Межі між війною і миром не існує, – журналіст Associated Press

Мстислав був поранений у 2014 році на Майдані Незалежності в Києві під час Революції Гідності. Став автором перших кадрів з місця падіння збитого Boeing 777 авіакомпанії Malaysia Airlines на Донбасі. Побував в автозаку мінських міліціонерів під час акцій протесту проти режиму Олександра Лукашенка. Своїми очима бачив, як почалася і закінчилася війна в Нагірному Карабасі. Людей, які бачили стільки ж конфліктів, скільки й він, у світі не так вже й багато.

Також зверніть увагу Про настрої на Донбасі: вмирати за Росію Луганськ не збирався

Сам Мстислав каже, що для точного опису своєї діяльності йому доведеться використовувати багато слів: письменник, документаліст, оператор, фотограф, журналіст, режисер. Все це – не різні професії, а всього лише різні мови, які Мстислав використовує, щоб точніше описати реальність. Література – лише доповнення документалістики.

Його дебютний роман "Часи сновидінь" якраз концентрат вражень про життя на тлі війни, які не можна передати в звичайному репортажі. Книга складна, багатошарова, важка і вкрай захоплююча одночасно. На перший погляд, вона взагалі не про війну. Події на Донбасі в ній показані очима лише одного з героїв – медика проросійських бойовиків. Всі інші герої намагаються налагодити свої життя, які, начебто, не мають ніякого відношення до бойових дій. Але одне з найяскравіших вражень, яке залишається після прочитання книги – відчуття того, наскільки сірою і неромантичною є війна з усіма своїми наслідками.

Радимо прочитати Війна в певний момент стає тлом, – інтерв'ю з дослідником Музею воєнного дитинства

26 червня на Книжковому Арсеналі Мстислав презентував українську версію роману. Вона вийшла на рік пізніше російської та, за словами автора, це – переписана іншою мовою книга. Вона компактніша, актуальніша і зрозуміліша.

Зараз права на "Часи сновидінь" викупило нью-йоркське видавництво Academic Studies Press. Книга готується до виходу англійською мовою. І, за словами автора, він радий, що перекладатися вона буде саме з української. Тому що ця версія більш точно передає ті думки, які він хотів висловити.

Про особливості роботи конфліктним документалістом і її вплив на літературу, специфіку акцій протестів в різних країнах і про те, чи можна повернутися з війни, яка ще не закінчилася, Мстислав Чернов розповів в інтерв'ю 24 каналу.

Мстислав Чернов під час презентації книги в Харкові / Фото з архіву Мстислава Чернова

В одному з інтерв'ю Ви розповідали, що під час роботи камера – це захист від участі в подіях. Були зйомки, які стали чимось більшим, ніж просто робота? Коли камера вже не є щитом?

Звичайно. Під час будь-якої зйомки, де є пряма загроза життю ти, перш за все, людина. Ти перестаєш бути відстороненим спостерігачем і стаєш учасником події. Але це і є спосіб робити свою роботу добре. Якщо хочеш зробити по-справжньому хороший кадр, доведеться підійти близько, перестати відгороджуватися від емоцій, відчути. Це завжди компроміс. Між безпекою і хорошим кадром, між відстороненою нейтральністю і співчуттям.

Не думаю, що камера повинна бути щитом для фотографа. Навпаки – для мене документалістика завжди була можливістю відчути життя у всій його повноті. Здається, якби мені за цю роботу не платили, я б все одно продовжив її робити. Відчувши одного разу різницю між поглядом на подію, коли ти його проживаєш, і поглядом крізь екран, неможливо не хотіти повернутися в цю реальність. Я не шукаю адреналіну або гострих відчуттів. Я шукаю можливості доторкнутися до реальності. Вчепитися в неї зубами.

Ви – ловець життя?

Мені просто дуже подобається жити. Парадокс в тому, що почуття реальності прийшло до мене саме в зонах конфліктів. Коли життю загрожує небезпека, ти починаєш розуміти, наскільки цінною є кожна деталь. Якщо і є хоч якийсь урок, який я виніс з воєн і конфліктів, де моє життя висіло на волосині, то він такий: все в світі має значення.

Мстислав Чернов спеціалізується на роботі в зонах конфліктів / Фото з архіву Мстислава Чернова

Кожна деталь, кожна подробиця, кожне наше рішення – все впливає на наше життя. Власне, це та думка, яка багато разів повторюється у "Часи сновидінь".

За моїми враженнями, у "Часах сновидінь" Ви намагаєтеся розкуштувати війну з різних сторін. Це так?

Так. Тому в книзі є різні герої з різних сторін конфлікту.

Але "сторони" – це теж умовність. Одна з головних думок "Часів сновидінь" – те, що кордонів не існує. Меж між добром і злом. Меж між реальністю та уявою. Між війною і миром. Ці, здавалося б, протилежні речі, при близькому розгляді зливаються один з одним.

Невідомо, де закінчується війна, коли солдат їде додому. І незрозуміло, чи закінчується вона взагалі, або він забирає її з собою. Тут теж немає кордону. Ця тема мене хвилює, вона суто особиста, тому що я теж постійно їду з воєн і везу їх з собою.

