Жахіття і романтика війни

В житті війна зовсім не така, як у художніх фільмах. Критичні ситуації менш видовищні, але набагато страшніші по суті. Романтика, певним чином, може і присутня. З присмаком суму, і зовсім не така, якою її собі уявляють більшість споживачів інформації.

Читайте також: І клаптика землі не віддамо, – старший лейтенант "Учитель"

Літо 2018-го. Луганщина. "Фред", молодий лейтенант, тільки випустився. Це одне з перших його бойових доручень. Зовсім не складне – зустріти групу, яка вийшла у бойовий дозор. До визначеного часу мовчання. Нестерпна спека. Піт стікає з-під бронежилета. Офіцер протирає від поту цівку автомата, за яку притримував зброю, дивиться на годинник. Час виходу на зв'язок. У цей момент світ перевертає навиворіт виття 82-міліметрових мін. Щоби не було скучно, – "радості" добавляє прицільним вогнем 73-міліметрової напівавтоматичної гармати по позиціях ворожа бойова машина піхоти.

Машинально усе живе пригинається в окопах нижче рівня землі. Зовсім непомітна на мокрому передпліччі налипла земля та забруднена футболка. Зброя уже в бойовій готовності, а радіостанція в руках. Вибух, свист, знову вибух, коротке затишшя. Радіостанція на максимальному звуці. Легка контузія. Проговорити, ні – прокричати так, щоби почути бодай себе самому, позивний командира групи. Раз, другий, утретє…

Знаєте що таке по-справжньому страшно? Коли невідомо, чи стало причиною ворожого вогню виявлення групи, а радіостанція транслює у відповідь на позивні лише гнітючу тишу…

Ця історія завершилася щасливо. Її причина була, як водиться, банальною. Під час виходу з-під ворожого вогню по пересічній місцевості, тобто скаженого кінського бігу у повній викладці, від станції відлетіла батарея. Пройдуть найдовші у цьому світі хвилини, поки воїни зустрінуться у заздалегідь визначеному місці. Живі і здорові.

Лейтенант Володимир Сисоєв. "Фред". Заступник командира механізованої роти 53-ї Окремої механізованої бригади з морально-психологічного забезпечення:

Лейтенант Володимир Сисоєв

— У 2018 році я закінчив Львівську Національну академію Сухопутних військ за фахом Виховна та соціальна робота у підрозділах. У червні продовжив службу в зоні проведення Операції об'єднаних сил. Спочатку на Луганському напрямку поблизу села Новотошківка. Так склалося, що розподіл у мене співпав із переконаннями. В якийсь момент я зрозумів, що не потрібно ховати себе, свої навички і досвід, здобуті в Академії, та вирішив спробувати сили у бойових умовах.

Моя основна робота – спілкування. У спілкуванні тут (в ООС – Прим. авт.) немає ніяких перепон. Важливі не вік, чи звання, а авторитет серед підлеглих та командирів. Він завойовується вчинками, знаннями, досвідом, який здобуваєш щодня. Кожен військовий – насамперед людина, яка має свої сформовані якості, характер, почуття та погляди на все, що відбувається навколо. Тому, без розуміння та людяного ставлення – не обійтися. Людяність має бути завжди на першому плані.

Небезпечні моменти? Так склалося, що я практично поєдную обов'язки заступника командира роти і командира взводу. Нещодавно на взводному опорному пункті були невеликі "дрібниці". По нас відкрили вогонь ворожа мінометна батарея і зенітна установка. У таких ситуаціях боїшся не стільки за себе, скільки за побратимів. Людей, які у тебе вірять, довіряють тобі, розраховують на тебе. На щастя, обійшлося без втрат. Завдання було виконане.

Перше бойове зіткнення? Воно відбулося в липні, відразу після прибуття з Академії. Я забирав групу, що виходила на чергування вночі, і почався ворожий обстріл. Приходи 73-міліметрових з БМП та 82-міліметрового міномета. Коли по радіостанції викликав людей, яких повинен був зустріти, і вони не відповіли, – пережив дуже неприємні хвилини. Найстрашніше було – не втратити цих людей. Про те, що навколо все гримить і рветься, – мимоволі забуваєш. Найважче за таких умов зібратися і прийняти правильне рішення. Все закінчилося щасливо. Як виявилося, при переміщенні під обстрілом у керівника групи просто відлетіла від радіостанції батарея. Ми зустрілися в умовленій точці на виході з окопу. Радості не було меж.

