Чому вбивця Карлова підіграв Путіну?

Український сегмент Фейсбуку вже який день підряд рефлексує з приводу того, які емоції є "правильними", коли йдеться про політичне вбивство. Половина користувачів вважає, що разом із кулею, яка вбила її посла, Росія отримала і акт помсти, і сигнал попередження. Мовляв, розстріл Андрія Карлова став закономірною реакцією на військові злочини РФ, здійснювані, зокрема, у Сирії.

Інша ж, більш "вегетаріанська", частина Фейсбуку пропагує примат людського життя над будь-якими політичними резонами. До того ж, зазначає ця аудиторія, Андрій Карлов – не ключова персона російського істеблішменту і не заслуговує на подібну публічну страту. Хтось навіть приносить вибачення Росії та висловлює співчуття родині загиблого. Але це, так би мовити, в приватному порядку.

Українські ж медіа експлуатують дещо іншу тему – подібність вбивства Карлова до атентату, здійсненого в 1933-му членом ОУН Миколою Лемиком. Лемик застрелив Олексія Майлова, секретаря консулату СРСР у Львові, що знаходився тоді під владою Польщі. Теж зовсім молодий (Лемику було лише 18), теж свідомий "камікадзе", теж діяв заради вищої мети… Єдина відмінність у тому, що ціллю Лемика був публічний виступ на суді та розповідь про жахливий Голодомор на землях Центральної та Східної України, відомості про який дійшли до Галичини. В епоху відсутності телебачення та Інтернету це був чи не єдиний засіб привернення загальної уваги до злочинів Сталіна та його кліки. Натомість про Алеппо ми знали і знаємо й без допомоги Мерта Алтінташа, що накладає на його вчинок дещо інші відтінки.

Українські ЗМІ провели аналогію між вбивством Карлова та атентатом, виконаним у 1933 Миколою Лемиком (на фото)

Хоча мова зараз не стільки про мотивацію цієї людини, скільки про реакцію на подію з боку західних ЗМІ. На прикладі цієї реакції цікаво відстежувати, наскільки відрізняється підхід наших медійників від методів роботи іноземних колег. Вони не дозволяють собі емоцій – тільки факти. Плюс проекція на майбутнє світу, яке після вбивства Карлова набуває загрозливих рис. Втім, якщо все таки говорити про аналогії, то почати огляд варто зі статті в британському "Дейлі Експрес". Колеги з "Експресу" не знають, хто такий Микола Лемик, але вони натомість добре знають, ким був Гаврило Принцип.

"ПРИНЦИПова різниця"

Daily Express пише:

Смертоносний конфлікт в історії людства було розпочато тоді, коли ерцгерцог австрійський Фердинанд був вбитий югославським націоналістом Гаврилом Принципом в Сараєво 28 червня 1914 року.

Журналісти Daily Express наполягають, що обидва фігуранти (Принцип та Алтінташ) навіть схожі зовнішньо. Не кажучи вже про деяку подібність обставин, за яких були скоєні обидва вбивства. "У Сараєво візит ерцгерцога включав відкриття Державного музею, куди Фердинанд разом із дружиною Софі й прямував у автомобілі з відкритим верхом, коли Принцип поцілив у нього. Андрій Карлов був у сучасному мистецькому центрі, коли був підданий нападу. Він встиг сказати кілька слів на фотовиставці, коли його вбивця прокричав "Аллах Акбар" і щонайменше вісім разів вистрелив йому у спину. Можливо, найбільш загрозливою на це є реакція Росії. Один аналітик зі зв’язками у Кремлі заявив російському телебаченню:

Перша світова почалася з пострілу. Постріл у російського посла є оголошенням війни,
– пишуть британці.

І нагадують: "Вбивство нащадка австро-угорського престолу спровокувало дипломатичну кризу, котра призвела до загибелі 16 мільйонів осіб".

