Столітня криза, або Україна прийде в Європу – а що там?

Зокрема, це стосується Європи: зрештою, Україна є не лише європейською державою географічно, а й прямує до ЄС, записавши цей намір до власної Конституції.

Але виникає питання: куди ж, в цьому разі, прямує сама Європа? Емануель Макрон недарма назвав 2019 рік вирішальним для Європейського Союзу, це не порожні слова. В ЄС відбуваються серйозні зміни й далеко не всі вони є, так би мовити, керованими. Тож, прямуючи до Європи, Україні варто було б уявляти собі, яке майбутнє "світить" Старому континентові у цілому.

Читайте також: Німеччина полює за російськими грошима: перші 50 мільйонів євро вже знайшли

В пошуках "європейського Обами"

Колишній президент США Барак Обама не пішов на пенсію та не сидить, склавши руки, а продовжує займатися політикою й, зокрема, щойно провів велике турне по Німеччині. Зустрівшись із Анґелою Меркель, він звернувся з промовою до трьохсот так званих "молодих лідерів", які на запрошення Фонду Обами прийшли на зустріч з ним до Європейської школи менеджменту ESMT. Колись в цьому будинку в Східному Берліні був розташований парламент Німецької Демократичної Республіки (НДР) – тепер же Барак Обама звертався звідси не лише до своїх слухачів, а й до всіх європейців:

Ми не сягнемо жодного успіху, якщо складемо руки та чекатимемо, поки за нас усе зробить хтось інший.

Ангела Меркель та Барак Обама

Це – непогане гасло для боротьби зі світовим популізмом. До нього, до речі, слід було б прислухатися тим українським виборцям, які голосують через слово "дай": хто пообіцяє щось дати – той і хороший, хто не дає – той поганий. Але то вже, як кажуть, зовсім інша історія. Обіцяв же – не про вибори...

Обама – поки що останній з американських президентів, який приїздив до Європи, як друг. Він привіз серйозне попередження: наразі в європейців усе добре, Старий континент є світовим лідером із рівня життя, рівня освіти, рівня розвитку демократичних інституцій. Але часи нині настають непевні. Могутні сили "націлилися" на ці високі європейські стандарти й бажали б їх просто знищити. Справді: за вісім тижнів до виборів у Європарламент ЄС переживає особливу кризу – кризу імені Brexit, який постійно загрожує Євросоюзові й постійно відкладається.

До того ж, в розпалі нові суперечки щодо загальноєвропейської політики прийому біженців, загроза економічної стагнації, загрозлива ситуація на ринку праці: великий рівень безробіття серед молоді, ослаблення кон'юнктури та інвестиційна криза одразу в кількох країнах ЄС. Той факт, що "сталі" політичні сили виявилися неспроможними дати на ці виклики ефективну відповідь, призвело до зростання рейтингів популістів усіх гатунків (тут Україна – цілком на європейському рівні): від лівої іспанської партії Podemos та "жовтих жилетів" у Франції, й аж до ультраправої німецької "Альтернативи для Німеччини" та французького "Національного фронту".

Тепер всі ці популістичні течії покладають величезні надії на євровибори, які мають відбутися наприкінці травня. В найгіршому випадку, Європарламентові загрожує потужна, можливо – навіть блокуюча антиєвропейська фракція, яка протягом наступних років докладе всіх зусиль, аби не допустити загальноєвропейських законодавчих рішень болючих проблем. Не слід забувати, що цього року доведеться шукати наступника не лише нинішньому президентові Єврокомісії Жану-Клоду Юнкеру, а й шефу Європейського Центрального банку – Маріо Драгі. Кого захочуть "проштовхнути" на ці місця так звані євроскептики – Бог зна, але когось вже таки знайдуть.

Щоправда, може вийти й навпаки: знайдеться такий собі "європейський Обама" – харизматичний лідер, який поведе європейців за собою, нагадає їм, що відмова від загального європейського дому не вирішить жодної проблеми, а навпаки – призведе до нових негараздів. На жаль, зараз такого лідера не видно й не чути, але – чого не буває, раптом вигулькне? Було б, звичайно, непогано, якби європейці самі впорались, без лідера, але нинішній гарячковий пошук харизматичного очільника, який прийде та порядок наведе, притаманний не лише Україні, а й Європі загалом.

