Діагноз "рак": як сприйняти та підтримати
Онкозахворювання – чума ХХІ століття. Цього діагнозу боїться кожен і більшість пацієнтів сприймають його як вирок. Але психологічне налаштовування хворого суттєво впливає на успішність лікування.
До Всесвітнього дня боротьби проти раку Здоров'я 24 поспілкувалося з онкохірургом клініки "Добробут" Анатолієм Шудраком, психологом Ларисою Рибак та психотерапевтом Медичного центру Medicover Уляна Криницька-Березюк, щоб розібратися в надскладних питаннях: як продовжувати боротися за життя, якщо поставлено діагноз "рак"? Що слід робити рідним хворого? Як впоратися зі страхом і почати діяти? Що можна і не можна говорити хворому?
Якщо захворів хтось близький
Ситуація, коли онкологічне захворювання виявили у родича, викличе співчуття. Але при цьому важливо не "задавити" близького надмірної жалістю. Навпаки, його треба стимулювати і переконувати в тому, що він повинен боротися за життя.
У роботі онкологів є такі приклади, коли людина, почувши, що у нього рак, вирішує для себе: "Мені нема чого жити далі". Хоча можна було спрямувати всі свої сили на одужання.
Є ще одна крайність – люди звертаються до народних цілителів та екстрасенсів.
Якщо близька людина не була готова і не пройшла психологічну підготовку, то нормальною є перша реакція – заперечення. В такому випадку мало користі від рідних. Іноді від рідних треба тільки присутність, а іноді активні дії. В будь-якому випадку – поважайте того, хто захворів і не погіршуйте їх стан своєю панікою.
Що не можна говорити хворій людині
Іноді лікарю доводиться сказати: "У цій ситуації ми безсилі. І це теж чесно. Але якщо лікар може допомогти пацієнтові, то людину треба обов'язково налаштовувати на позитивний результат.
Головне – варто чесно і правильно розповідати про це. Треба завжди вірити, що боротися варто. Намагатися налаштувати пацієнта на позитивний лад і на лікування.
Не можна говорити неправду і давати прогнози, які не збудуться. Перше питання яке задають пацієнти – скільки мені залишилось? На це питання не знає відповіді ніхто.
Але ви можете обговорювати повсякденні питання, питати поради. Тоді людина буде відчувати, що вона потрібна. Не забувайте про почуття гумору. Не можна оплакувати людину, доки вона жива. Не змушуйте близьких жити на власних поминках
Як правильно сприйняти діагноз
У багатьох випадках онкологічний діагноз не є вироком. Іноді рак пов'язаний з тим, що людині доведеться довго і інтенсивно лікуватися. Витрачати сили, гроші, час. Тому інформувати пацієнта про стан його здоров'я треба. Так роблять лікарі в усьому світі. Фахівець повинен правильно пояснити пацієнтові його стан, розповісти можливі перспективи захворювання (дати як хороший, так і поганий прогноз).
Пацієнт має право це знати. Найважливіше, що має зрозуміти людина: рак – це не вирок. І багато онкологічних захворювань виліковні. Тому пацієнтом повинен керувати не страх, а бажання жити, він повинен продовжувати боротися і ні в якому разі не опускати руки. Навіть у найскладнішій ситуації люди знаходять в собі сили заради себе, заради своїх близьких і дітей, роблять все, щоб знову встати на ноги.
В процесі хвороби у людини змінюється світогляд, змінюються цілі і цінності. На цьому етапі дуже важливо ставити реальні цілі і намагатися їх досягати, наприклад як прожити цей день без болю, що я можу сьогодні зробити, щоб наблизити одужання, з ким я можу поспілкуватися. Людина починає цінувати прості речі і стає уважнішою з оточуючими.
Але буває і навпаки, розгубленість і відчай призводять до депресії. Тому потрібно спілкування. Паліативна допомога передбачає роботу лікарів і психотерапевтів. Вони дають можливість усвідомити діагноз, пережити сильні емоційні стани,а після цього вирішити, чи вважає за потрібне пацієнт повідомити рідних, чи потрібен духовний наставник. Часто молоді чоловіки не хочуть повідомляти про свою хворобу, бо вони є главою сім’ї. це їх вибір, але спілкування потрібно, і якщо пацієнт прийняв рішення не повідомляти, то треба знайти оточення де можна сказати правду і де буде підтримка.
Як сприйняти смертельний діагноз хворому і сім'ї
В середені ХХ століття Елізабет Кюблер Росс виділила п’ять стадій, які переживають хворі люди:
1) Шок та заперечення – цього не може бути, цього не може буті зі мною. Якщо рідні знають про хворобу, вони можуть лише бути поряд і підтримати.
2) Злість. Злість може бути спрямована в будь-які сторони – на себе, на оточуючих, на Бога, на лікарів, на всесвіт.
3) Торг. Намагання відкласти неминуче. Людина заключає угоди з життям, чи з Богом, з самим собою, тощо.
4) Депресія. Це період абсолютного відчаю і поринання в себе.
5) Прийняття. Я не можу це змінити, але я можу підготуватися. Не всі пацієнти доходять до цієї стадії, з кол заперечення-депресія вийти важко. Але саме прийняття дає можливість шукати нові можливості.
На відміну від хворого, близькі люди відчувають ще й страх втрати і почуття провини. Ми звикли шукати допомогу і підтримку у близькому колі, і досить часто забуваємо, що родичі і друзі переживають такі ж почуття і не можуть підтримати. У них не вистачає внутрішніх ресурсів. Шукаючи підтримку в ближньому колі, люди виснажують один одного. Тому потрібна допомога спеціалістів психотерапевтів, це дає можливість розірвати замкнуте коло.