"Перемир’я" на Донбасі: який курс обрала Україна

Яким би зухвалим не був популізм наших політиків перед виборами, але після Іловайська вже вимальовувався курс на політичне врегулювання конфлікту. Українська армія зробила свій максимум, відвоювавши більшу частину територій, окупованих ворогом навесні 2014 року. Але введення Росією восьми батальйонно-тактичних груп на окуповану територію кардинально змінило розклад сил. Результатом цього і стали перші мінські домовленості.

Дуже скоро стало зрозуміло, що терористи не стануть виконувати Мінськ. Але світ мав побачити, що Україна готова йти на неприємні поступки заради миру.

Читайте також: На що істотно вплинули санкції Заходу в Росії: вражаюча статистика

5 вересня о 18:00, відповідно до першого Мінська, в силу вступив режим припинення вогню. Домовленості передбачали звільнення усіх полонених, а також прийняття законів про особливий статус районів Донбасу та про амністію. Парламент проголосував за ці закони 16 вересня на закритому засіданні.

Ці закони приймав ще попередній склад Верховної Ради. До наступних парламентських виборів залишався місяць. Депутати не хотіли відкрито віддавати свої голоси за настільки непопулярні закони. Але коли ти слабкий і не можеш подолати супротивника силою, то доводиться йти на неприємні поступки. Тому голосування відбулося, але виглядало воно так:

Законів було два – про особливий статус та про амністію.

Перший передбачав, що:

– дострокові місцеві вибори на територіях, підконтрольні терористам, повинні відбутися 7 грудня 2014-ого;
– території з особливим статусом в Луганській та Донецькій областях, згідно із законом, повинна визначати своїм рішенням Верховна Рада.
– управління в містах, селах і селищах здійснюється територіальними громадами через органи місцевого самоврядування відповідно до Конституції та Законів України;
– термін дії особливого статусу територій складатиме три роки.

Стартовою точкою для особливого статусу мали стати проведені й визнані Україною місцеві вибори в окремих районах Донецької та Луганської областей. За цей закон проголосують 277 депутатів.

Читайте також: Псевдоматері, псевдоветерани, псевдобійці та інші фріки-спекулянти на війні на Сході

Другий передбачав амністію для терористів, які складуть зброю, звільнять заручників і підуть додому. За нього віддадуть голоси уже 287 народних обранців.

Влада була обережною. Спікер верховної ради Олександр Турчинов не підписав другий закон. Думаю, що це було затягуванням часу для оцінки ситуації. І коли терористи дали зрозуміти, що не буде припинення вогню, і потреба підписувати для них амністію відпала. Цей закон так і не став чинним.

Закон про особливий статус Донбасу лежав до підпису президентом майже місяць. І 18 жовтня цього року термін його дії спливе. Його мають замінити інші закони, зокрема закон про деокупацію Донбасу, який спробують прийняти за пару наступних тижнів. Який, на жаль, теж розробляється за зачиненими дверима.

Три роки тому спливав перший місяць з моменту підписання мінських домовленостей. За цей місяць загине понад 30 наших військовослужбовців. Ми частково відступимо за річку Сіверський Донець у Луганській області. Президент заявить, що за цей час буде повернуто з полону понад тисячу наших військових. У Донецький аеропорт зайдуть підрозділи 79-ї та 93-ї бригад. Дуже скоро до них приєднається і 95-та. Почнеться нова сторінка в історії жорстоких боїв за Донецький аеропорт, який поступово перетвориться на символ національного спротиву.

Читайте також: Проект "Стіна": чи вдасться українцям відгородитись від навіженого сусіда

Минуло три роки. Закон про амністію так і не вступив у дію. Закон про особливий статус скоро утратить чинність. Ці закони задовольняли, а місцями перевиконували заклики почути Донбас – головне гасло мітингів на сході навесні 2014 року. Але думка жителів Донбасу дуже швидко стала нецікавою окупантам. Донбас уже став інструментом розхитування ситуації в Україні. Розмінною картою у геополітичній грі. Вони так і не отримають свого особливого статусу. Лише російський танк, російський рубль, російську солдатню, розруху та війну.

Вільна ж частина України зараз живе нормальним мирним життям. І багатьом з нас уже тільки вибухи під вікнами здатні нагадати, що у країні іде війна. Це давня і сумна національна риса українців – не схильність доводити важливі справи до кінця. І якщо багато людей уже забули, заради чого була революція на граніті та два Майдани, то війна іще про себе нагадає.