Кривий Ріг епохи Вілкула: революція в головах відкладається

На вокзалі мене здивувала відсутність ромів. Ці пройдисвіти завжди були на місці, скільки я пам'ятаю приїзди до рідного міста. Роми, зазвичай, ловлять прибульців на вокзальній площі та вимолюють у них сигарети в обмін на пророчі історії майбутнього.

Я вирішив швидко дістатися центру, аби підзарядити вмираючий смартфон, бо за кілька годин мав розпочатися важкий день сімейних справ.

Один із центрів торгівлі та активності Кривого Рогу "Соцмісто" на відміну від заводів та фабрик ще не прокинувся. Вся торгово-розважальна інфрастуктура тут починала працювати з 9:00.

Мені вдалося розшукати один заклад, що працював. Кав'ярня з ностальгійною назвою "Булочна № 1" широко відкрила свої двері.

За барною стійкою стояв спокійний бородань з бейсболкою назад. У кав’ярні нікого не було, крім двох його друзів. Для Кривбасу – це типова історія, коли друзі тусуються у вас на роботі ледь не весь день. Підуть перекусять щось, покурять і знову повертаються на свій пост. А що, власне, їм ще робити?

Кав’ярні, схожі на цю, у Кривому Розі почали з’являтися, мов гриби після дощу, буквально декілька років тому. Відкриття Львівської майстерні шоколаду було кульмінацією цього процесу.

За вікном зграї агресивних безпритульних собак вешталися потрісканим проспектом Металургів, вітер здіймав стовпи пилу, турбуючи дешеві пластикові вивіски магазинів.

На замерзлій клумбі сиділа двірник з сигаретою в зубах. Ще кілька хвилин тому, ця жінка років 50-ти у потертій фуфайці намагалася вимести все сміття базару у напрямку вітру. Та тепер вона просто сиділа та солодко курила, прищурюючи очі.

Вулицею ледаче тягнувся свіжепофарбований трамвай. Як потім мені пояснили місцеві, він був єдиний відремонтований на цьому маршруті за багато років.

Видається, що за часи мера екс-регіонала Юрія Вілкула про "Соцмісто" просто забули. Всі гроші на благоустрій продовжують вкладати у віддалені райони, які межують з підприємствами Ахметова.

Там дороги і парки реконструюють регулярно. Двірники, напевно, там також більш наполегливі. Здогадатись, чому так, нескладно – там живе електорат мера, який залізом і кров’ю пов'язаний з найбагатшим олігархом країни.

А "Соцмісто" зі своїм зубожілим базаром та захаращеним парком Богдана Хмельницького перетворилося на прихисток волоцюг, дрібних бандитів та "рішал", які тепер можуть спокійно пити каву за 10 гривень та обмірковувати подальшу незаконну діяльність.

"Соцмістом" керують вірмени! Чи айзербайджанці. Ну, карочє, хтось з них. Знаєш, що тут було на 8 березня? Прибігла якась мілюзга, ну, один з таких, і каже бабцям, що торгували на бордюрі: всі скидаємося за місце! Ці квіти стільки коштують, а ці – стільки. Такий, **я, ділок. Я хотів його ****нути, та думаю, зараз прибіжить підмога,
– розповідав знайомий.

До кав’ярні підійшов волоцюга. Бородань спочатку розсердився, але швидко пом’якшав.

– Ну, иди сюда! – загорлав бородань і протягнув йому щось їстівне. Різкий запах волоцюги миттєво розлетівся кав'ярнею і ще довго стояв у повітрі. Трохи покрутившись за баром, хлопець дав волоцюзі великий пакет зі сміттям.

До кав’ярні почали стягуватися відвідувачі з цегляними обличчями у спортивних костюмах з барсетками і поганим настроєм. Вони говорили тихо, без емоцій. Очевидно обговорювали примітивні схеми крадіжок, "кидань" та тиску на малий та середній бізнес.

А кто он такой? АТОшник?
– питав чоловік кримінальної зовнішності іншого.

