Діди воювали

Для європейців 8 травня – не свято, а день спомину загиблих. Для мене теж. Моя велика сім‘я, як і багато інших сімей, вельми скоротилася через Другу Світову війну. Багато родичів з материної сторони полягли навіки в землю Бабиного Яру, багато родичів з боку батька померли в блокадному Ленінграді, багато загинули в інших місцях – як я вже сказав, сім‘я у мене велика, єврейська, ми зазвичай родичаємося по далеким лініям, для мене троюрідний брат та четвероюрідна сестра – рідня.

Але тих, хто загинув, я знаю (нажаль, не всіх!) лише за іменами, а ось дідусів та бабусь своїх знав, коли вони були живі. Більшість з них (точніше, більшість дідусів та десь половина бабусь) воювала тієї війни проти нацистів, так чи інак – із зброєю в руках. Знаю принаймні одного, який пройшов війну у флоті, командиром батареї берегової оборони в Криму – в тому самому Криму, якого Гітлер в своїх мріях бачив німецьким, а Путін тепер проголосив російським. Цей дід дослужився до звання капітана другого рангу і у нього було чимало нагород. Пам‘ятаю, батько привозив мене до нього, в його однокімнатну київську квартиру поблизу Палацу спорту – кожного разу мій майже зовсім сліпий дід сидів на дивані та одну за одною загрубілими пальцями скручував дитячі соски (до слова – мушу вибачитись, я зазвичай русизмів намагаюсь не вживати, але слово "пипка" в наші часи знають навіть далеко не всі україномовні): у нього була мізерна пенсія, але рідна радянська держава милостиво дозволяла таким, як він, калікам займатися приватним виробництвом. За кожну соску мій дід-ветеран, орденоносець та бойовий офіцер флоту, отримував півкопійки... Я пам‘ятаю, вже тоді, дитиною, ніяк не міг зрозуміти того парадокса, але ані дід, ані батько мені того не пояснювали.

Про іншого свого діда з боку батька, мого рідного діда, мені завжди було вельми тяжко згадувати. Він помер ще до мого народження, і мене назвали в його честь. Він теж під час війни носив уніформу та ходив із зброєю – але його бойового шляху я не знаю, чув лише, що служив він... в заградзагоні. Сьогодні, знаючи про те, що робили ці загони під час війни, я побоююся, що цього діда мені треба, скоріш, соромитись – але я цього не знаю. Від нього не лишилось ні орденів, ні медалей, ані погон, він помер дуже рано, залишивши мені на спомин лише своє їм‘я – Борис. Я – Борис Григорович, мій батько – Григорій Борисович, дід теж був Борисом Григоровичем. Судячи з того, що тато згадують свого батька з любов‘ю – я сподіваюся, що його не торкнулась ганьба заградзагінника. Судячи з того, що його дружина, моя бабуся Софа, Сура Мордковна Немировська, завжди плакала, дивлячись на його світлину – я сподіваюся, що він не був поганою людиною.

Є ще багато моїх дідусів та бабусь, які воювали на тій війні або надривали здоров‘я в тилу, але краще за всіх я пам‘ятаю двох із них: діда Сеню, Самуїла Ісаковича Медвинського, батька моєї матері, та діда Льову, Леона Яковича Спектора – який мені, власне, зовсім не родич. Чоловік тітки моєї матері. Саме він мене виростив, саме він виховав мене так, що українська мова й ідиш я вважаю своїми рідними мовами, саме він – мій дідуня, мій дідо, а бабуся Аня, Хана-Лея Нухимовна Лернер, тітка моєї матері – моя назавжди улюблена бабуня.

Важко уявити собі людей більш несхожих одне на одного, аніж мої дідусі Семен та Льова. Дід Семен – справжній "єврейський козак" за Бабелем. За його фронтовим життєписом можна зробити з десяток пригодницьких сценаріїв. Він вижив на Белостокському виступі, він тричі (!!!) виривався з полону, до того ж одного разу, за чутками, отруївши охоронців у таборі. Він провоював на самісінькій передовій всю війну, залишився живим та дійшов до Берліна – більш на те, він залишався в тому Берліні аж до 1946 року, заправляючи табором для військовополонених, мобілізованих наприкінці війни фольксштурмістів – поважних дядьків з пивними животиками, бауерів, які в останні дні війни "попали під роздачу". В доньку одного з тих полонених він закохався по самісінькі вуха – і з цього приводу... відпустив своїх "хресників" додому. Як після цього він сам не попав під ту роздачу – жодної гадки не маю, але в переможній метушні – не пропав. Втім, і на любці своїй не оженився: звільнений татусь-бауер не барився, а чкурнув разом із сім‘єю до американського сектору – і, чесно кажучи, важко його в тому звинувачувати. Дід Семен навіть хотів їх знайти вже в 1990-ті роки, я якимось чином намагався допомогти – та дарма.

