Угода про асоціацію: півтора року в нетрях бюрократії

Рівно два роки тому Євромайдан підходив до найстрашніших днів свого протесту: попереду були розстріли та Небесна Сотня. За декілька днів по тому головна мета Революції Гідності була досягнута — Янукович таки пішов. І навіть не у відставку, а зовсім із країни.

Навесні ж 2014 року представники ЄС та тоді ще новий прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк виконали ту вимогу Євромайдану, що формально й призвела до нього: Угоду про асоціацію нашої країни з Європейським союзом було підписано.

Шлях до Угоди

Після Помаранчевої революції український політикум почав робити перші впевнені кроки до тісної співпраці із Європейським союзом і навіть інтеграції. У Києві заговорили про вступ до Об’єднання, а Угоду про партнерство і співробітництво з ЄС перестали розглядати як повноцінний документ. Із 2007 року українська сторона ініціює перемовини про розробку нового формату співпраці.

2008 року на саміті Україна — ЄС у Парижі прийняли компромісне рішення щодо початку посиленої співпраці під назвою "Угода про асоціацію", а наступного — набрав чинності "Порядок денний асоціації Україна — ЄС".

За іронією долі, ключовий період розробки документа та підготовки до його підписання припав на правління проросійського президента Януковича. Щоправда, той одразу оголосив, що перейде "від євроромантизму, до єврореалізму", який, на його думку, означало більш плідну співпрацю із Брюсселем і чіткий курс на інтеграцію. 2011 року в Києві оголошено про завершення підготовки положень Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

Увесь цей час президент Янукович і прем’єр-міністр Азаров демонстрували впевнений намір підписати документ, який самі і розробляли: підписання планували на кінець 2013 року. Того ж року проти Угоди різко виступили у Москві: мовляв, це порушить їхні економічні інтереси. Україні запропонували членство в Євразійському союзі…

На зустрічі ЄС у Вільнюсі Янукович так і не поставив автограф під договором про асоційовану співпрацю України з ЄС.

Зрештою документ було підписано за місяць після розстрілів на Майдані — 21 березня. Щоправда, не весь: частину VI про Зону вільної торгівлі між ЄС і Україною схвалили лише у вересні. Процес затягнувся через претензії Росії, яка заявляла про порушення її економічних інтересів і "засилля європейських товарів", що може спричинити початок безперешкодного товарообороту між Україною та європейськими країнами.

Виконання вимог документа

Угода про асоціацію передбачає початок більш тісної співпраці Києва та Брюсселя у питаннях безпеки, політики, правосуддя, господарства тощо. Це також пакет стандартів, яким Україна має відповідати, аби мати можливість діяти у єдиному європейському політичному полі (це так звані "Копенгагенські вимоги").

Договір про співпрацю набуде чинності після ратифікації всіма країнами ЄС, безпосередньо ЄС та Євратома з одного боку та України — з іншого. Наразі документ схвалено усіма країнами Об’єднаної Європи, окрім Нідерландів: там проведуть референдум із доцільності ратифікації Угоди.

Доти Брюссель передбачив умови попереднього виконання документа для Києва: Угода набула тимчасової чинності. Тож із 1 листопада 2014 року маємо дію "політичної частини", а із 1 січня 2016 року працює і розділ про Зону вільної торгівлі.

Чи можлива асоціація з ЄС без Нідерландів?

Багатьох прибічників асоціації з ЄС в Україні неабияк бентежить той факт, що у Нідерландах засумнівалися у рішенні парламенту про ратифікацію Угоди про співпрацю із Києвом. Багато хто вважає, що таким чином у Європі діє лобі Кремля, який має на меті перешкодити європейським прагненням Києва. Про плани та механізми впливу Москви на європейців достеменно відомо мало, але можна сказати, що референдум про ратифікацію договору з Україною в Нідерландах є просто випадковістю. Ба більше: у разі негативної відповіді голландців, поглиблене партнерство нашої держави із Об’єднаною Європою навряд чи постраждає.

Річ у тім, що у Нідерландах віднедавна діє норма про схвалення важливих зовнішньополітичних рішень нацією, а не тільки парламентом. Її прийняли лише влітку минулого року. І першим зовнішньополітичним рішенням стала саме ратифікація Угоди з Україною. Тож цей документ і стане першим, на якому перевірять механізм "прямої демократії".

