Чужа історія у вітринах: як скіфські артефакти з України стали фундаментом міфу про велич Росії
Під холодними склепіннями петербурзького Ермітажу, за товстим склом музейних вітрин, застигла у золоті душа українського степу. Там утримують артефакти, які мистецтвознавці називають одними з найвидатніших творінь античного та кочового світів. Як-от знаменитий золотий гребінь із кургану Солоха, на якому детально відтворено криваву битву скіфських воїнів.
Або як срібна амфора з кургану Чортомлик, що вражає філігранними сценами приборкання диких коней, а ще пекторалі, чаші та зброя з кримського поховання Куль-Оба і так далі. Усі ці реліквії вкрали з надр української землі, і нині вони слугують інструментом культурної пропаганди іншої держави, створюючи ілюзію її глибокої історичної величі. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.
Як скарби скіфів перетворилися на російські трофеї?
Як сталося, що спадщина, яка географічно та історично належить Північному Причорномор’ю, опинилася за тисячі кілометрів від місця свого створення, і чому сучасний світ досі не може відновити справедливість? Щоб зрозуміти механіку цього культурного привласнення, слід передовсім поглянути на події XVIII – XIX століть крізь призму класичного колоніалізму.
Коли Російська імперія поглинула території Північного Причорномор'я та Криму, вона дістала доступ до гігантського некрополя скіфської еліти. Для імперського центру ці кургани не були частиною локальної пам'яті чи шани до місцевої історії – їх розглядали ресурсну базу для наповнення скарбниць. Відтак процес вилучення артефактів нагадував промисловий видобуток.
Наприклад, розкопки кургану Куль-Оба поблизу Керчі у 1830 році скидалися на золоту лихоманку. Найкращі знахідки, щойно їх діставали з-під землі, негайно пакували у дерев'яні ящики та відправляли до Санкт-Петербурга під контроль імператорського двору. Те ж саме відбулося з курганом Чортомлик на сучасній Дніпропетровщині у 1860-х роках та курганом Солоха на Запоріжжі напередодні Першої світової війни у 1913 році.
Визначити точну ринкову вартість скіфських скарбів Ермітажу у мільярдах доларів неможливо – це безцінна спадщина. Але можемо уявити загальну масу тих золотих виробів у російських фондах, що вимірюється сотнями кілограмів. Є й цифра для порівняння: страхова вартість значно меншої колекції з кримських музеїв, яку експонували в Амстердамі та потім повернули до України, становила близько 1,5 мільйона доларів.
Артефакти ж рівня гребеня з Солохи чи амфори з Чортомлика могли б оцінюватися у сотні мільйонів доларів за кожен предмет. Проте для Російської імперії ці скарби ніколи не були просто золотим запасом – вони слугували фундаментом для конструювання міфу про власну історичну велич. Зрештою, такою була типова практика імперської екстракції.
Яку складну історію ховає у собі скіфське золото: дивіться відео Znaem24
Метрополія викачувала з колонізованих територій не лише зерно чи вугілля, а й символічний капітал. Вилучаючи скіфське золото з українських степів, імперія позбавляла цей регіон його власного історичного наративу, штучно перетворюючи Петербург на єдиний легітимний центр зберігання "великої історії". Артефакти, створені грецькими майстрами для скіфських царів, нахабно вирвали з їхнього географічного й культурного контексту.
Чому міжнародне право зупинилося перед вітринами Ермітажу?
Станом на 2026 рік глобальний дискурс щодо деколонізації музеїв триває. Західні інституції, такі як Британський музей чи паризький Лувр, перебувають під тиском вимог щодо повернення Бенінської бронзи, мармурів Парфенона та інших вивезених цінностей. Проте ситуація зі скіфським золотом в Ермітажі залишається юридичним глухим кутом.
Перша причина цьому у тім, що головний міжнародний інструмент у цій сфері – Конвенція ЮНЕСКО 1970 року про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності – не має зворотної сили. Міжнародне право не регулює акти мародерства чи імперського привласнення, які відбулися у XIX чи на початку XX століття.
Тобто на момент розкопок Солохи чи Чортомлика ці території контролювала Російська імперія, і вивезення цінностей до столиці формально не порушувало тогочасних, хоч і глибоко несправедливих, законів. Але є ще й друга причина – артефакти в Ермітажі інтегровані до державного музейного фонду Росії вже понад століття, і жоден міжнародний суд не може примусити суверенну державу віддати частину її національного реєстру.
Хіба що сама ця держава сама визнає свою колоніальну провину (але хто ж може розраховувати на таке щодо Росії). І тут зауважимо, що повернення так званого "кримського золота" з Музею Алларда Пірсона у Нідерландах до України наприкінці 2023 року стало можливим лише тому, що спрацювали сучасні міждержавні договори про тимчасове експонування, які були порушені фактом анексії Криму Росією.
Відтак станом на зараз Ермітаж функціонує як фортеця, що ігнорує будь-які заклики до історичної справедливості. Доки не відбудеться фундаментальна трансформація самої російської державності та її відмова від імперської парадигми, золоті вершники, викувані тисячоліття тому для володарів українських степів, залишатимуться заручниками у холодних залах на берегах Неви.