Зимові свята: традиції і прикмети

Заселення Великоберезнянського району, в якому проживають лемки, формувалося упродовж віків у процесі складних історичних і соціально-економічних відносин. Я схиляюся до думки відомого вченого краєзнавчої науки Закарпаття початку ХХ ст. Гіадора Михайловича Стрипського, який наголосив: "Якщо хочете писати історію Карпатської Руси, треба спершу позбирати найстаріші документи нашої минувшини…" до яких належать і календарні свята.

Лемки "числять час не по календарю, принятім інтеліґенцією, а по більшим святам, які припадають в році. Вихідною точкою єсть Новий Рік", – так писав дослідник Закарпаття кінця 19 ст. Юрій Жаткович.

Різдво

Різдво – це час повороту сонця на літо, це час новоліття. Здавен цей день вважався магічним, що обумовлювало особливу ритуальну поведінку людей.

На Різдво є не лише багато традицій, а й прикмет. Зокрема люди вірили: як мине Різдво, так і впродовж року буде. У цей день не можна гніватися чи сваритися, треба бути веселим і радісним. Ні в якому разі не можна когось кривдити, аби потім ніхто не скривдив вас. Господарі у всі часи не дозволяли собі на Різдво підвищити голос навіть на худобу.

Вважали, якщо на Різдво в дім першим зайде чоловік, то родина буде щаслива, здорова і житиме в достатку. А якщо першою зайде жінка, то в домі оселяться хвороби й негаразди. Порядні господині боялися на Різдво йти у гості без запрошення.

Лемки у цей вечір перед тим, як мали сісти вечеряти, скручували із вівсяної соломи пояс і обв’язували жінок – щоб легко родила.

"У цей вечір брали довгий ланц (металевий ланцюг) і ним нянько (тато) зв’язував чтири лаби (ніжки) навколо столу і під час вечері ноги клали на ланц, жеби моцні були, і досі кладуть сокиру і на неї ноги ставлять, бо то – залізо, всі хочуть бути моцним, як залізо". Вірили: "Як той стул (стіл) обв’язаний ланцом, так би сім’я крепко трималася". У с. Смерекове ґазди 7 січня ішли рано до ріки за водою, з собою брали колачик (його пекли із тіста, коли вишкрібали діжу) і коли верталися, "то пущав його від порога до столу, він було покотиться і дивився, як він упаде. Лем упаде вершком зверху, а сподом до землі, то буде цілий рік добрі, а ніт… – це така ворожка, як пройде рік усім у цій хижі (хаті)".

"На солому перед вечерею або після вечері метали (кидали) оріхи, а діти глядаут ко більше найде, аби діти кріпкі били як оріхи".

Вірили, що на Різдво за одним столом має зібратися вся родина, якщо хтось не приїде до рідні, то буде вештатися по світу цілий рік. І рік буде невдалим.

Святий вечур (вечір)

Коли на небі з'являється перша зірка – знак Вифлиємської зорі, яка сповістила про народження Ісуса і привела до нього пастухів та трьох царів. Лемки вважають хто побачить її першим, то буде найщасливіший. До цього часу треба завершити всю господарську і хатню роботи, накрити на стіл, прикрасити оселю різдвяними саморобними прикрасами – на столі покласти: свічку, ритуальний хліб "керечун", "крайчун", часник по краях столу під стуловкою (скатеркою), дідух, сіно, металевими ланцами обв’язати лаби (ніжки) столу.

Прадавні перекази твердять, що у дідусі впродовж різдвяних свят перебувають "діди", себто душі померлих предків, які неодмінно приходять у гості до живих.

Дідух – це оберіг народу хліборобів. Господар дому перед вечерею вносить дідух до хати "нянько йшов у стайню з хлібом, кожній худобині уломив з’їсти по кусочку, тогди брав вівсяний необмолочений снуп (сніп) і солому, приносили його до хижі, припараджували (обв’язував) його посередині черленим панґликом, машликом (стрічкою) або парадним ручником (святковим рушником), ставили його на стул (стіл), свічку втикали в погар (стакан) із зерном.

Ґазда із відром ішов у потік на свіжу воду, у відро з водою деколи клали камінчики (камінчики клали на стув під вівсяний снуп). Заходячи у хижу, нянько вклонявся і проказував: "Дай, Боже, щасливий Святий вечур" або "Христос роджається", а ми відповідали: "Славімо його".

Фото we.org.ua

"Діти то ту солому хапали, трясли по хижі, в тум ся качалися. У принесеній з потоку свіжій воді кожен мав ся помити руки, лице, потім ставали всі перед столом на коліна молилися Богу, нянько говорив і всі за ним промовляли. В цей час мамка всі страви, хліб, крайчун, клала на стул. Крайчун (один із видів ритуального хліба) випікався посередині з часником, медом у флящині і лежав на столі до Василія".

