Не 1991 рік: коли українці вперше отримали паспорти власної держави

Такі паспорти з'явилися не після 1991 року і не за радянських часів, інформує 24 Канал. Рішення про власний український закордонний паспорт Українська Центральна Рада почала оформлювати ще наприкінці 1917 року, а разом із законами про громадянство УНР він став одним із дуже конкретних атрибутів відновленої української державності. 

Документи, які називали паспортами, існували на українських землях і раніше. Але тут є принципова різниця: у часи імперського поневолення вони видавалися владою держав, до складу яких були включені українські землі.

Водночас документи, які називали паспортами або "пашпортами", видавали українські органи влади ще у XVIII столітті – зокрема в Гетьманщині та Запорозькій Січі. Вони слугували переважно посвідченнями та дозволами на пересування і не були паспортами громадянина у сучасному розумінні. 

Принципово новий етап почався у 1917 – 1918 роках, коли УНР створила власний інститут громадянства, а закордонний паспорт став документом громадянина української національної держави та підтверджував його право на консульський захист. 

Чи мали українці паспорти до появи власної держави? 

На підросійських українських землях паспорти та інші документи для пересування використовувалися задовго до ХХ століття. Інститут історії України НАН України зазначає, що 1803 року в Російській імперії з'явилися друковані паспорти з гербовими печатками для купців, міщан та окремих інших категорій населення.

Так виглядали перші документи / Колаж 24 Каналу

Згодом паспортна система дедалі більше служила не тільки для посвідчення особи чи поїздки за кордон, а й для контролю за переміщенням підданих, податками та рекрутською повинністю. На початку ХХ століття на українських землях уже можна було зустріти паспортні книжки із записами про місце проживання, сімейний стан, військову службу та інші відомості. 

Один зі збережених документів, описаних Державною міграційною службою, був виданий у 1915 році. Такі книжки могли мати близько 20 сторінок і містити дані про дружину та дітей власника. Але називати їх "першими українськими паспортами" неправильно. Це були документи імперської держави, під владою якої перебувала частина України. На західноукраїнських землях діяли документи інших державних систем. Українець міг мати паспорт, але не паспорт України. Саме ця різниця стає ключовою після революційних подій 1917 року. 

Коли з'явився перший паспорт української держави? 

Питання власних закордонних документів українська влада порушила ще до формального проголошення незалежності УНР. 28 листопада 1917 року Генеральний Секретаріат розглянув пропозицію генерального секретаря міжнародних справ Олександра Шульгіна. 

У протоколі зафіксували рішення визнати "принципіально бажаним" видавати громадянам Української Республіки, які планували їхати за кордон, паспорти саме від Української Республіки. 

Дослідниця Катерина Петриченко називає листопад 1917 року моментом офіційного запровадження українського закордонного паспорта. Після проголошення незалежності 22 січня 1918 року справа отримала чіткішу юридичну основу. 

2 березня Українська Центральна Рада ухвалила Закон "Про громадянство Української Народної Республіки", а 4 березня – закон про реєстрацію громадянства. Це важлива деталь. Закордонний паспорт УНР був не просто дозволом перетнути кордон. Він засвідчував громадянство людини та її право на консульський захист своєї держави. Отримати його міг громадянин УНР. Вперше за довгий час у такому документі Україна була не місцем народження всередині чужої імперії, а державою, громадянином якої була людина.

Що писали в українському паспорті понад 100 років тому? 

Єдиного вигляду для всіх паспортів УНР не існувало. В архівах збереглися звичайні закордонні паспорти на 24, 16 та 4 сторінки, а також дипломатичні й тимчасові документи. Обкладинки могли бути синіми, сірими, фіолетовими чи жовтуватими. На сторінках розміщували тризуб. 

Документи були пристосовані до міжнародних подорожей. Записи робили українською та французькою, а в деяких варіантах додавали німецьку. Про людину могли записати значно більше, ніж у сучасній ID-картці: місце й дату народження, професію, зріст, колір волосся та очей, форму обличчя й особливі прикмети. У паспорті були фотографія та власноручний підпис. 

Подекуди зазначали релігію, наприклад, у паспорті Володимира Панькова, виданому дипломатичною місією УНР у Копенгагені 1919 року, було записано, що він мав темне волосся, сиві очі, темні брови та вуса, був середнього зросту й належав до греко-католицької церкви. 

