Наш Другий фронт. В Україні та за кордонами

Це не просто заради красивого слівця: мені завжди не подобалось, як ото в радянській традиції називали "работніков тила", хоч і додавали завжди "славні работнікі тила". У війну, коли всюди голодно та холодно, люди, які відривають від себе для бійців – теж бійці, хоч над ними кулі й не гудуть. Те ж саме й тепер (може, я помиляюся, але відчуваю саме так): хто напружується, віддає волонтерам частину своєї праці – це наш Другий фронт. В Україні та за кордонами.

Але серед цих бійців є ще й окремий загін. Я б назвав його партизанським. Це ті, хто переказує волонтерам гроші з Росії, Біларусі, Казахстану тощо... Так – там багато українців. І, як з'ясувалося – далеко не всі (насамперед мова йде про тих, хто в Росії) стали за хуйловою командою манкуртами та яничарами та повірили в баєчки про "гуцульських фашистів". Далеко не всі.

Є й ті, хто додому повернутися не може, але серцем – з Ненею. А ще ті, хто й не з України родом, а все одно – намагаються бодай отаким чином підтримати українців. З нинішніми технологіями у них з'явилася можливість переказувати якісь гроші українським волонтерам – через біткоїни, бо ця система – анонімна. І ці люди користуються тією нагодою. Їм – теж щира дяка.

Я чому це написав? Це не черговий заклик гроші перекидати, не шапкування. Просто кожного разу, коли мені здається, що вже все, Мордор цілком здияволився, "Господи – пали!"... звідти раптом щось перекидають нашим воякам... і я розумію, що й там залишилося трохи людей. Що й там – не зовсім Содом та Гоморра, яких Господь обіцяв врятувати, якщо там знайдеться бодай з десяток праведників, а не знайшлось жодного. Є там наші люди. Тому я їх і вважаю партизанами, бо вони – в тилу ворога. І дякую їм.

Читайте також: Українські політики: під час кризи видно, хто чого вартий