"А бувало, що крайчун і хліб п’юк (пікся) в п’єцу тоді, коли вже всі вечеряли за столом. Паленик спершу було спечуть і з тим вечеряли, а хліб пізніше садили. "Віткаші" – круглі невеликі колачики пекли теж к Різдву".

У с. Чорноголова були свої особливості вношення дідуха в хижу. "Хлопчик несе на голові дідух, ззаді іде нянько з соломою, заходять так в хату. Заходячи у двері, нахилявся і проходв так, щоб сніп лишався на голові і клав його на стіл. Той, хто ніс снопа, тричі говорив: "На небі ясно, на землі рясно". А з хати відповідають: "Дай, Боже, здоров’я".

Куртанич Олекса Степанович розповів, як цей день проходив у с. Смерекове: "Чоловіки порають худобу, роблять роботу в стодолі, хлопчики обв’язують фруктові дерева перевеслами з вівса. Всі чекають, коли звечоріється, бо малим розповідали, що Христос ітиме на конях і снупи вівсяні буде везти і роздавати по хижах лем (також) солому, то ми малими так чекали. І тут раптом дивишся, а нянько несе снуп, солому до хижі, а малі розчаровано: "Йой, та чомусь лем нам не повіли, ми би виділи Христа на конях. Ввійшов газда до хиж з снопом в руках, поклонився, проказав: "Дай, Боже, добрий Святий Вечур". Газдиня одповіла: "Дай Боже здоровля". Снуп ставив на стіл, який був застелений портком і лежав крайчун. Тоді жона говорила до ґазди: "А йди й поглянь, чи є зірки на небі"? Він заходив і відповідав: "Же на небі ясно, а на землі рясно, жеби родило жито красной". Коло столу вся челядь (сім'я) ставала на молитву проказуючи: "Отче наш", "Богородице, діво, радуйся", після дідусевого благословення сідали до їжі.

"У нашій сім’ї було шестеро дітей – розповідала Дякунич Юлія Михайлівна, 1951 р.н. із с. Домашино, – ніхто нічого не їв аж до вечері. Няньо всього, що поставили із їжі на стіл набирав у миску і перше йшов зі свічкою у стайню до худоби, давав їй хліб, пироги (вареники), картоплю. Заходив із снупом і соломою, у хижу і говорив: "Дай, Боже, щасливий Святий вечір". Мама відповідала: "Дай, Боже, вшиткім (усім) людям і нам". Так тричі одкланювались. Снуп клав на стув (стіл), він стояв у жижі на столі до Василія (14 січня), а потім його виносили із хижі і клали так, щоби миші не дістали. Всередині хату обкурювали ладаном. Усі вбирали чисте, нове вбрання, молилися перш ніж сісти за стіл.

Кить била поточина (потік), то йшли всі туди митися, а кить ні, то наливали воду і на спуд метали копійки, лем багаті били, лем сім'я матиме гроші цілий рук (рік). Дівки втиралися не ручником, а черленою хустиною, жеби вони красні били. Надовколо стула (стола) всі ставали на коліна, молилися, проказували : "Отче наш", "Богородице", "Пуд твою милость", "Вірую".

Під час вечері мама пекла крайчун ("управила, замісила тісто і клала його в п'єц"). У крайчун клала то ту страву, яка була на столі: фасолі, гриба, і вшиткого і ще додавала маленьке флєщатко (пляшечку з медом). Заки ми вечеряли, а воно все у п’єцу пеклося. Спечений крайчун мав стояти на столі до Василія разом із вівсяним снопом.

Вечерю мати освячувала свяченою водою, давала всім по 20 грам вина упити. Хто вечеряв перший раз, то вносили дзвоник, у нього наливали вино і тому дитвакові давали упити, щоби красний голос мав співати. Тричі мало упити, щоб як дзвунчик голос мало. Кутю у нас не варили, а обов’язково була фасоля з грибами, капустою, варили пироги (вареники) із капустою, картоплю, швабські трині, вар (компот), смажена риба, гриби, хліб. Залишки вечері складали і сохраняли на столі до ранку, ложки зв’язували у купу, щоби худоба не розбігалася на пасовиськах. На другий день – 7 січня мили ті ложки і в то ту воду вергли три вуглики і вмивалися "на відлі", щоби вроки не брали, промовляючи 9 раз: "Ні хлопські, ні жінські, ні дівоцькі" і тією водою вмивали всю челядь (сім'ю) від вроків і то помагало".

Свічка на святвечірньому столі – це пам'ять роду. Вважається що на її світло звідусіль злітаються до наших домівок душі давно померлих предків, щоб побути разом зі своїми нащадками. Вона повинна бути з натурального воску – на вдячність Богові за дари, які Він дає людям, вона горить протягом усієї вечері.

