Одразу після війни до її дочки, дипломованої вчительки української мови, прийшла заможна жінка із пропозицією працювати нянькою у її півторарічного сина – молодшого з трьох дітей. Сама жінка-роботодавець мала дуже заможній вигляд: приїхала на власній дорогій іномарці, була гарно вдягнена та дуже впевнена у собі. У тієї 30-річної вчительки все було аби найматися на таку роботу – диплом, досвід та бажання підзаробити.

Читайте також: Ситуція в Луганську – відголосок розборок у Москві

А вчителі української на той час перебували у дуже сумнівному стані із годинами навантаження. Утримувало одне – дівчина мала офіційну роботу у школі, а там йшов стаж, категорія, педагогічна вислуга. І це її утримало, хоча гроші були потрібні дуже у той час, принаймні, як і завжди. Жінка на автівці засмутилася:

Що ж робити, не так вже й легко знайти няню із досвідом та репутацією зараз.

А у цієї 30-річної вчительки мати була якраз передпенсійного віку та чула цю розмову. Не вчитель зовсім – кухар, але на цей час без роботи. І жінка їй запропонувала спробувати. Та довго віднікувалася: досвід лише у вихованні власної дитини, освіти відповідної немає. Єдине – дуже потрібні були гроші та робота.

І вона спробувала, а дитинча, як побачила її, одразу ж простягла рученята: "Ба-ба"... І почалося. Жінка на іномарці виявилася якимось місцевим юристом із зв'язкам, а її чоловік має великий чин у місцевій "армії". Звичайно ж, обидва не виїзні на територію України. І виявилося, що це не те, щоб робота – це каторга або рабство у них. Єдиний вихідний на тиждень. Робочий день щодня по 12 годин. Дуже часто треба було ночувати із дитиною. У обов'язки входило все – готувати дитині, годувати, прати їй, гуляти, водити у розважальні заклади, вкладати спати, мити перед сном. Тобто робочий день починався до того, як дитина прокинеться – до восьмої ранку.

Читайте також: Моя сповідь перед дітьми Донбасу

До цього треба було приготувати сніданок дитині, нагодувати її, прибрати, вмити, погуляти, позайматися із дитиною, знову погодувати, вкласти спати і так до вечора. Всю їжу дитині готувала нянька. Мила перед сном теж вона. І спала із дитиною дуже часто вона теж у ночі. Тобто весь свій час вона обміняла на гроші. Виходила з дому, поки було ще темно, поверталася близько дев'ятої вечора. За час такої роботи її власна дочка встигла вийти заміж, завагітніти та народити.

Звичайно ж, така поглинаюча вільний час робота ніяк не дозволяла бути поруч ані у пологовому будинку, ані вдома перший час. Але моя приятелька пристосувалася – вона вставала вдосвіта, першим автобусом о пів на шосту ранку їхала до доньки аби півтори години побути із онукою, а потім їхала на роботу аби встигнути – запізнюватися їй не дозволяли. А ще вона почала боятися своєї хазяйки. Спочатку увесь дім був у камерах – за нею спостерігали аби вона не вкрала, не образила дитину.

Окрім камер були диктофони, про які якось примовилась старша дитина. А ще був випадок, коли її підопічний по-дитячому взяв її куртку та потяг по бруду на вулиці, а вона невимушено замахнулася на нього тією клятою курткою. Що там було! Ледь не закінчилося підвалом для неї. Хазяйка кричала:

Згною, – і не дізнається ніхто, що із тобою сталося – не знайдуть ніколи!

Страшно було дуже, не те слово… Так, вона не повинна була цього робити, це очевидно, але ж і так залякувати її хіба було можна? Вона постійно їх боїться. Їхні всі зв'язки – це місцева влада, слідчі, прокурори, судді. Усі друзі з тієї компанії. Поки вони щось святкують, нянька знову із дитиною до ночі, а потім хазяйка повертається втомленою та каже:

Залишайся ночувати, я втомилася...

А нянька живе у власному домі, якщо слово "живе" доречне до цього – ночує лише. Приїжджає погодувати кота та собаку, перевірити чи все гаразд, щось собі приготувати. Коли онука народилася, вона готувала вночі дочці аби зранку відвозити їй сумки аби встигнути до своєї роботи. А чому б не допомагати? У дочки її вчительська зарплатня – 4 000 рублів. А зарплата зятя – 15 000 у місцевій "армії", він рядовий. Грошей тотально ні на що не вистачає. То нянька мріє доробити хоча б ще два роки – до школи дитини та допомагати цей час дочці аби та не платила за комунальні, мала на що годувати дитину та купувати хоча б памперси.

Смішно ж, правда? Не бачити онуку, світа білого аби мати гроші допомагати родині зятя-"військового". Але ніби усе й непогано. Нянька ніколи не ходить пішки зі своїм піддоглядним – лише таксі або машиною із водієм. У домі завжди є їжа – хазяйка майже завжди купує із доставкою ресторанну їжу. Ніби усе гаразд, але тиск страшенний. Моя приятелька робить вигляд, що не чує, не бачить, не розуміє багатьох речей – вона лише нянька. Іноді удає, що дрімає. Ніколи не ставить жодних питань, тримається за цю дивну роботу – буквально живе із дитиною від її пробудження до нічного сну.

Я питаю іноді, а що робить матір дитини, якщо ти навіть у цирк їздиш із хлопцем, вночі до нього встаєш води подати, на море з ним їздиш, на дитячий майданчик. Що ж вона? Моя приятелька знизує плечима:

Працює вона, немає сил на це. А якщо вона все це буде робити, я вже буду не потрібною.

А ще позиція хазяйки – не купувати квитків у перший ряд аби не трапилося чогось, не відвідувати міських свят аби не ризикувати життям дитини. Тобто на цю "державу" вона працює, а довірити їй життя та безпеку дитини не може. І ще дивна річ – дочка цієї няньки років із десять жила з хлопцем. Потім він пішов "служити", і його командир наполіг аби вони розписалися. Навіть видав їм машину, щоб вони проїхалися до місцевого РАГСу. Казав:

Його вб'ють, а ти йому ніхто. А так хоч пенсію будеш отримувати за нього, якщо таке станеться.

І умовив саме цим.

А ще дивна річ – не реєструвати дітей на себе. Це взагалі "республіканська" тенденція. І все просто – аби здерти із "держави" зайву тисячу рублів щомісяця як допомогу матері-одиначки. Я дивуюся, не розумію цього, але в той же час прекрасно розумію логіку таких "батьків", які ніде не прописані як батьки дитини. І ще – вони часто вдвох стоять під банками аби отримати цю тисячу. Вдвох підходять до віконця каси. Але при цьому по всіх паперах матір зазначена як мати-одиначка.

Хіба це не принизливо? Хіба це не дивно? Якщо довіра до "держави" настільки мала, що дітей не пускають на масові урочистості, навіть, перші особи цієї "держави", а батьки прагнуть здерти зайву тисячу рублів ціною того, що дитина на все життя буде у графі "Відомості про батька" при живому батькові ставити прочерк, бо саме цей батько проміняв свого часу дитину на тисячу карбованців щомісячного "щастя". А ще кажуть, не у грошах щастя...

Читайте також: Донбас наближає крах Путіна, — журналіст