Читайте також: Танки на світанку: старлей Роман про військову техніку та своїх підлеглих

Що найважливіше в екстремальній ситуації? Доводиться продовжувати працювати з людьми. І найважливіше, при цьому – чітко розуміти особливості кожного. Реакції на стрес бувають різні. Зокрема агресія або паніка. Необхідно знати, як зараз почувається людина, яка перед тобою. І, за потреби, – знати як вивести її з небезпечного стану.

Наприклад, у стані надмірної агресії, при сильній збудливості, людина починає поводитися настільки енергійно, що виникає враження, наче вона випила літр кави або прийняла стимулятор. Хтось дуже швидко стріляє, робить якісь необдумані вчинки, керує вогнем товаришів. При цьому – не завжди вдало. Нерідко у такому стані можна виявити справжнього або фіктивного лідера підрозділу, якого раніше не знав. Щодо стану агресії – все індивідуально. Комусь такий стан допомагає при певних обставинах. Комусь – навпаки – заважає.

Паніка – це небезпечний стан, сильно заразний. Якщо один падає в паніку, говорить, що "зараз усе закінчиться, ми всі помремо", – це справляє депресивну дію на всіх навколо. Таку людину необхідно відразу ізолювати. Втім, мої хлопці воюють уже не перший рік, тому питання боротьби з панікою у мене не постає.

Як ставиться сім'я? З розумінням. Вдома буваю вкрай рідко. Останній раз – на Новий рік. Хвилюються, переживають. Один син в сім'ї. Але нічого. Думаю, у нас ще буде багато часу на спілкування. Звичайно, підтримують. А я намагаюся підтримати їх. Регулярно спілкуємося по телефону, щоб сильно не хвилювалися. Постійно повторюю, що все буде добре, що я знаходжусь узагалі в резерві, на третій лінії, новини обманюють, сонце світить, настрій чудовий.

Мене чекає дівчина, Вікторія, моя майбутня дружина. Взимку 2018 року зробив пропозицію. 28 травня виповнюється рік, як ми разом. Вона теж військова, навчається за тією ж спеціальністю, що і я. Коли зустрінемося, – подарую усе, чого вона могла б забажати (усміхається).

Чи боюся, що потрапить за розподілом в іншу бригаду? Ні. Не боюся. Ми і так знаходимося за 1100 кілометрів одне від одного. В межах України далі уже нікуди. Але нам, романтикам Збройних Сил до відстаней не звикати.

Плани на майбутнє? Планів як таких, мабуть, немає. Є мрія. Щоб закінчилася війна. Щоби наші території, усі, закріпилися за нами назавжди, і щоби ніхто більше не міг на них зазіхнути. Щоби кожна мати, яка чекає військового, – дочекалася його вдома, щоб кожна жінка дочекалась свого чоловіка. Просто хочеться миру і спокою для нашої країни. Миру і спокою в рамках кордонів, визначених Конституцією та Законами України. На кожному метрі нашої землі, включаючи і Донеччину, і Луганщину, і Крим.

Побратимам бажаю наснаги. Ніколи не падати у відчай. Нехай у їхньому житті буде ще багато звершень. Бажаю робити те, що вони вважають за потрібне і йти за покликом серця.

Волонтерам – велике спасибі. Вони роблять дуже серйозну масштабну роботу, допомагають нам усіма можливими способами. Нехай їм теж усміхається доля, щоби вони завжди вірили у себе та в нас. Адже підтримка волонтерів і цивільних – вона має значення не лише в матеріальному плані. У першу чергу – це підтримка духу воїнів, чіткого розуміння, за що і за кого ми воюємо.

Читайте також: Рецепти щастя з фронту: "У мене є все! І навіть собака"