Одне з британських видань помітило подібність між Мертом Алтінташом та Гаврилом Принципом, після фатального пострілу котрого розпочалася Перша світова війна. Колаж Daily Express

Втім, те ж таке видання Daily Express зазначає, що ще до вбивства Карлова "президент Путін перемістив ракети, здатні нести ядерні боєголовки, ближче до Європи – у відповідь на розширення НАТО в країнах Балтії".

Московські ракети S-400 класу "земля-повітря" та балістична система "Іскандер" були розгорнуті у Калінінграді, розташованому між Литвою та Польщею. Зброя має діапазон у 450 міль, а це означає, що вони можуть долетіти до Берліну. Стаття п’ята договору про НАТО говорить про те, що якщо збройного нападу зазнає одна з держав-членів, його слід розглядати як атаку на весь Альянс, котрий мусить надати військову допомогу країні, яка перша була піддана нападу (…) Путін може розглянути можливість перевірити рішучість НАТО,
– припускає Daily Express.

На жаль, британські журналісти не завершують своє дослідження простим та логічним висновком: отже, смерть Карлова не є тим спусковим гачком, натиснувши на який, можна почати Третю світову. Адже містер Путін й без того сповнений рішучості "перевірити НАТО" на міцність.

Чим засмучений Ердоган

А тепер перенесемося в Америку і погортаємо тамтешню пресу. Велика стаття у The Washington Post говорить про наступне. "Ердоган зіткнеться зі складною геополітичною ситуацією. Відносини Туреччини із Заходом переживають не найкращі часи, адже багато урядів засуджують чистки Ердогана серед опонентів після невдалої спроби перевороту минулого літа. Він буде змушений піти на поступки Росії після вбивства посла.

Важко уявити менш вдалий час для Ердогана, який старанно вів переговори з Путіним про Сирію, – каже Генрі Баркі, директор програми по Близькому Сходу в Інституті Вудро Вільсона. – Тепер він виявить, що його позиція у стосунках з Росією значно слабша, ніж будь-коли, і можна бути впевненим, що Путін за закритими дверима буде користуватися цим, скільки зможе, а на публіці говоритиме банальності, на кшталт незмінності російсько-турецьких відносин.

"Минулого року, – додає The Washington Post, – обидві країни зіткнулися з кризою, оскільки зайняли різні позиції щодо громадянської війні у Сирії. Втручання Росії у цю війну від імені режиму президента Сирії Башара аль-Асада довело до сказу Туреччину та її президента, Реджепа Тайіпа Ердогана, який був одним з перших світових лідерів, що закликали до відходу Асада. Кілька місяців по тому Туреччині довелося змінити свою позицію, коли зміцнився режим Асада і коли сирійські курдські угрупування отримали підтримку неспокійної курдської меншини в Туреччині. Донедавна Туреччина тісно співпрацювала з Росією, щоб знайти вихід для цивільного населення, яке опинилося в пастці в зруйнованому війною сирійському місті Алеппо. Але це зовсім не означає, що всі турки позитивно сприймають участь Росії в конфлікті, який вирує на їх порозі".

Ердогану зараз дійсно не позаздриш. По-перше, зривається "оборудка" (як це називає The Wall Street Journal) між Туреччиною та Росією, яка була покликана "очистити шлях для евакуації десятків мирних жителів із районів Алеппо. Оборудка ця мала місце після місяців бойових дій, які підтримували російські урядові сили та іранські шиїтські бойовики проти сирійських повстанців (…). Ердоган заявив, що поліпшення стосунків із паном Путіним може допомогти полегшити страждання сирійських цивільних осіб".

По-друге, на думку WSJ, у Ердогана небагато альтернатив для того, аби убезпечити власну країну – йому належить прихилися або до Росії, або до Америки.

Москва є ключем до однієї із заповітних безпекових мрій Ердогана. Йому треба вивести Туреччину з буферної зони і захистити країну від таких джихадистських груп, як Ісламська держава, а також від планів курдських бойовиків викроїти власну автономію на кордоні з Туреччиною. Туреччина потребує підтримки Вашингтону та Москви, тому що саме їхні військові літаки контролюють повітряний простір Сирії. Тож недарма Джон Кірбі, представник Держдепу США, заявив, що напад на Карлова був нападом на саму дипломатію,
– констатує The Wall Street Journal.