Читайте також: Крим: "валіза без ручки" тоне в "рідній гавані"

Горде минуле, непевне майбутнє

Насправді, Євросоюзові є, чим пишатися. Такого масштабного, захоплюючого демократичного проекту історія людства ще не знала. Проекту, який протягом минулих семи десятиліть забезпечував мир, безпеку та добробут 500 мільйонам людей. Але, зважаючи на колосальні виклики через масову міграцію, кліматичні зміни, глобалізацію та дигіталізацію світу, цей проект просто мусить змінитися, знайти новий зміст. Європа потребує нового бачення свого власного майбутнього, потребує зміцнення власної здатності до спротиву та конкурентноспроможності.

Наші часи деякі політологи називають "Світовою війною за добробут". Розпочали цю війну США (America first!) та КНР (Made in China 2025) й ведуть її між собою з превеликим ентузіазмом. Європа, аби не бути в цій війні "пішаком", розмінною монетою, змушена шукати власну відповідь. Існує цілком реальна, велика загроза того, що Європа може бути просто розірваною між геополітичними та геоекономічними інтересами американців та китайців. Нинішнє, XXI сторіччя може ввійти до підручників, як сторіччя європейської кризи, якщо національні уряди та Єврокомісія так і продовжать ховати очі від нової реальності.

Президент США Дональд Трамп та лідер Китаю Сі Цзіньпін

Підтримання статусу-кво, трохи приправлене все новими програмами "підкормлювання" різноманітних груп – цього вже не досить. Європа постала перед альтернативою: або перелом сьогодні – або повзуча втрата самостійності та статусу світового гравця. Світ не чекає на європейців. Президент США Дональд Трамп та президент КНР Сі Цзинь Пін вже встигли де-факто відмовитись від принципів мультилатерального світового порядку. Економічну політику обох контрагентів визначає націоналізм та протекціонізм, і Європа розглядається в якості своєрідного несамостійного сателіту США. Так само, як, наприклад, Росія розглядається, як несамостійний сателіт КНР. Цей егоцентризм європейцям, відверто кажучи, не варто було б копіювати, але помилкою було б сподіватися, що нові правила в світовій битві за добробут та технологічну перевагу найближчим часом знову зміняться.

"Старий світ" старіє?

Новий світовий порядок – це не лише атака проти принципів відкритого та вільного суспільства, яке склалося в межах Євросоюзу, а ще й прямий напад на найпотужнішу країну ЄС, Німеччину, четверту за потужністю економіку світу. Й першу за інтегрованістю в світову економіку: обсяг експорту розміром в 1,32 трильйони євро на рік робить ФРН особливо чутливою до будь-якого виду протекціоністської політики в світі.

Наскільки вразливою є Європа до цих нових світових правил, продемонстрував останній саміт ЄС-КНР. Євросоюз більше не вважає Китай стратегічним партнером – скоріш, навпаки, конкурентом. Це офіційно визнала вже навіть та ж Анґела Меркель у своїй недавній офіційній заяві. А план відносин з Китаєм, якого оприлюднила Єврокомісія і який складається з десяти пунктів, щойно визначив "зміну рівноваги шансів та викликів" у стосунках із Пекіном. Щоправда, з цієї нової зовнішньополітичної риторики ще не послідувало жодних реальних висновків. Але Європа не може більше миритися з тим, що китайські компанії мають зиск від прямого та відкритого доступу до європейського ринку, в той час як власне китайські ринки залишаються для ЄС здебільшого закритими.

Прем'єр-мінистр КНР Лі Кецян, щоправда, запевнив європейців у своїй статті для німецької газети Handelsblatt, що Китай готовий розвивати співробітництво з Європою в різних напрямках: "наприклад, таких, як збереження Паризької кліматичної угоди, підтримання поступового розвитку, збереження ядерної угоди з Іраном та боротьбі з тероризмом". Але все це стосується економічних питань лише опосередковано, та й те – під час переговорів ця готовність раптом постійно кудись щезає. До такого ступеню, що останній саміт ЄС-КНР мало не завершився без звичної підсумкової декларації.

