Блаженнійший Святослав: Для себе особисто я нічого не потребую

-Постійно мені задавали питання, ви чи ваші колеги, протягом останніх трьох днів – що нас очікує? Куди ми йдемо, куди ми рухаємося?

Найперше я хочу вам сказати – я вважаю себе таким духовним сином, послідовником Блаженнійшого Любомира. В неділю у своєму слові на закінченні літургії я сказав, що він як той добрий батько – вміло мене виховував, тобто, з одного боку мене пригортав до свого серця, втаємничував в усі свої плани, мрії, бо я свого часу був його секретарем, а потім відіслав мене на другий кінець світу. Аж до Аргентини, для того, щоб я, як він мені тоді казав, навчився давати собі раду.

І тому, скажімо, з одного боку, я був залучений до будівництва тих всіх структур, процесів, які ми сьогодні маємо в нашій церкві, а з іншого боку – я мав нагоду, як той художник, який для того, щоб побачити цілісність того, що він намалював, відходить трошки назад.

І сьогодні, можу сказати, вважаю своєю честю продовжувати все те, що Блаженнійший Любомир започаткував, почав будувати, або поклав фундаменти.

Мене всі питалися: "Владико, а Вам не страшно?". Знаєте, з одного боку, по людськи скажу так – очевидно, страхаюся. Як мурашка перед великою горою. Я в тих днях народився, як новий батько, Патріарх української греко-католицької Церкви. Але, мабуть, все своє життя я тепер мушу ставати ним.

І дуже мені є, це є подарунок від Господа Бога – що це ставання батьком для всіх – буде під такою доброю увагою, таким лагідним супроводом Блаженнійшого Любомира.

На минулому Сеноді, який відбувся, якщо я не помиляюсь у вересні минулого року – наші владики сфомували команду з кількох єпископів, і туди потрапив наймолодший між ними я.

Для того, щоб ми могли чітко визначити – якою ми хочемо бачити нашу церкву за 10 років. Ми так і зробили. А пізніше, напередодні нашого Сеноду – утворили іншу группу, яка мала розпрацювати конкретні механізми – як це можна оце наше побожне бажання і прагнення конкретно втілити в життя.

Яка є ця наша стратегія? Якою ми хочемо бачити церкву на наших ці 10 років? Ці наші прагнення, і ці наші бажання ми згрупували в трьох пунктах. Перше – ми хочемо бути собою, ми хочемо бути справді живою христовою церквою. Наступна дуже важлива складова – це є питання молодіжної політики. Бо це є наше майбутнє.

Якраз молодь шукає від церкви відповіді на ті конкретні питання, які сьогодні їх турбують. Щоб ми дали їм певні орієнтири, певні фундаменти для їхнього життя. І, очевидно що, якщо церква має зараз молодого Главу, то цілком природньо, що цей молодий Глава – перше кого буде шукати кругом? До кого буде промовляти, до кого буде звертатися? Та до молоді, до своїх однолітків. Для того, щоб я міг сам поділитися всім тим, чим я живу.

Один хлопчина з провінції Місіонез сказав мені: "Знаєте, Владико, якщо церква є музей, який дуже гарно зберігає певні культурні експонати минулого – ну туди можна прийти раз на рік. Як в кожний інший музей, але жити в музеї – це вже вибачте!".

Тож, ми хочемо, щоб наша церква була живою, яка може це передати.

Наступна складова – це є питання освіти і виховання майбутнього духовенства.

- Блаженнійший, а скажіть, будь ласка, якою буде політика партії, перепрошую, церкви, по відношенню до інших українських церков?

- Наша політика, тобто, наш спосіб спілкування з ними , я би сказав, буде рухатися в напрямку до конструктивного діалогу і співпраці. Тут не йде мова про якесь злиття церков, підчинення комусь. Це є, радше, військова термінологія – стратегічний альянс. В чому це полягає? Що ми сьогодні разом повинні відстоювати традиційні християнські вартості.

Ми не мусимо боротися з ісламом у Європі, але мусимо боротись за сильне християнство, ми не так хочемо проти абортів виступати, але боротися за людське життя.

Я особисто, і вся наша церква дуже комфортно відчуваємо себе в такому стратегічному альянсі. Ми разом мусимо будувати українське суспільство на отих християнських цінностях, вартостях, які наші церкви у своїй традиції свято зберігають.

Зрозумійте, в чому полягає та складність їхня нас прийняти, в чому полягає той острах перед нами.

І тоді, думаю що, наша присутність разом зніме той острах, потрошки зможе його заспокоїти. А з іншого боку, я вам скажу – мої роки служби в Луганську мені показали, що є дуже багато людей, цілі покоління, які взагалі виросли без будь-якої присутності Церкви. Тому це є нагода дати їм можливість це зробити.

Дам вам приклад – коли я служив в армії другий рік, Україна тоді починала бурлити, 90-ті роки. Наш начмед, підполковник медичної служби, за національністю єврей, коли мене звільняв в запас, - подарував мені Євангеліє. Закликав мене тоді в кабінет і каже:

"Славічєк, знаешь, я думаю, что нельзя писать на святых книгах, но это наша память о тебе". І це – начмед! Тобто, це є приклад, оттого живого спілкування, які, можливо, в тих регіонах – теж є потрібними. І тому, я думаю, що наша присутність має бути разом з ними і, ні в якому випадку, не проти них. Тоді дуже багато речей самі собою можуть зникнути.

- Чи означає, що після відомих спортсменів, поетів, у нас також сучасний християнин буде взірцем для молоді?

- Ви знаєте, я не знаю, але ця кличка Шева, яку мені дали мої семінаристи – вона є досить недавня. Не знаю, в яких то роках сталося, бо довгий час вони не знали, як мене назвати, а потім вже, мабуть, до кінця хтось дав їм такий синонім.

Скільки себе пам'ятаю, завжди мама приводила до нас до хати своїх учнів і давала їм додаткові уроки, готуючи їх до академконцертів, чи чогось іншого і діти завжди грали – і прості, і складні твори, ну а я, очевидно, ще грав на скрипці.

І сьогодні, наприклад, у Аргентині, коли мені було сумно, або ностальгія за Україною – я тоді витягав скрипку.

До речі, минулого року у Львові мені подарували ноти елегії славного нашого композитора Скорика, можливо, знаєте цю мелодію. І я тоді, потрошки-потрошки, собі уявіть, на другому кінці світу, серед джунглів Аргентини, звучала елегія Скорика у моєму скромному виконанні.

-Владико, а чи можна почути на наступній пресс-конференції її у Вашому виконанні?

- Це вже буде концерт, а не пресс-конференція.

- Ви приїхали сьогодні на такій скромній машині, чи маєте в планах купувати щось інше, або вже маєте?

- Знаєте, мене останні роки пан доктор Василик в Аргентині називав блукаючим єпископом.

Тому що я весь час мусив їздити. І моїм завданням було – як все вмістити в маленьку валізку.

Тому я навіть купив собі маленький леп-топ, щоб його можна було з собою возити. Я завжди намагався вмістити все у найменше. І тому щось будувати велике для себе я не маю жодного наміру і жодного плану.

Я приїхав на авто нашого Блаженнійшого Любомира і з його особистим шофером. Я сьогодні мешкаю у гостинній кімнаті Блаженнійшого Любомира. Тобто, для себе особисто я нічого не потребую.