Нарешті, у президента Ердогана виникає ще одна проблема – так би мовити, більш локальна, хоча також не без геополітичного присмаку. У спецслужбах Туреччини підозрюють, що покійний Мерт Алтінташ мав зв’язки із Фетхуллахом Гюленом, затятим опонентом Ердогана. Гюлен, колишній імам та проповідник, громадський діяч та керівник руху "Хізмет" живе нині у "добровільному вигнанні" в США. І, як підозрюють в оточенні Ердогана, саме Гюлен диригував невдалим антиурядовим переворотом у Туреччині.

Уряд Туреччини говорить, що Гюлен, котрий з 1999 року живе у Пенсильванії, створив власну "паралельну мережу" в поліції, у військовій та судовій системах, на державній службі, котра направлена на повалення режиму,
– зазначає Reuters.

І додає, що, втім, підозра падає також і на ІДІЛ, яка неодноразово закликала до точкових терористичних атак на Заході. Однак, повертаючись до Гюлена, слід зазначити, що цей діяч рішуче засудив дії Мерта Алтінташа та заперечив будь-які закиди щодо власної причетності до скоєного вбивства. Він назвав розстріл Карлова "мерзенним актом терору", – передає агентство.

Що далі?

Отож, підсумуємо коротко порядок денний турецького президента. Він підозрює, що існуюча опозиція активізувалася, і що напад Алтінташа на Карлова – один з проявів такої активізації. Крім цього, він потерпає за безпеку своєї країни, яка опинилася на лінії вогню, а також – й за зірвані (можливо) перемовини по Сирії. Але головна проблема Ердогана полягає в необхідності виробити нову стратегію і тактику по відношенню до Росії, котра буквально бере його за горло. А підігріває Росію у цьому ще й загальне світове обурення актом терору, котре звучить мало чи не голосніше, аніж обурення злочинами Росії в Алеппо.

"Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун сказав, що вражений цим безглуздим актом терору. Інші країни також засудили вбивство Андрія Карлова, в тому числі США, Велика Британія, Німеччина, а також й Рада безпеки ООН", – передає BBC. "Президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган заявив, що напад був спрямований на погіршення зв'язків з Росією", – додає це Інтернет-видання.

Туреччина відразу ж засудила злочин, скоєний її громадянином щодо російського посла Андрія Карлова

Схоже, що нічого іншого, аніж терміново запевняти Росію у лояльності, Ердогану просто не лишається. Туреччина вже пообіцяла Москві всебічне та глибоке розслідування інциденту, пише The Financial Times.

Ми не дозволимо, аби цей напад кинув тінь на турецько-російську дружбу,
– цитує видання МЗС Туреччини.

Турецька поліція відразу оточила галерею, де на відкритті фотовиставки було вбито російського посла. Фото Reuters

Воно також наводить слова Леоніда Слуцького – депутата Держдуми і представника комітету із зовнішньої політики, котрий зазначив, що перемовини щодо Алеппо триватимуть.

"Незалежно від того, як сильно наші стратегічні суперники в Туреччині та на Заході хочуть, аби мав місце новий етап погіршення стосунків між Москвою та Анкарою", цього не буде, запевнив Слуцький.

У нас сталася величезна трагедія, однак державні відносини страждати від цього не будуть,
– цитує російського чиновника The Financial Times.

Тим часом Владімір Путін домовився по телефону з Ердоганом про те, що "російські слідчі літатимуть в Туреччину, щоби провадити спільне слідство із турецькими колегами", – пише британська Daily Mail. Газета додає й трохи подробиць відносно того, що вже зроблено в рамках слідства: обшукано будинок Алтінташа, затримано його матір, батька та сестру, заарештовано сусіда по будинку – також офіцера поліції. Хоча Туреччина вже звикла до терактів (курдські бойовики взяли на себе відповідальність за серію з десяти вибухів у Стамбулі, внаслідок яких загинуло 44 особи), ця справа, звісно, є безпрецедентною.