Читайте також: Британська драма: виходити не можна залишатися

Цікаво, що така самовпевнена поведінка китайського керівництва спонукала деяких європейських політиків та підприємців запропонувати "вчитися в Китаю". Так, скажімо, один із провідних німецьких "капітанів бізнесу", сталевий магнат Юрген Гроссманн, в книзі з назвою "Європа може краще", одним з авторів якої він є, заявив:

Китай демонструє нам, що не обов'язково дотримуватися громадянських прав, аби зростати економічно. Державний капіталізм будує магнітні залізниці в той час, як країна, де вони були розроблені, від них відмовляється. Автократична Туреччина запускає найбільший в євроазійському просторі аеропорт, водночас на території недобудованого Берлінського аеропорту іржавіють вилучені з продажу дизельні автівки.

"Тож нема нічого дивного в тому, – робить висновок Гроссманн, – що Європа більш не є привабливою. Вона тепер справді сприймається, як "Старий світ" – лишень назва ця не звучить більш гордо".

Європейські цінності – не порожній звук

Втім, відмовлятися від прав та свобод на користь "державного капіталізму" а-ля Китай європейці все ж таки не квапляться. Великий німецький письменник-філософ Курт Тухольский казав, що "народ здебільшого все неправильно розуміє, але здебільшого все правильно відчуває". Досить подивитися на нинішні політичні негаразди в Європі, щоб переконатися в правильності цього вислову. В Італії уряд складається з двох популістських партій, Францію лихоманять "жовті жилети", в ФРН в кожному земельному парламенті вже засідають фракції "Альтернативи для Німеччини", причому на федеральному рівні ця партія набирає приблизно стільки ж голосів, скільки одна з двох "народних" німецьких партій – Соціал-демократична.

Те ж саме можна спостерігати й на європейському рівні: традиційні партії зазнають удару за ударом від популістських – що лівих, а що правих. Тож у популістів – великий шанс "завести" до Європарламенту потужну антиєвропейську фракцію.

Аби стримати цю навалу – недостатньо розвивати внутрішній ринок та зміцнювати євро, дбаючи про економічний добробут європейців. Доконче слід віднайти загальноєвропейську ідею, нове обґрунтування самого існування Євросоюзу. Пояснити, чому європейська єдність є необхідною, й не лише для того, аби в пересічного європейського виборця дзеленчали таляри в кишені...

Особливо важливо переконати в цінності Європи молоде покоління, яке сприймає всі здобутки ЄС, як щось невід'ємне та вічне: свободу пересування, недоторканість особи, право на висловлювання власної думки тощо (це, до речі, знову ж таки – проблема, схожа з тією, перед якою постала Україна: лише за кілька років українці так звикли до демократичних "смаколиків" – безвізу, свободи слова, свободи зібрань тощо – що тепер вважають їх чимось сталим, що не пропаде в будь-якому разі). При цьому європейська молодь здебільшого не довіряє європейським інституціям. Якщо не відбудеться процесу змін – Європа втратить ціле покоління своїх виборців.

Популісти та націоналісти наразі є найбільшою загрозою для європейської єдності. Старому континентові й справді добряче став би на пригоді власний Барак Обама – політик, який вміє звертатися не лише до розуму, а й до сердець громадян ЄС. Хтось популярний, але не популіст. Хто обіцяє рішення проблем, але не обіцяє, що вони, ці рішення, будуть простими.

А поки що такого на горизонті не видно – його може замінити лише широкий союз проєвропейських партій та політиків, союз, який розповсюдився б на всі країни Євросоюзу та на всі верстви його жителів. Насправді, збереження Євросоюзу з його цінностями є надто важливим, аби віддати цю справу в руки прагматичних бізнесменів чи правих популістів. Бо інакше може статися, що прагнення тієї ж України до Європи виявиться прагненням в нікуди. Хоча, відверто кажучи, наразі Україна демонструє, скоріш, схильність до того самого популізму, який загрожує Євросоюзові, а це – шлях в нікуди "за визначенням".

Читайте також: Газова атака: мета Росії та "Газпрому" – не прибутки, а "відрізана" Україна