Здавна поганою прикметою вважалося, коли вона з якихось причин загасне. Це віщує якесь лихо і навіть смерть.

Лемки вірять, що святвечірня свічка помічна. Вона, як і стрітенська, здатна відвертати блискавку та інші стихійні лиха.

Фото we.org.ua

"Свічка горіла на столі заки не повечеряли, задувати її мав хазяїн – нянько. Після вечері, коли загашають свічку, то дивлять куди йде дим від свічі, лем пішов догорі (у верх) то добрі – будуть жити всі у хижі, а – долі (вниз до долівки) чи у двері, то хтось цього року помре. Після вечері діти збирали оріхи в соломі, кидав їх туди нянько, то-то радість била (була) дітям – кулько лем наглядав. Ті ложки, якими си їлося на Святий вечір зв’язували, дітвак, який буде пастирити (пасти худобу) збирав ложки до купи, зв’язував, щоби худоба трималася купи цілий рук (рік). Зв’язували тією соломою, що була на долівці і поставили їх зв’язаними до рана під стул у мися".

У с. Смерекове в хижу на Святий Вечір (6 січня) після вечері заводили по 8-10 овець, "їм із вівса вили вінці і накладали на роги, – так їх гостили, потім, коли вони верталися в стайні, їх вівці скубли (скубли той овес, у вінці). А так заведено било з роду в руд, то-то не повім Вам чого".

Після Святої вечері всі мають залишитися вдома колядувати у родинному колі, не годиться ходити до когось в гості, турбувати людей у цей вечір, тішитися одне одним і вітати народження Сина Божого. "В цей вечур ганьба йти в село, лем в церкву на Службу Божу ко міг, а інші лишаються в хижі".

"Колядувала вся сім'я у своїй хижі. У цей вечір нич не ходили до чужих колядувати, лем до рідних – до вуйка, нанашки (хрещеної). А опівночі "хто міг ішов до молитви, повна церков била", діти або дуже старенькі чи хворі лягали спати.

У церкві була відправа і лише після служби Божої розпочинали різні коляди, священник всіх "красно мирував, йому у відповідь співали "Многая літа", довго колядовали до рання. І лише сьомого січня дяк оголошував щоби йшли із колядами по селі хлопи (дорослі чоловіки). Першими йшли 5-7 дорослих, одружених хлопів з хрестом (його в церкві брали) ходили от хати до хати і колядовали два дни. У них були міхи за плечима і вони туди складали хто шо дав: планки, сушениці (сушена фрукта), зерно, полотно прядиво (ручки), кромплі (картоплю), овес, жито. Серед колядників був образ Діда, в якого була палиця з хрестом і то жона ручку з прядива в’язала Діду на палицю і він так ішов далі. У ті часи кожна жона давала прядиво. Колядки у селі були лем церковні!

Наколядоване зносили в єдне місце, назначали неділю, що будуть то-то продавати. Били такі люди, що не все мали, то люди сходилися і куповали. Повіли кулько грошей за то, за то і куповали, ті гроші віддавали до церкви. Бо бувало, що не у всіх вродило, а фамілію треба годувати цілий рук (рік) і треба було секурацію (податок) заплатити. Грошей не було як теперка".

"Колядники окремо ходили, а бетлегеми, то інша коляда була, це вже леґіні по 13-15 років ходили з бетлегемом у вигляді церковці в руках". У с. Сіль розповіла Тур Марія 1921 р.н.: "Бетлегем – це маленька церков, така на три куполи, як наша церков у селі носять її двоє хлопців – Ангели, у їхньому гурті був Дідо, Пастир і ще четверо Пастирів, які колядують. У кожну хату заходять, співають: "Слава Вишньому Богу і на землі мир", потому – кожній челядині (людині) в хижі суть колядку співають. Гроші колядники віддають в церкву, а оріхи, яблука – собі забирають".

7 січня колядувала також і церковна громада, збирала гроші на церкви, у цей вечір всі – хлопи (хлопці) і дівки – всі колядували. Якщо не встигали обійти усе село, то колядували і 8 січня – до полудня, на Степана – 9 січня кінчали коляду.

Хату від святої вечері і до Василія мели, но сміття не виносилося, у куток зміталося. "У цей день – 14 січня дозволялося зібрати на плахту (рядно) різдв'яну солому із хижі і це пометення несли розкладали по під строма (фруктові дерева). До кожного деревця робили і зараз роблять перевесло і прив’язують – жеби родило".

В деяких селах палили і приповідали: "Аби тулько било садовини, як пометення" або, коли несеш сміття, то примовляєш: "Не сміття сію, а уроду по городу" (малось на увазі , що не сміття сіє, а добрий урожай по городу).

Далі буде