Ви з них повертаєтеся, або просто їдете?

Ось в тому то й річ…

У цьому сенсі для мене, наприклад, недавня війна в Карабасі була знаковою. Тому що вона була першою, яка закінчилася. Це була єдина війна, яку я прожив від початку й до кінця. Це цінний і дуже болісний досвід.

І яке це – прожити війну, яка закінчилася?

Думаю, мої відчуття тут повторюють відчуття всіх, хто був в Карабасі. Це відчуття полегшення і гіркоти тих, хто зазнав поразки.

Я був свідком п'яти воєн, але ніколи не бачив їх закінчень. Війна на Донбасі така ж. Озираючись назад, неможливо назвати якусь конкретну точку, в якій точно стало зрозуміло, що ось тепер вона точно почалася. Чи був це перший блокпост побудований в Слов'янську? Або перший загиблий солдат? Або перший підбитий вертоліт? Це як кошмарний сон, який незрозуміло, коли почався, і від якого ми ніяк не можемо прокинутися.

А після Карабаху прокинутися вдалося. Я сидів у ліжку і думав: "Вау! Невже це і дійсно сталося?". Всю війну ми жили в Степанакерті, навколо якого звужувалося кільце наступу. На початку війни фронт був далеко і, щоб дістатися до нього, потрібно було їхати кілька годин. І психологічно це було дуже складно. Там, на гірській дорозі, ти кожну секунду відчуваєш, що твоє життя без попередження може закінчитися.

Мстислав Чернов / Фото з архіву Мстислава Чернова

Турецькі дрони або просто падали з моторошним виттям і вибухали, або скидали бомби. Побачити або почути заздалегідь їх не можна. Сховатися неможливо. В голові стояли зображення з Youtube роликів в приголомшливій якості, в кольорі, зняті з цих дронів: машини, люди, будинки з висоти пташиного польоту. А через секунду – вибух. І маленькі цятки, які насправді – шматочки людей, розлітаються в сторони. Ніхто з них не підозрював, що зараз відбудеться. Ось так і ти їдеш кудись і знаєш, що кожну секунду з тобою може трапитися те ж саме. Непередаване відчуття безперервної напруги.

"Дах" після такого досвіду не рве потім, вибачте за фамільярність?

Рве, звичайно. Але абсурд і війна завжди ходять разом. Чого тут дивуватися.

В останні дні війни фронт наблизився до самого міста. Майже всі дороги були закриті. Водій, з яким ми працювали, потрапив у засідку на дорозі, коли відвозив хліб солдатам у сусіднє село. Його розстріляли, машину скинули у прірву. Степанакерт спорожнів і кожен день піддавався артилерійським обстрілам. МНСники евакуювали останню в місті вагітну жінку. Вона відмовлялася їхати, пручалася. Вони загорнули її в килим і вивезли на одній зі швидких в Єреван. Більшість журналістів, побоюючись потрапити в оточення, теж евакуювалися.

У ці останні дні щоночі ми піднімалися на дах нашого спорожнілого готелю. Сідали в плетені крісла. Ставили камери на запис, бо передбачити, коли трапиться артилерійський удар – складно. І дивилися, як за горами, якими оточене місто, йдуть бої та годинами вибухають склади зброї. І щоночі до нас виходив господар готелю. Він вже розумів, що, швидше за все, йому теж скоро доведеться бігти і назавжди залишити свій готель і будинок. Він приносив свій найкращий коньяк. Сідав поруч з нами. Наливав нам по чарці. І ми разом годинами дивилися і слухали фронт. Ось те відчуття, яке складно зрозуміти, перебуваючи в безпеці, відчуття, що ти живий, незважаючи ні на що. І воно безцінне. Передати його може тільки література.

Мстислав Чернов під час презентації книги в Харкові / Фото з архіву Мстислава Чернова

Повернімося до спроби розкуштувати війну з різних сторін в книзі. Війна, як явище, в різних країнах різна?

Якщо говорити про суть людських страждань під час війни – то вона, природно, скрізь однакова. Війни відрізняються обставинами та рівнем ненависті, яку люди відчувають один до одного. Війни в Іраку, Сирії або між Вірменією та Азербайджаном йдуть десятки років. За всі ці роки люди накопичили стільки болю, страждань і нетерпимості один до одного, що це впливає на те, наскільки безжальною стає війна.

Війна на Донбасі на початку не була такою. Але за вісім років вона поступово змінилася. Відчуття нетерпимості та прірви між двома сторонами конфлікту збільшилося радикально. Люди втратили своїх близьких, втратили друзів. Таке пробачити дуже важко. Чим довше йде війна, тим складніше її зупинити.

Що ще змінилося на Донбасі за останні вісім років?

На фронті майже не залишилося солдатів, які бачили початок війни. За винятком тих, які, провівши якийсь час вдома, повернулися на передову, бо не можуть жити без війни. Хоча, не варто узагальнювати. Звичайно є, й інші причини. Так чи інакше, більшість військових зараз бачить війну зовсім по-іншому.

