Хто може врятувати Україну від корупційного "болота"

5 листопада 2017, 14:01

Українська влада сьогодні нагадує клуб імені барона Мюнхгаузена, де кожен наввипередки розказує видумані історії про свої подвиги в реформуванні держави. Але коли справа доходить до результатів роботи, витягувати країну з болота знову доводиться нам самим.

Наприкінці жовтня новини українських ЗМІ майоріли заголовками про те, що наметове містечко протестувальників під парламентом розсварило президента й міністра внутрішніх справ. За інформацією журналістів, Порошенка дуже розлютило, що Аваков дозволив наметам залишитись під парламентом, а міністр, який є представником бізнесових груп, що конкурують за владу із президентом, скористався цим, щоб отримати додаткові важелі впливу й політичні дивіденди.

Але от чомусь майже не говорили про те, що три дуже конкретні вимоги мітингувальників були або проігноровані, або поставлені на гальма. І що ті, хто залишився під парламентом, відмовилися звідти йти саме тому, що ці ще передвиборчі обіцянки продовжують залишатися лише словами.

Вдумайтесь: українцям "з барського плеча" дозволяють висловити протест проти злочинної бездіяльності влади, тому що на цей момент це вигідно в політичних іграх за утримання влади. Влади, яку ми надали і президенту, й депутатам, і міністру для того, щоб вони гарантували нам захист конституційних прав, де право на протест є одним із ключових. Владу, яку ми надали їм авансом за обіцянки виконати саме те, що вони відмовляються виконувати зараз навіть попри відкриті публічні вимоги.

Та в будь-якій цивілізованій країні лише це одне стало би підставою для відставки обох. І вже точно аж ніяк не є владою країни, яка пережила Революцію Гідності і за незалежність якої щодня на війні гинуть герої. Ті самі герої, які відмовились йти з-під Верховної Ради, поки влада не виконає трьох дуже простих обіцянок: очищення парламенту від олігархів через зміну виборчої системи, покарання депутатів за злочини через скасування депутатського імунітету і справжньою, а не фіктивною боротьбою з корупцією через створення Антикорупційного суду.

Читайте також: Хто ретельно піклується про кадри Януковича в Конституційному суді

Зауважте, власних обіцянок, через які, напевно, багато з вас віддали їм свої голоси на виборах. Віддали саме тому, що вони казали: якщо ви нас оберете, ми це зробимо. Проте минуло три роки, а обіцянки так і залишились обіцянками.

Більше того, всі, хто про ці обіцянки нагадує, чомусь раптом стає агентом Росії. І дивіться, яка цікава логіка: якщо ми з вами не виконаємо своїх обіцянок, наприклад, платити податки – нас покарають: змусять заплатити через суд, накладуть штраф, можуть конфіскувати майно і взагалі посадити за ґрати. А якщо ми від них вимагаємо виконання своїх обіцянок, то одразу стаємо ворогами держави, руками Москви, іноземними агентами і далі за списком.

Цинічні та зухвалі методи влади полягають у тому, щоби нагло й безпідставно звинувачувати всіх, хто викриває їхню брехню і змушує виконувати власні обіцянки, у пособництві Москві.

Якщо уважно проаналізувати останні три роки, то невиконання або саботування ключових для розвитку держави обіцянок завжди виправдовувалися війною. І навіть ті реформи, запуску яких вдалося добитися спільними зусиллями громадянського суспільства, його небагатьох притомних представників у владі та міжнародних партнерів, на рівні виконання перетворюють у формальність, яка на виході неспроможна дати такий очікуваний суспільством і необхідний державі результат.

Власне, саме це відбувається з антикорупційною реформою: поодинокі острівці незалежності, які титанічними зусиллями вдавалося боронити, зазнають постійних атак, що стають все агресивнішими. А головне – маніпулятивність та цинічність дій керівництва держави, за якими приховується намагання зберегти засновану на корупції державну систему, очевидна всім як в Україні, так і поза її межами.

