Рік на "передку": чому волонтери і журналісти їздять на фронт

16 червня 2015, 12:28

Сьогодні рівно рік з того дня, коли я вперше поїхала на передову. 14 червня 2014-го вранці у потязі до Харкова я прочитала про збитого ІЛа. Вперше так сильно плакала: не від фізичного болю, не від чиєїсь образи, а від смерті людей, яких я не знала, але любила заочно за їхній вчинок, за їхні душі...

Того дня спілкувалася із біженцями з Донбасу, які знайшли прихисток у Харкові (там мені пощастило познайомитися із тоді вже активним волонтером Вовою, який їздив регулярно на передову), наступного дня я поїхала у Харківський військовий шпиталь, де поранений полковник подарував мені патрон, аби я розуміла з чого йому прострелили ногу і з чого щодня ціляться у наших хлопців.

Вийшовши із шпиталю, я довго прогулювалася Харковом, стискаючи в кулаку патрон, в голові було багато думок, серед яких - найголовніша - маю щось робити, ще не знала, що саме, але знала, щось уже штурхало. Того дня ввечері мені подзвонив Вова:
- завтра їдемо на передок, ти з нами?
- ... з вами (відповіла після паузи)
- де ти зараз?
- на метро Радянська.
- через 20 хвилин за тобою заїду.

Я тільки встигла забігти в магазин, щоб купити на завтра пару пачок кави, чаю, шоколаду, печива і кілька блоків цигарок. Так виглядала моя перша "передачка" на фронт. Вова відвіз мене до активістки і волонтерки Ольги, яку я сьогодні називаю мама Оля, а рано-вранці 16-го ми поїхали на передову.

За Ізюмом стало трохи моторошно, мабуть, тому, що вперше... ми прямували під Слов'янськ. Тоді я познайомилася з десантниками із 25-ки, побувала у штабі АТО, проїхалася на швидкості між бойовими машинами крізь "зеленку". Це все відбулося в один день, але той день перевернув усе всередині: я побачила хлопців у капцях (бо берців немає), десантників без тільняшок, відсутність нормального одягу і захисту, ба, навіть їжі. Але які очі були у хлопців... погляд голубоокого бійця, якого я першим побачила на передку, на одному із блокпостів, пам'ятаю досі.

У потязі до Львова я сказала собі: просто читати новини з фронту вдома чи на роботі я більше не зможу. З того моменту користалася кожною нагодою, кожними вихідними, аби поїхати на Схід. Мені (як журналісту) хотілося показати умови, в яких держава змусила воювати часто недосвідчених хлопців і водночас їхній запал, віру і мужність. Це ті чоловіки, якими можна захоплюватися, якими варто пишатися і розповідати про це усій країні і не тільки. Попри зйомки збирала гроші спочатку зі своїми знайомими, друзями, рідними, відкладала зарплату, перший місяць закуповували дрібниці: футболки, білизну, прапори, стрічки, шоколад, каву. Потім мені стали допомагати активніше, ми збирали усе більші суми, на які закуповували уже дорогу оптику і нові форми. Я стала їздити все частіше і частіше, усе ближче і ближче до самого епіцентру.

Пам'ятаю, як вперше одягнула бронежилет, вперше залізла в танк, вперше втікала від стрілянини, вперше побачила вибух, почула міномети, Гради, перший виїзд на бойове завдання, як в кількох десятках сантиметрів від мене засвистіла куля, як мені вперше врятували життя, як вперше втратила на війні близьку людину... людину, яка свого часу врятувала мене, там же, на війні.

Сірєнь, Гартік, Усач... це ті хлопці, яких я більше ніколи не зможу обійняти, подякувати, випити з ними кави і просто поговорити, тепер я можу тільки помацати землю, у якій вони лежать, землю, за яку вони боролися і віддали життя. Ті, хто втрачав - добре розуміють. Із болем уявляю почуття хлопців, які втратили на війні ще більше близьких душ - побратимів, які прикривали плечем, перев'язували рани і виносили з поля бою.

