Краще мовчати: будні мешканців окупованого Луганська

Нічого не має дорожчого, ніж близькі люди. Дивна річ, я знала це завжди та чула від матері десь з тисячу разів, але прийшла до цього лише тоді, коли вислів перейшов з категорії міфічної та абстрактної до найреальнішого виміру мого життя. Так, шкода втрачати речі, гроші, роботу... Але люди, яких ти любиш – фортеця твого життя. І завдяки їм тебе не зламати.

Читайте також: Як у Луганську дітей на гроші "міняють"

Саме заради них варто вставати та йти вперед, не помічати чогось, поступатися чимось, вимагати, благати, не помічати, умовляти – заради них, а не заради себе. Не вартий жоден роботодавець сліз або наших стресів. До війни я теоретично розуміла це, але найбільшим моїм страхом завжди була втрата роботи, безгрошів'я, нестатки... Втративши роботу, виявилося, що і це можна пережити спокійно, аби лише близькі були у безпеці.

Небезпека в "ЛНР" на кожному кроці

Моя сусідка розповідала, що втратила з війною роботу. Роботодавці залишилися винні їй за особистими підрахунками 10 тисяч гривень – сума чимала, моя знайома була керівником відділу. Чи так воно було насправді, важко перевірити, але за три роки, навіть, відкривши підприємство знову, її колишні роботодавці не віддали гроші та не запросили знову на роботу.

Сусідка мріє, що могла б зробити на цю суму. З кожним роком їй здається, що на ці гроші можна зробити все більше – переїхати до Києва, зняти житло, жити перший час поки не знайде роботу. Ця заборгованість стала як мозоль, який заважає їй йти уперед. Звичайно ж, вона не пробачила їм ані війни, ані, як наслідок, свого звільнення та роботи на ринку потім.

У мене була схожа ситуація. Наш відділ скоротили заднім числом, повідомили про це наприкінці наступного місяця. Звичайно ж, ніяких грошей. Так, я прекрасно розуміла роботодавців – їм треба було берегти власні гроші, рятувати компанію, а ми були баластом. Цей останній місяць виявився, як щось вигадане нами, ніби лише ми пам'ятали, що працювали тоді – свідчень на папері про це не було. І можна було б прийти до них, казати про щось, що ми були, ми не кидали робочих місць, але вони виїхали до Києва.

Читайте також: Війна на Донбасі: на передовій кожен вдягає маску

Коли з'явився зв'язок, а набагато пізніше Інтернет, я написала їм. Написала, що вони забули заплатити мені. І про те, що я добре розумію усе, що я вдячна за цей період мого життя у сім років, поки працювала на цю компанію. Так, я дійсно не була ображеною. Навколо відбувалося всього стільки, що втрата роботи була логічним продовженням.

Я написала всім представникам керівництва, чиї адреси змогла знайти. Раніше ми не листувалися ніколи – це були власники великої компанії, дуже заможні люди. Написала про свій професійний досвід, який отримала завдяки їм, про прекрасний період життя, про людей, які працювали поруч зі мною.

Не звинувачувала їх ні у чому! І вони передали мені гроші, відповіли – усі. Вони теж дякували, бажали чогось. Знаєте, на той момент, я і не думала, що може бути якось інакше – просто була дуже щирою. Потім дізналася, що єдина, кому вони заплатили за той місяць, який ми ніби не працювали вже, бо нас звільнили раніше, а ми про це не знали. Мені здається, щирість – дуже сильна річ.

Але треба ставитися до всього позитивно, передбачати найкраще, і якщо виходить – ставитися так взагалі до життя. Дуже багато речей мені вдалося зробити саме завдяки щирості та вірі в людей за ці три роки. І лише я починала вагатися, розглядати гірший з варіантів, у мене не виходило нічого.

Ще одне надбання цих трьох років – досвід. Ні, я і раніше могла щось, а чогось не вміла. Але моїм досвідом стало те, що треба проживати повною мірою реальні моменти життя, не відкладаючи нічого на потім. Якою була вдячною, що навчилася чомусь до війни. Навчилася на роботі, по відрядженнях, від людей, які оточували мене. Я з радістю пригадувала свої відпустки, які могла дозволити собі до війни. Добре, що я не лише брала в кредити техніку чи робила ремонти.

Читайте також: Українці визначились, хто винен у війні на Донбасі

Добре, що в моєму житті були яскраві враження та подорожі. Так, добре, що мені є що пригадати з минулого і виходить робити це без суму, а із вдячністю. І при цьому всі ці три роки ми живемо завдяки тому, що придбали ще до війни – одяг, побутова техніка, речі... Я прекрасно розумію, що поламки техніки тут і зараз – катастрофа, бо немає запчастин, немає кредитів та грошей на нове. Але я прагну не думати про те, що не зможу купити чогось, а дякую, що завчасно купила багато чого раніше. А одяг, мода – то дрібниці.

Луганськ. Типова картина

Табу на політичні теми. Спочатку я прагнула говорити з усіма про те, що відбувається навколо, аби розібратися в усьому. Зараз я прийшла до того, що це дуже не завбачливо, навіть більше – ризиковано. Не можна засуджувати систему, в якій ти живеш. Треба або мовчати, або робити вигляд, що не розумієш нічого. Більше того – знаходити привід припинити розмову, аби не псувати собі настрій.

Я прийшла до цього не одразу. Прагну не підтримувати ніяких політичних тем у розмовах, але слухаю все, про що кажуть. І розумію, що ніхто не знає нічого. Так, все про що говорять – вигадки. Можуть казати зовсім протилежні речі – ми будемо Україною до Нового року, або Росією вже до кінця місяця.

Найкраще, це не підтримувати вголос ніяких позицій, не виказувати ніякої точки зору, бо це небезпечно зараз – у "республіці" діє розвинена система доносів, працюють "гарячі" телефонні лінії, якими можна повідомлювати про терористів чи спроби диверсії. То краще не казати нічого вголос, аби потім не розтлумачувати комусь, що ти мав на увазі.

А ще, це вже зовсім жіноче – очі втрачають колір від стресів. Вони стають тьмяними та майже завжди сумними. Не пригадую, аби я раніше бачила щось подібне у своєму відображенні у дзеркалі або на моїх світлинах ще три роки тому.

Коли я випадково бачу себе, то бачу майже завжди сумною, втомленою, настороженою. Я знала, що очі втрачають колір із віком, але я вважала, що це притаманне дуже літнім людям, які з віком втомлюються від життя. Бачите – в цьому я теж помилялася. Але і це не варте того, аби сумувати. Головне, що ці три роки ми живі, живемо поруч із близькими та маємо надію на щось.

Читайте також: Про "нові секретні бази росіян" в Луганську