Паспорт УНР / Колаж 24 Каналу

Ще промовистіше виглядає паспорт Катерини Грушевської – доньки Михайла Грушевського. Його видала Надзвичайна дипломатична місія УНР у Празі 22 квітня 1919 року. На чотирьох сторінках були тризуб, фотографія та підпис Катерини. 

Текст написали українською, чеською, французькою і німецькою. У графі мети поїздки зазначалося, що вона прямує до Голландії та Швейцарії з науковою метою. Документ описував її як студентку середнього зросту з круглим обличчям і світлим волоссям. 

За паспорт сплатили 8 гривень гербового та ще 2 гривні канцелярського збору. До паспортів могли вписувати й членів сім'ї. У документі судді Ростислава Лащенка, наприклад, зазначено, що разом із ним до Праги їдуть дружина Марія, донька Галина та син Олег. 

Що сталося з українськими паспортами після поразки УНР?

Втрата Українською Народною Республікою контролю над територією не означала миттєвого зникнення її документів. Українські дипломатичні місії, консульства та паспортні відділи за кордоном продовжували видавати паспорти громадянам і українським емігрантам.

Пізніше для багатьох людей без громадянства дедалі більшого значення набули нансенівські паспорти. Збереглися паспорти Михайла і Катерини Грушевських, Івана Липи, Пилипа Деркача та інших українців. У деяких випадках новій українській владі доводилося працювати навіть зі старими імперськими бланками: двоголового орла перекреслювали або перекривали печаткою з тризубом. 

Ця деталь добре показує сам момент переходу. Українська держава не просто змінювала назву документа – вона замінювала символи імперії своїми. Та державність УНР була знищена більшовицькою Росією. Наступні десятиліття для України стали часом радянського панування, масових репресій, насильницької колективізації, Голодомору та жорсткого контролю держави над повсякденним життям. І паспорт у цій системі отримав зовсім інше значення.

Чому мільйони українців у СРСР роками не мали паспортів? 

Після встановлення більшовицького режиму стару систему внутрішніх паспортів спочатку скасували. У 1919 році для працюючих запровадили трудові книжки, які прив'язували людину до місця роботи й давали право на продовольчі картки. У 1923 році їх змінили посвідчення особи, а з 1925-го почала діяти обов'язкова прописка. 27 грудня 1932 року керівництво СРСР запровадило єдину паспортну систему та обов'язкову прописку. Через кілька днів відповідну постанову ухвалили й в Українській СРР. 

Паспорт отримували передусім жителі міст, робітничих селищ, радгоспів та новобудов. Більшість селян залишили без нього. Для України, де величезна частина населення жила в селах, наслідки були особливо відчутними. Відсутність документа була не побутовою незручністю. Вона фактично прикріплювала селян до місця проживання.

Самовільний виїзд міг каратися штрафом до 100 рублів, а повторне порушення – позбавленням волі на строк до трьох років. Навіть у 1950-х сільські мешканці без паспорта не могли залишати місце проживання більш як на 30 діб без спеціальної довідки. 

Ці обмеження діяли в один із найтрагічніших періодів української історії. Дослідження Інституту історії України НАН України про становище Поділля прямо називає запроваджений 1932 року паспортний режим одним із додаткових засобів утримання голодуючого населення в селах. 

Лише 1974 року нове положення поширило видачу паспортів на всіх громадян СРСР, зокрема мешканців сіл. Суцільна паспортизація почалася 1976-го і завершилася 1981 року. Після відновлення незалежності Україна знову отримала власну паспортну систему. 

Коли з'явилися сучасні паспорти?

26 червня 1992 року Верховна Рада затвердила Положення про паспорт громадянина України. У 1993 році документ виклали в новій редакції, а згодом знайома паспортна книжечка з тризубом стала звичайним документом громадян незалежної держави. З 2016 року почалося оформлення паспортів у формі ID-картки – невеликого пластикового документа з електронним носієм та багаторівневим захистом. 

Між паспортом Катерини Грушевської 1919 року і сучасною українською ID-карткою – понад століття, кілька державних режимів і десятиліття втраченої незалежності. Але перша точка цієї історії стоїть не у 1991-му. Ще під час Української революції людина могла відкрити паспорт із тризубом і пред'явити його за кордоном як документ громадянина Української Народної Республіки. Саме тоді паспорт уперше став не папером чужої держави на українській землі, а документом власної України.