Ми возили допомогу і розповідали про бійців від самого захоплення Слов'янська. Пам'ятаю, як впала вишка Карачуна, як звільняли Лисичанськ, як ставали українськими Сєвєродонецьк і Крамарторськ, як ми під самим Іловайськом чекали героїв, які вирвалися із страшного "котла", як вдвох із подругою їхали уночі до Курахового, як тоді вили собаки і свистіла розбита напівдорога, на якій нам періодично ввижалися якісь жахи, як терористи лякали із Первомайки, як із Веселої Гори тільки починали бомбити Щастя, як ми вивозили біженців звідтіля, як бідолашні місцеві приходили до наших військових за ліками і продуктами, як старенька бабуся бігла за БМД із пляшкою води і буханкою хліба, пригадую смак польового супу і галімого чаю, як мене кинули горе-волонтери, не доїхавши до Донецького аеропорту кілька кілометрів, де на допомогу чекали хлопці, як вперше взяла у руки зброю і зробила постріл по дерев'яній мішені, як влучила, як вперше купувала приціл, як замовляла приклади.

Я добре пам'ятаю очі полонених сепаратистів і доброту наших пацанів, які часто везли їх в ліс і відпускали, бо "як я можу вбити чоловіка, який жив зі мною у Луганську через один під'їзд?", пригадую примаріупольські блокпости із веселими прикордонниками із сумними очима, як неподалік невідомі копирсалися під мостом із якимись інструментами, пам'ятаю підірвані колії і мости, по краю яких їхали в надії не зірватися в провалля. Мені не втікають із пам'яті страшні миті в Пісках, де я все частіше стала проводити свої "вікенди", пам'ятаю вишку-Небо і хлопця із позивним Чайка (я не знаю, де він зараз), пам'ятаю прооране ніби гігантськими кротами, а насправді мінами, поле біля Неба, обстріл того ж Неба, першого пораненого вояка, перше неживе тіло ворога у рову біля дороги, трупний запах, який я мабуть уже не сплутаю ні з чим і ніколи...

Кожної поїздки вдавалося побачити і відзняти усе більше і більше, зібрати і привезти ще і ще потрібного. Залишалася у військових якомога довше, розпитувала якомога більше (багато чого ніколи нікому не розповім), вони ділилися спогадами, показували фото рідних, плакали над дитячими листами і малюнками, розповідали про зброю, техніку, вчили, як поводитися, "якщо раптом щось", брали на бойові завдання, захищали і передавали привіти тилу.

Так склалися планети, що ця потворна війна подарувала мені кохану людину, чоловіка, який від першого дня знайомства, будучи на фронті, у найбільшому пеклі Донецького аеропорту, тримав мою душу своїми невидимими крильми і давав мені кожного разу сили не покидати фронту, хоча сам вмовляв не їхати...

Багато хто мене питає, чи мені не страшно. Не страшно, мені значно болючіше і важче переступити поріг шпиталю, де у хлопців уже немає того юнацького запалу і бажання йти у бій, де вони залишаються на самоті із своїми бідами, де їхня відрада - дитячі малюнки і рідні, які чергують біля палат. Ще страшніше заходити до психіатричної лікарні. Насправді війна, яка триває уже більше року, несе за собою не тільки втрати у вигляді людських життів і покалічених хлопців, це ще й тисячі півживих душ, які ще довго оговтуватимуться після пережитого пекла і буде щастя, якщо таки оговтаються.

Це так зване АТО - страшне і болюче пекло, яке пропахло порохом і смертю, яке має смак крові і сліз, пекло, яке відібрало життя тисяч юних хлопців, ця війна безпощадно калічить людські долі і відбирає спокій кожного, хто її почув, відчув і зрозумів, вона ламає сім'ї, змушує цілитися брата у брата, вона літає над кожним із нас і досить підійняти голову і ти почуєш її запах - затхлий, різкий і такий, що ніколи не забувається, той самий трупний запах, його просто ще не усі відчули...

Колись я напишу про пережите і побачене більше, але не зараз.

п.с: Сьогодні я вантажу до стелі бус допомогою воякам: це вже не шоколад і кава, як рік тому (хоча й не без того): сьогодні це метеостанції, системи ведення вогню для артилерії, професійна оптика, якісне взуття і форми. Я ні краплинки не шкодую за тим, чим займалася увесь рік, більше того, я не маю наміру припиняти допомагати хлопцям і їздити на передову. Ти вже живеш тим, не можеш інакше, в тилу в тебе починається "ломка", хоча допомагати можна (та й треба) і тут. Тільки у кожного свій обов'язок, у кожного своє майбутнє і кожному сьогодні обирати: їхати на євровідпочинки чи на передову, гульбанити по кабаках і нічних клубах чи пахати на фронт. Ми народилися на цій землі, нам її захищати, до останнього подиху, до останнього нерву, до останнього удару серця...