объединяет то, что мы украинцы, мы воюем за свою землю вместе с украинцами из других регионов. Простояв вместе с теми же львовянами не один месяц на блокпосту я вижу, что все те различия, которые нам навязывали, не имеют под собой никаких оснований. Мы очень похожи и с закарпатцами, и с львовянами и с херсонцами, со всеми. Поэтому вообще не стоит обращать внимание на все эти псевдоразличия. Мы одинаковые в образе жизни, в патриотизме, в отношении к земле, к родственникам, к стране.

Олександр: Це все легенда, що на Донбасі всі "руські", що ми наче їх там ображаємо. Всіх українців єднає готовність прийти на допомогу. Якщо людина в біді – то треба йти і рятувати. На Донбасі через те, що туди переселяли всяких різних людей, то там от такої готовності менше, там більше люди самі за себе. Але це нормально, ми ж живемо всі не а одному регіоні. Навіть у Львові є люди, готові допомагати і ті, хто навіть за собою не дивиться, не те, щоб комусь ще допомогти. Так само і там, є наші, а є і не наші. Так само, якби я приїхав у Росію – я лишусь собою і займатимусь тим, що в мене в крові. Так і тут, вони приїхали, живуть на цій території, але ментально залишаються росіянами. У нас якийсь генетичний код: жити правильно, працювати на своїй землі (через що у нас і землі найкращі).

Читайте також: Ця війна кожного українця самого з собою