"Я Дима, мне 8 лет, и… И нас вчера расстреляли"
Того дня в мене мав бути звичайний робочий день, але вже пізно ввечері я йшла по території одного з дитячих таборів Святогірська, куди привезли евакуйованих з Авдіївки людей. Таких щільних обстрілів з боку терористів, як взимку 2017-го, місто не бачило з 2015 року.
"Я Дима, мне 8 лет, и… И нас вчера расстреляли", – слова цього хлопчини я, здається, не забуду ніколи.
Табір на Донеччині був повний дітей – дуже мало дорослих погодилися покинути Авдіївку. Щоб чимось відволікти малих, вожаті (18-19-річні хлопці й дівчата, яких буквально підняли по тривозі) зібрали їх у великій кімнаті та почали знайомитись. Проста гра: назвати ім'я, вік і сказати кілька слів про себе.
Я Дима, мне 8 лет, и… И нас вчера расстреляли...
Діти засміялися, на обличчі Діми також з'явилася збентежена посмішка. Дорослі намагалися заспокоїти малих, а у моїй голові відлунням звучало те "нас расстреляли", й по шкірі йшли мурашки.
Читайте також: Шкодую, що раніше не пішов на війну, – боєць 93-ї бригади
Перед відбоєм хлопці влаштували бої рушниками у своїй кімнаті. Щоб роззнайомитися, нам знадобилося не більше п'яти хвилин. І вони наперебій почали розповідати. Як у будинок сусідів потрапив снаряд і пробив стіну, як чиюсь бабусю вбило міною, як у їхньому дворі лежать нерозірвані боєприпаси, як військові давали тушонку і смачний чай, як до чийогось батька приходили люди у формі, як дорослі не змогли приїхати разом з ними через те, що не мають грошей.
Вони не хотіли додому, адже "тут весело". Й запевняли, що залишаться жити у таборі, поки не скінчиться війна. І кожен з них намагався підійти впритул до незнайомої людини та розказати свою історію якомога голосніше, щоб почули саме його.
А ще за п'ять хвилин вони втратили цікавість до розмови й продовжили битися рушниками. Звичайні діти, такі ж бешкетні, як усі. Якби не це "нас расстреляли".
О третій годині ночі з однієї з кімнат табору почувся дитячий плач. Бо більшість з них хоча і сприймає війну, як пригоду, але не пам'ятає, не уявляє – яке воно, життя без обстрілів.
Я не знаю, скільки вони прожили безтурботним життям у тому таборі. Не знаю, як склалася доля Діми. Хочу вірити, що колись вони забудуть війну, як жахіття з іншого життя. Бо під час неї вони були звичайними дітьми. Тільки їхнє дитинство розстріляли...
Читайте також: Фейк від "ДНР": українські жінки-агенти виманюють бойовиків за лінію фронту