За що Україні варто подякувати Путіну?

Україна здобула незалежність ще в 1991 році, але лише з початком війни в 2014-му перетворилася на остаточно сформовану країну. Як це часто буває з масштабними історичними зрушеннями, зміна не відразу кинулася в очі. Навіть зараз, через три роки, це може стати новиною для мільйонів українців, які намагаються звести кінці з кінцями, регулярно стикаючись з нереформованою державною бюрократією. Тим не менш, стає все очевидніше, що хворобливі і тріумфальні події 2014-го спричинили за собою дорослішання нації. Сьогодні ми спостерігаємо українізацію України.

Читайте також: Кремль недооцінив силу національного духу українців, – Atlantic Council

Докази національної еволюції всюди. Вони у великій кількості українських прапорів, в популярності продуктів "Зроблено в Україні". У ентузіазмі таких свят, як День Вишиванки і в охочому використанні національних мотивів. Це позначається навіть на самооцінці і самоідентифікації людей. Дослідження, проведене в квітні 2017 року, показало, що 92% громадян вважають себе етнічними українцями, порівняно з 78% на момент останнього перепису 2001 року.

Цю зростаючу національну свідомість найбільше уособлюють тисячі волонтерів по всій країні, що пожертвували свій час, таланти і гроші, а в деяких випадках і своє життя заради кращої України. Примітно, що ця тенденція проявляється в усьому суспільстві без винятку. Російськомовні українські патріоти займають центральне місце у формуванні нової національної ідентичності України поряд із кримськими татарами – найпристраснішими прихильниками цих змін.

Україна не завжди була такою. У 1990-ті роки національна гордість була відносно рідкісним явищем. Багато залишалися байдужими до ідей української ідентичності, вважаючи за краще мислити радянськими категоріями, заперечуючи незалежність країни, вважаючи її історичною випадковістю. Деякі українці застрягли в рутині комуністичної епохи: вони дізнавалися новини з російського телебачення і прагнули перейняти у Москви все, що тільки могли, починаючи з моди і закінчуючи правилами ведення бізнесу.

Читайте також: У Путіна розповіли, чим є Україна для Росії

Звичайно, перші ознаки національного пробудження спостерігалися задовго до 2014 року. Помаранчева революція 2004-го стала переломним моментом на шляху України до справжньої державності. Революція закінчилася політичною невдачею, але надихнула українців поглянути на свою країну в новому світлі.

Важливу роль також зіграли демографічні зміни. З середини 2000-х років нове покоління, яке не жило при СРСР, досягло повноліття. Для них немає нічого штучного в українській державності. Звичайно, адже це все, що вони коли-небудь бачили і знали.

Шок від російської атаки в 2014 році став каталізатором радикального прискорення процесу пострадянського державотворення в Україні. Гібридна війна Путіна представляла пряму загрозу існуванню української держави і змусила кожного українця обирати сторону. На подив Кремля, переважна більшість обрала Україну. Мова йшла не про політику чи геополітику, а про підтвердження основоположного права країни на існування. Далеко не всі відчули подібне прозріння, але їх було досить, щоб довести, що вони не дозволять гібридній війні Росії пошириться за межі прикордонних територій Донбасу. Українська нація зіткнулася з головним випробуванням і вижила.

З 2014-го українізація України продовжує розширюватися, незважаючи на отруйний коктейль військової втоми, економічного мороку і політичної корупції. Громадянське суспільство невтомно намагається проводити реформи і притягати чиновників до відповідальності. Страшні людські втрати через конфлікт торкнулися багатьох сімей по всій країні. Цей розділений досвід сформував відчуття спільної справи в усьому українському суспільстві.

Інформаційне середовище також стала набагато більш українським. З 2014 року країна досягла величезних успіхів у відновленні контролю над власним інформаційним простором. Російські телеканали більше не можуть транслюватися в Україні, а місцеві канали обмежені в можливості використовувати російський контент. Між тим нові квоти, які зобов'язують українські телеканали відводити 75% ефірного часу під мовлення українською мовою, підстьобнуть зростання вітчизняної індустрії розваг і ще більше українізують інформаційний ландшафт країни.

Недавня заборона на підконтрольні Кремлю соціальні мережі також є важливим кроком на шляху до інформаційної незалежності України. Крім зниження здатності РФ вести інформаційну війну, ця заборона змусить українців вийти за межі пострадянської зони комфорту. Мільйони українців, які використовували російські соціальні мережі, робили це зовсім не з політичних міркувань. Вони просто йшли за звичкою, так само, як було раніше з переглядом російських каналів. Ці звички психологічно утримували пострадянських українців всередині російського світу, вони проклали шлях до трагедій гібридної війни Путіна.

Читайте також: Заборона російських соцмереж: інформаційний щит чи ніж у спину демократії?

Зусилля України щодо обмеження доступу Росії до національного інформаційного простору були широко розкритиковані як несумісні з європейськими цінностями, підтримуваними під час Євромайдану. Але немає ніяких сумнівів, що статус-кво до Майдану був подібний до інформаційної окупації. Тепер, коли вплив Кремля ослаб, Україна повинна зайнятися створенням медіа-ландшафту, здатного задовольнити потреби всіх українців.

Куди веде Україну це національне пробудження? Циніки обов'язково скажуть, що патріотизм зазвичай не покращує рівень життя, навіть – навпаки. Дійсно, українізація України – захоплююче явище, але воно не зцілить усі недуги країни. Воно не зможе якимось чарівним чином змусити людей задовольнятися мізерними зарплатами та неякісними державними послугами. Однак, це обов'язкова складова, без якої Україна не зможе перетворитися на сучасну європейську націю. Почуття ідентичності має важливе значення для єдності будь-якої нації, і в пострадянській Україні цього давно не вистачало. Тепер у країни з'явився шанс дати бій.

Автор: Пітер Дікінсок Джерело: Atlantic council. Переклад: Новое время