Читайте також: Чому лицемірство Порошенка може коштувати українцям своєї держави

То куди ж ми прямуємо, якщо всім все очевидно і зрозуміло, що далі так не може тривати? І всі від пересічного українця, який раптом збіднів утричі, бізнесмена, в якого намагаються віджати його бізнес, і до тих небагатьох високопосадовців, яких Майдан привів до влади, але які опинились у мізерній меншості в цій клоаці з кримінальних елементів та посіпак олігархічних кланів, що, наче ті рейдери, захопили державу й видушують з неї останні життєві соки.

Всі ставлять собі ключове питання: як нам пришвидшити відбудову держави? Як перетворити її з території для заробляння грошей олігархами на сервісну службу для обслуговування інтересів громадян? Як забезпечити фінансову, соціальну, політичну та військову безпеку? Як забезпечити економічне зростання? Як перетворитись із країни третього світу на економічно сильну й соціально розвинену країну першого світу?

Як при цьому вижити, не втративши України, цілісності якої зовнішній агресор загрожує так само, як внутрішній ворог – тотальна корупція? І які інструменти в нас для цього є, враховуючи, що державні інститути захоплені перевертнями, а закони перетворились на прості папірці для політичних маніпуляцій?

У всьому світі публічний протест був і залишається найбільш дієвим проявом непогодження із діями влади. І що масовішим є цей протест, то серйознішим сигналом небезпеки для влади він є.

У страху втратити владу керівництво держави може реагувати на це двома ключовими шляхами: придушувати протест, відверто демонструючи перевагу особистих інтересів над державними, або починати виконувати вимоги протесту. Але яким би сильним не було бажання української влади вчинити за першим варіантом, новітня історія навчила їх, що українці не пробачають фізичного насилля над собою.

Читайте також: Чого коштуватиме Україні узурпація влади "по-новому"

А за другим варіантом вони вчинити не можуть, бо це вб’є їх самих і те благополуччя, яке забезпечується лише збереженням теперішньої системи. Тому найчастіше вони обираються третій варіант – обіцяють, а потім затягують виконання цих обіцянок до безкінечності.

Саме це відбулося під час великої акції під парламентом у жовтні. Усі вимоги акцій між 17 і 19 жовтня були проігноровані, окрім хіба рішення відправити законопроекти на скасування депутатського імунітету до Конституційного суду, якого давно й надійно контролює Адміністрація президента.

Тактика затягування завжди спрямована на те, що втомити протестувальників, а для того, щоб їх не підтримували — дискредитувати в очах суспільства, для чого в розпорядженні влади є величезна медійна машина.

Але ця акція – це лакмусовий папірець, який показує, наскільки суспільство готове рухатися далі. Наскільки сильне бажання людей повернути собі вкрадену державу? Наскільки ще живий їхній дух, зароджений три року тому Революцією Гідності, довести справу до кінця. Чи ми просто повільно й безповоротно поринаємо в летаргічний сон, відмежовуючись від реальності й обрікаючи себе на безкінечне виживання.

Можна по-різному ставитися до того, як саме протестувальники відмовилися йти з-під парламенту, поки не виконані їхні вимоги, але не можна заперечувати одного – вони не ховаються від страшної реальності у сні, в який нас так активно намагаються занурити. І залишаючись там, вони ставлять перед владою чітке питання про вибір: робіть або йдіть. Тому що еволюційний шлях розвитку держави не означає, що на це треба витратити століття. Еволюційний шлях означає, що кожен має виконувати свою роботу, а якщо він не готовий її виконувати – піти й дати можливість зробити це тим, хто хоче.

Читайте також: Чому через шахрайство влади Україна може залишитись без грошей і з корупцією

Прийняття трьох вимог, висловлених акцією, зараз цілком залежить від однієї людини – Петра Порошенка. І президент повинен, нарешті визначитись: чи він навчиться слухати громадян держави, які делегували йому владу авансом за виконання цих обіцянок, чи він і далі провокуватиме суспільні протести, які рано чи пізно призведуть до руйнування держави.

Врешті-решт усе буде добре, і якщо зараз не добре – значить це ще не кінець.