Вони бачать її в стані застою. Вони бачать конфлікт, який нікуди не рухається, але в якому, однак, продовжують гинути їхні товариші. Багатьом це незрозуміло. Деяких злить, те, що доводиться виконувати функції "прикордонників", а не військових.

Мстислав Чернов / Фото з архіву Мстислава Чернова

А місцеві жителі змінилися?

У відносинах з місцевими жителями проявляється принцип невизначеності з квантової механіки. Коли спостерігач впливає на результат спостереження. Людині з камерою рідко говорять те, що дійсно думають. Людині з камерою перестали довіряти. Ми вісім років задаємо одні й ті ж питання: "Як ви виживаєте так близько від передової? Що ви відчуваєте?”.

Це люди, які втомилися від війни, але нікуди не можуть від неї сховатися. У сірій зоні завжди тихо. Навіть, коли стріляють. Там багато покинутих і зруйнованих снарядами будинків. Ті, в яких ще живуть люди, можна відрізнити по акуратно зораних городах. І квітам. Люди намагаються культивувати якесь життя і красу. Від цього відчуття порожнечі та тиші посилюється.

Ваша книга відмінно передає відчуття липкої сірості, яка обволікає місто, що опинилося в зоні бойових дій і в окупації. Цю сірість Ви усвідомили на Донбасі?

Познайомився я з нею на Донбасі. Усвідомив – набагато пізніше. Коли серйозно взявся за написання роману. Коли він почав набувати форми і я почав шукати символи. Тоді ця сірість стала реалізовуватися.

Але це вдалося не відразу. Спочатку я не хотів використовувати назви міст, що вказують на Донбас. Я намагався зробити війну символічною, описати її без конкретних місць. Я хотів показати схожість воєн і універсальність людських страждань. Універсальність жаху безперервної війни.

Ще одна сторона Вашої роботи документаліста – акції протесту. За Вашими спостереженнями, є якісь національні особливості акцій протестів у різних країнах?

Хотів сказати "ні", але виправлюся. Є, як і загальні риси, так і суто національні особливості.

З точки зору протестного документаліста у Вас є улюблена країна для роботи?

Так! Обожнюю працювати в Гонконзі. Протестувальники там настільки високо організовані, що іноді навіть не віриться. Сотні тисяч людей точно і ефективно координують свої дії. Не розумію, як їм це вдається. Спочатку протести були хаотичні, але через якийсь час, в загальному русі виділилися окремі групи. Як у мурах. Одні відповідають за будівництво барикад. Є група розвідників, група координаторів, група тих, хто приносить воду та їжу і тих, хто просто формує основні колони. За цим процесом надзвичайно цікаво спостерігати.

По-друге, на відміну від багатьох інших країн, в Гонконзі журналістів не б'ють, не бризкають перцевим спреєм в обличчя і не намагаються зламати камеру. Іноді до тебе підходять, дякують, пропонують їжу і воду. Це дуже мило. Якщо ти знімаєш щось, що протестуючі не хочуть показувати, наприклад, як вони громлять магазини або банки, що належать китайським компаніям, то перед тобою швидко з'являється кілька людей, які розкривають парасольки, блокуючи кадр. І все, ти нічого не можеш зняти.

Ви багато розповідали журналістам про "Часи сновидінь" за останній рік. Є те, що про книгу варто було б знати, але про це так і не запитали?

Не питали, скільки по-справжньому приховано рівнів у цій книзі. Книга побудована за принципом головоломки. Це – мета документалістика. У книзі є рекурсія і до самої себе, і до літератури, як до жанру, і до автора. Майже ніхто, з тих, хто книгу читав, не докопався до самого дна. Але це мені подобається. Значить, її потенціал досі не розкритий.

Ще у мене ніколи не запитували, чому я використовував фотографію палаючої книги для реклами. Це візуальна цитата з тексту роману, своєрідна рекурсія, символ, який об'єднує книгу, війну і сновидіння. Вогонь – символ війни. Крім того, палаюча книга – це картина, яку зараз рідко зустрінеш. Абсурд, дивина, конфлікт. Я намагався максимально передати ці відчуття в зображенні. Хоча, зізнаюся, обливати бензином і підпалювати свою книгу непросто.

Палаюча книга – символ, який об'єднує книгу, війну і сновидіння / Фото з архіву Мстислава Чернова

Якою буде наступна книга?

Це буде історичний детектив, дія якого розгортається на початку 1900-х на Буковині. Паралельно я пишу дитячі казки. Поки це все в роботі.

Важливо Книжковий Арсенал – 2021: п'ять книг, які варто не пропустити

Найкраще мені працюється в літаках. Там немає інтернету, нічого не відволікає. Ти фокусуєшся на роботі. При цьому ти ще й кудись рухаєшся. Одного разу у мене була відпустка. Я ніяк не міг впоратися з однією з останніх глав "Часів сновидінь". Тому купив собі круговий 16-годинний переліт, який почався і закінчився в Берліні. Протягом усього цього перельоту я пив каву, їв шоколад і писав. Мені було дуже добре. Це був, мабуть, мій найуспішніший день в літературній роботі.