"Разом на всіх дорогах": сталеве кохання Василя Стуса та Валентини Попелюх

Як вони зберегли кохання, яке радянська система раз у раз випробовувала розлукою, – розкаже 24 Канал.

Як почалося їхнє кохання? 

Їхня історія почалася в київському метро. Незнайомець торкнувся Валентининого плеча й побіг далі ескалатором. Згодом вона побачила його на пероні з книжкою, а потім – біля своєї хвіртки. Він стояв і усміхався. 

Спочатку Валентина навіть не знала, що Василь пише вірші. Він читав їй Пастернака, а вже пізніше присвятив власну поезію. У 1965 році вони одружилися, наступного року народився Дмитро. Їхній шлюб тривав майже двадцять років, але більшу частину цього часу подружжя розділяла неволя. 

Василь Стус з дружиною та сином / Фото Вікіпедія 

Що залишалося дружині по той бік ґрат? 

• Перший арешт у 1972 році зруйнував їхнє звичне життя: Стуса засудили до п'яти років таборів і трьох років заслання. Валентина залишилася з маленьким сином. Працювала інженеркою на авіазаводі, утримувала родину й чекала чоловіка.
• Після повернення він пробув у Києві лише близько восьми місяців – у травні 1980-го його заарештували вдруге. Навіть довга дорога до табору не гарантувала зустрічі. У 1984 році Валентина й Дмитро їхали до Стуса майже півтори доби, але побачення не відбулося. 

За спогадами сина, батько не витримав чергових принизливих обшуків. Матері повідомили лише, що чоловік відмовився їх бачити. Додому вона поверталася у сльозах. 

Як вони залишалися родиною на відстані? 

Листи давали Стусові можливість бути батьком: 

• радити,
• сперечатися,
• говорити про освіту й відповідальність. 

Він спонукав Дмитра працювати над собою, виробляти характер і власні моральні орієнтири. Валентина не була мовчазною виконавицею чоловікових настанов. Вона згадувала, що вони сперечалися через виховання: Василь часом вимагав, аби син був схожим на нього самого. 

Вона ж бачила щоденні потреби дитини, якої він не міг обійняти. Між роздумами й порадами в листах залишалося місце для ніжності. Стус згадував їхні прогулянки, поїздки, музику й маленького Дмитра. Ці подробиці повертали йому дім, який існував далеко за табірною огорожею. 

Чому не вдалося врятувати "Птаха душі"? 

Зберегти написане означало протистояти ще одній формі знищення. Рукописи вилучали, листи затримували, вірші не пропускала цензура. Частину творів Стус пересилав у листах, записуючи суцільним рядком і замінюючи слова, які могли привернути увагу наглядачів. Але остання збірка – "Птах душі", над якою він працював у таборі Кучино, – на волю не потрапила. 

Співв'язень Василь Овсієнко бачив зошит із цими поезіями. Рукопис родині не повернули, його подальша доля залишається невідомою. 

Що залишилося після останньої розлуки? 

У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року Василь Стус загинув у карцері. Валентина вирушила забирати його тіло, але чоловіка вже поховали. Повернути його до Києва вдалося лише у 1989 році. Після здобуття Україною незалежності Валентина разом із Дмитром передала більшість збережених рукописів до Інституту літератури імені Тараса Шевченка. 

Вона померла 25 березня 2022 року, вже під час повномасштабного російського вторгнення, переживши чоловіка майже на 37 років. Їхню близькість зберегли слова, які змогли пройти крізь табірну цензуру. У листі до Валентини Стус писав: "Ще раз дякую, Кохана моя, що Ти згодна бути разом на всіх дорогах".