Ми маємо знати, хто скеровував вбивцю,
– цитує Daily Mail Путіна, котрий також "наказав посилити безпеку турецького посольства у Москві та попросив Туреччину підвищити рівень захисту російської місії в Анкарі".

Загалом події для Путіна складаються настільки вдало, що версія відносно кремлівського сліду у нападі на Андрія Карлова просто таки проситься бути оприлюдненою. Звісно, це надто сміливе (бо нічим не підкріплене) припущення, тому так далеко фантазія західних ЗМІ не сягає. Однак The Guardian нагадує, що незабаром відбудеться тристороння – російсько-турецько-іранська – зустріч, присвячена проблемі Сирії, де тепер Росія – за мовчазної згоди Туреччини – явно гратиме соло.

"Путін намагатиметься отримати вигоду зі своєї нової ролі в якості домінуючої сили в Сирії, пропонуючи більш широкі мирні переговори на зустрічі в Астані, столиці Казахстану, в якій братимуть участь Росія, Туреччина та Іран. Зустріч ця відбудеться 27 грудня. Раніше Путін наполягав на тому, що його пропозиції не будуть вступати у протиріччя з женевським процесом, ініційованим ООН, натомість лише доповнять його. Він хоче створення турецько-ірансько-російської осі, й багато діячів сирійської опозиції (з числа тих, які апелювали до Трампа) побоюються, що залишаться на узбіччі – через ініціативу Путіну та створений ним новий тріумвірат", – зазначає The Guardian.

Щоб зрозуміти, про що йде мова, слід згадати, як позаминулого тижня "два високопоставлених лідера сирійської громадянської опозиції приватно відвідали Вашингтон, щоб зустрітися з законодавцями та експертами, які мають зв'язки з перехідною командою Трампа. Їх завдання було зрозумілим та невідкладним: переконати Дональда Трампа в тому, що сирійські повстанці потрібні йому настільки ж, наскільки він потрібен їм. Метою лідерів опозиції було переконати наступного президента в тому, що громадянській війні в Сирії та тій загрозі, яку вона представляє для життєво важливих інтересів США, неможливо покласти край без співпраці з ними", – йшлося у статті, надрукованій 12 грудня у The Washington Post.

Але за нової кон’юнктури надії сирійських опозиціонерів підкреслити свою вагу, схоже, сходять на пси. Можливо, їх і почує Дональд Трамп, але натомість проігнорує Реджеп Тайіп Ердоган. Наступний раунд мирних перемовин по Сирії під егідою ООН має відбутися у Женеві в лютому 2017 року. А до того часу своє слово скаже згадана вище тристороння група, де ініціативу впевнено перехопила Росія.

"Ця трагедія змушує всіх нас ще більш рішуче боротися з тероризмом", – заявив міністру іноземних справ Туреччини Мевлюту Чавушоглу його російський колега Лавров.

З цієї причини, як я дуже сподіваюсь, майбутня тристороння нарада з представником Ірану дозволить нам досягти домовленостей, котрі сприятимуть врегулюванню сирійського конфлікту,
– цитує слова Лаврова британський The Telegraph.

Як бачимо, після пострілу, зробленого Мертом Алтінташом, Росія отримала якщо не додатковий козир, то, принаймні, додатковий важель тиску на Туреччину та її лідера, який переживає зараз не найкращі часи. Не будемо оцінювати "помсту за Алеппо" у виконанні турецького поліцейського з точки зору історичної справедливості. Оцінимо її з точки зору політичної доцільності. А тут, як видається, вона не витримує жодної критики.

Читайте також: Вбивство посла у Туреччині: Росія пройшла точку неповернення, тому Путін отримав подарунок