Вони дивились на мене, як на прибульця з космосу. Мабуть, тому що я не був у спортивному костюмі, а мої звужені штани і хіпстерська зачіска гучно сигналізували "Чужий! Чужий!". Дарма, що мої спортивні штани лежали у рюкзаці.

До кав’ярні підкотив битий Жигулі "4-ка" постачальника. Чоловік вочевидь зловживав своїм службовим становищем. Споживання різноманітних смаколиків до кави істотно скоротили його жвавість. Чоловік ходив дуже важко та помалу. Він вручив бороданю кілька коробок і вийшов.

Мені вже був час вибиратися у місто. Біля секондхендів починали виростати черги. На вулиці побільшало людей. Приголомшила кількість військових у формі, яких можна було зустріти по всьому місту.

Лише в Кривому Розі я став свідком того, як роздратований ветеран АТО показував посвідчення водію маршрутки і майже криком казав: "Я участник боевых действий, что непонятно?".

Кілька слів про транспорт. Усі міські маршрутки та громадський транспорт добре курсують до 20:00. Далі починаються проблеми. Єдине місце, куди майже завжди можна дістатися – це вокзал. Вокзальний напрямок найбільш живий навіть у пізню годину.

Я вийшов на тротуар одного з центральних проспектів міста імені Гагаріна. Він, як і інші прилеглі вулиці, у багатьох місцях залишився з розкуйовдженим асфальтом, яким я його запам'ятав.

В епоху дикого капіталізму по-криворізьки перший поверх проспекту енергійно викупали скоробагатьки. Він швидко обріс бутиками, банками та різними магазинами.

Власники не турбувалися про благоустрій тротуару навколо і клали плитку лише напроти своїх сходів. Сьогодні ті самі бутики зустрічали мене такими ж гордими сірими сходами, але подекуди зі знищеною плиткою.

Сам проспект Гагаріна – один з небагатьох, який зберіг свою назву. Декомунізація докорінно вичистила усі радянські топоніми. Їх у місті виявилося понад 250. Тепер у Кривому Розі з'явились назви вулиць з іменами криворіжців-героїв АТО. Втім, нові назви місцеві в більшості випадків досі ігнорують і вживають старі.

Криворіжці, у тому числі члени моєї родини, демонструють дива подвійних стандартів в ідеологічних питаннях.

Знаєш, Діма, я ненавиджу російськомовних, – кажуть мені родичі російською. – Ти знаєш, як вони тут дітей називають? Кірюша, Антоша! Який Кірюша? Ми де живемо в Україні чи ні? – я починаю сміятися, але ніхто не жартує.

Ідеологічні питання у місті – дуже популярна тема. Настільки, що навіть на кінцевій вже згаданих маршруток під час обіду можна почути таке:

Ничего здесь не будет! Потому что мы хохлы! У нас натура такая, хохляцкая, понимаешь?

Більшість криворіжців не хочуть в Росію, а дехто відкрито ненавидить її. Ідеологічних сепаратистів немає. Тут працює проста пролетарська логіка: є заводи, а значить – робота. Проросійські сепаратисти принесли війну, яка знищила заводи на Донбасі. Це криворіжці усвідомили чітко.

Сприйняття всього українського на рівні "не чуже" не робить з містян патріотів. Хоча і це можна вважати великим прогресом. Тут продовжують ненавидіти владу – тепер не лише в Києві, але й місцеву.

Минулорічна спроба скинути мера, який по старих схемах підкупів пенсіонерів очолив місто, захлинулася якраз через перемогу пролетарської логіки.

Більшість криворіжців не хотіли змін. Однак сьогодні відсутність реальної міської інфраструктури, засміченість вулиць, бандитські кришування, які вбивають підприємництво, змушують пролетарську логіку поступитися здоровому глузду.

Звісно, що ніхто з робітників не піде громити мерію через старий трамвай і погані дороги, але наступного разу вже пошле під три чорти тих, хто пропонував "стабільність". Можливо, навіть підтримає нові сили, які є у місті. Це і буде Революцією гідності по-криворізьки.