Єдиною перешкодою може бути той факт, що, за попередніми опитуваннями, більшість із тих, хто збирається голосувати, не підтримує такої співпраці з Україною. Але навіть у разі негативної відповіді Нідерландів, Угода про асоціацію України з ЄС навряд чи постраждає. Подібні прецеденти вже були в історії ЄС — у випадку із Швейцарію. Вочевидь тоді в Брюсселі просто доведеться "дописати" до документа положення про невиконання його Нідерландами. Але більшість пунктів Угоди належать до "компетенції ЄС", який ратифікував договір. Тож асоціація працюватиме за будь-яких умов.

Як вже працює Угода?

За півтора роки дії Угоди в Україні, в рамках її виконання, було прийнято понад 100 нових законів, що їх безпосередньо вимагав документ. Відтак у 2015 році наші продукти попрощалися із радянськими "гостами", для підприємців скасували ряд ліцензій і скоротили терміни отримання дозволів на ведення бізнесової діяльності, система державних закупівель перейшла в електронний та прозорий формат.

За умовами плану лібералізації візового режиму із країнами ЄС прийнято "антидискримінаційні норми" до законодавства, створено Національне антикорупційне бюро та введено в обіг біометричні паспорти. Напередодні початку дії Зони вільної торгівлі з ЄС Верховна Рада України скасувала ряд мит, внесла зміни до податкового кодексу та змінила систему стандартизації і контролю за якістю українських товарів.

Що варто знати про біометричні паспорти: цікаві факти

Якщо відслідковувати процес за планом імплементації Угоди в Україні, то можна із патріотичним запалом стверджувати, що нашій владі важко закидати саботаж впровадження вимог ЄС: майже всі пункти, винесені на 2014-2015 роки виконані. Утім, це лише відслідковування. Оцінка впровадження умов показує дещо гіршу картину.

По-перше, досі не ратифіковано Римський статут, що не дає Україні доступу до міжнародного кримінального суду. Зміни до Трудового кодексу (зокрема, й за вимогами лібералізації візового режиму) зависли у повітрі, не доведені до остаточного прийняття. В Україні не створено обіцяної нової стратегії подолання бідності. По-друге, варто згадати із якими складнощами приймаються акти. Зміни до регламенту роботи міністерств і управління країною загалом викликали неабияке обурення, а, наприклад, "безвізові закони" були прийняті в останній момент лише після тиску громадськості. Стара бюрократія чинить опір змінам.

Зрештою, і сам план імплементації Угоди, прийнятий українськими чиновниками, написаний так, аби неможливо було вирахувати ступінь реалізації положень документа у той чи інший період: "провести заходи щодо", "забезпечити виконання", "провести роботу" — такими є формулювання завдань у рамках впровадження.

У Брюсселі неоднозначно сприймають темпи виконання Угоди Україною: безвізовий режим вже скоро має стати реальністю та й сам стан виконання Києвом зобов’язань не викликає особливих нарікань, але європейців бентежать корупційні скандали. Що дедалі частіше трапляються у їхнього східного партнера. Певне, не варто нагадувати, що саме корупція нищить механізм найбільш вдалих реформ.

В Україні багато хто ототожнює Угоду про асоціацію із реальними реформами. Це роблять і з огляду на те, що протест, за яким послідували докорінні зміни в усій країні, розпочався саме задля підписання цього документа. Мовляв, виконання Угоди зробить із України сучасну та успішну країну з ефективним управлінням і високим рівнем життя.

Це неповне розуміння Угоди про асоціацію України з ЄС. Насамперед цей документ ставить за мету доведення українського законодавства до європейських норм і досягнення Україною принципів "верховенства права і демократії" у реалізації керівництва країною. Угода зачіпає законодавчу сферу, не говорячи про реальні і конкретні політичні, господарчі та гуманітарні проблеми України. Реальний план їх подолання викладений, радше, у "Стратегії 2020" Президента Порошенка.

Що ж тоді Угода про асоціацію України з ЄС? Бажання української нації зробити свою країну дійсно успішною у співпраці із своїми партнерами. Її виконання обмежене чотирма роками. У теорії, після цього Україна відповідатиме "Копенгагенським вимогам", за якими нашу державу можуть визнати гідною вступити до ЄС.

Але так само треба розуміти, що виконання Угоди — не панацея. За виконанням її положень треба також розробляти стратегічне бачення розвитку своєї країни, аби ніколи більше не прийти до становища, яке вивело українців на майдани восени 2013.