Дід Льова був абсолютно покірним усім законам, ні на що не зазіхаючим "тихим євреєм". До війни був водієм "Скорої", з перших днів війни автоматично перетворився на водія військової автівки – спочатку вантажівки-"полуторки", потім отримав свого улюбленого "доджа", на якому возив різноманітне армійське начальство. Це не означає, що мій дід був "штабним щуром" – доводилося йому возити й безстрашного генерала Болдіна, який в перші дні війни тримав оборону від німецьких танків, що прорвалися в Україну, й зовсім вже скаженого, легендарного "ненормального вірмена", полковника Тер-Гаспаряна. Він скакав з ним на своєму "доджі" по мінним полям на передовій, відстрілювався від німецьких роз‘їздів, вилітаючи похапцем за лінію фронта... Але мені про це ніколи – НІКОЛИ – не розповідав. В його викладі все виглядало спокійно, нудно та розмірено. А дізнався я про те, як це було насправді... із спогадів маршала Жукова, який писав і про Болдіна, і про Тер-Гаспаряна... але, природно, згадав мого діда – молодшого сержанта лише парою слів: "водій на прізвище, здається, Спектор".

Дід Семен завжди був майстром у мистецтві виживання. Дід Льова – доконче законослухняним конформістом. У обох були маленькі пенсії: дід Семен в останні роки СРСР гендлював запасними частинами для автівок на базарі, а дід Льова гримав на нього: "Ти хочеш ошукати ДЕРЖАВУ?!". Дід Семен підняв більшу частину сім‘ї та поїхав з нею до Ізраїлю, де до самої смерті не бажав сидіти, склавши руки – працював, консервував огірки та помідори й продавав їх власникам сусідніх овочевих крамничок. Не тому, що не вистачало грошей, а тому, що тоскно було просто сидіти на місці. Дід Льова, закінчивши війну в 1945-му, знову перетворився на водія "Скорої", відпрацював до пенсії та присвятив останні роки життя рідній-коханій дружині та мені, нерідному улюбленому онукові...

Коли діди Льова та Семен збирались разом на наші великі сімейні свята (а більш на те – на 9 травня), вони, сидячи поряд за столом, завжди співали дуетом. Дід Семен вельми полюбляв фронтові пісні, але часто по-фронтовому ж їх міняв та перекручував – підозрюю, вмінням кепкувати я зобов‘язаний саме йому. Від нього я почув, як "в темную ночь ты, любимая, знаю, не спишь, и от детской кроватки тайком к лейтенанту сбегаешь", від нього я дізнався, що "когда нас в бой пошлет товарищ Сталин, то всякий на ..уй Сталина пошлет!". Він мав на це право – він відкрито, вголос зневажав оту всю гримаючу бздуру, яка виплескувалась з екранів телевізорів та з радіоприймачів на 9 травня (до речі, саме від нього, вже на початку 2000-х років, я дізнався про відмінність між "гвардійською" та "ґеоргієвською" стрічками. Це він розповів мені, що "ґеоргієвська" стрічка, в яку нині замотали всю Росію – це ознака зрадників-власівців).

Він не переймався, що я, малий хлопець, заспіваю ці тексти, наприклад, у школі – а от дід Льова переймався. Почувши ті пісні, він замовкав та заводив або українських пісень, до яких обидва були ще й як ласими, або ж співав що-небудь на ідиш – тут дід Семен пасував, бо пісень на ідиш не знав, за винятком двох чи трьох найвідоміших. При тому дід Льова, тихий та невибагливий пенсіонер, який так боявся бодай півслівця сказати поперек влади, все своє життя залишався віруючим йудеєм і в сталинські часи його відводили до синагоги із замотаними очима – аби, в разі чого, як спіймають, він не міг би розповісти чекістам, де саме проводилося Б-гослужіння. Це була їх спільна риса – гранична, бійцівська впертість. Щоправда, проявлялася вона різними шляхами.

Була й ще одна спільна деталь: ні в одного, ні в іншого не було тієї кількості нагород, які ми звикли бачити у нинішніх, здебільшого – фальшивих "ветеранів". Не було "іконостасів", не було "грудей в хрестах". У діда Семена нагород було трохи більше (серед них – навіть медаль "За відвагу", фронтовий "солдатський орден"), у діда Льови – трохи менше. Дід Семен, незважаючи на відчайдушну хоробрість, навряд чи міг розраховувати на нагороди: до тих, хто втік з полону, ставилися підозріло, та й характер у нього був норовливий. У діда Льови характер був злагідний, але ж хто там згадає про якогось водія? Проте, обидва вважали, що скільки заслужили – стільки й мають. Коли на 40-річчя Перемоги їм у військкоматах вручили по ордену "Вітчизняної війни" II ступеня, дід Семен мовчки сховав свого до шафи. Дід Льова приніс додому та віддав мені, а я повісив ордена йому на піджака й сказав: "От, дідо, тепер і ви – орденоносець!" (це був його перший й єдиний орден). На що мій дід якось невесело відповів: "Який же я орденоносець? Я – орденопросець". Героєм він себе ніколи не вважав і "Я воював, а ти хто такий?" не волав.

8 травня я споминаю всіх своїх, рідних та нерідних, дідусів та бабусь. Тих, які загинули, тих, які померли в евакуації або після війни. Я цілую, бодай лише подумки, тих зовсім небагатьох, хто живі.

9 травня, в День перемоги, я вип‘ю за своїх дідусів – діда Льову та діда Семена. Сподіваюсь, ТАМ вони більш не чубляться один з одним, а, сидячи за Б-жим столом, співають разом. Фронтових пісень, українських пісень, єврейських пісень. Дасть Б-г, ми коли-небудь побачимося.

Читайте також: 8 та 9 травня в Києві відбудуться мітинги, реквієм і спортивний захід