Велика лондонська пожежа:

2 вересня 1666 року на світанку в Лондоні спалахнув дім королівського пекаря Томаса Фаррінора. Він забув на ніч загасити піч, і полум’я швидко охопило будівлю. Сім’я пекаря поспіхом намагалася врятуватись.

Усім членам родини вдалося перебратися з вікна верхнього поверху до сусіднього будинку, проте без жертв не минулося. Служницю Фаррінора скував страх, і вона так і не змогла покинути дім. Ця жінка стала першою і далеко не останньою жертвою пожежі, яка невпинно ширилася містом.

До місця трагедії збіглися сусіди, усі вони докладали зусиль, щоб приборкати вогонь. За годину до будинку прибули констеблі, які запропонували знищити сусідні домівки з метою запобігання поширенню пожежі. Саме такий метод у ті часи під час подібних випадків застосовували найчастіше. Проте господарі цих будинків протестували проти такого рішення.

Ніхто не хотів добровільно відмовитися від житла, не розуміючи, що ситуація критична. Літо того року видалося на диво посушливим, як для вологої лондонської погоди. Більшість будинків тоді були дерев’яними, а дахи їх вкриті соломою. Висохлі балки спалахували за лічені секунди, тож полум’я ширилося з неймовірною швидкістю. На місце події негайно викликали Лорда-мера міста Сера Томаса Бладворда.

Попри те, що серед його повноважень було віддати наказ про знесення довколишніх будівель, та в надзвичайній ситуації він запанікував. Коли ж масштабна трагедія була вже невідворотною – очільник міста, не бажаючи брати на себе відповідальність, і зовсім покинув Лондон. До наступного ранку пожежа зруйнувала тисячі будівель, серед яких і Собор святого Павла.

На півдні міста стихію зупинила річка, проте будинки біля Лондонського мосту згоріли вщент. У північній же частині міста пожежа добралася до фінансового центру. Банкіри в паніці викидали назовні золоті монети, намагаючись врятувати їх від плавлення. Серед населення почалися ширитися підозри, що в трагедії винні французи та нідерландці, які були ворогами Англії під час другої англо-нідерландської війни.

4 вересня полум’я продовжувало охоплювати місто. Рятувальники намагалися всіма силами зупинити стихію, створюючи протипожежні смуги. Проте ці методи ніяк не допомагали. Підірвати довколишні будинки віддав наказ сам король Карл ІІ, який також прибув на місце події Темзою.

До цього часу вогонь уже почав підбиратися до лондонського Тавера, у якому знаходилися великі запаси пороху. Тоді гарнізон вежі, не чекаючи на допомогу офіційних пожежників, узяв справу у свої руки. Підірвавши будинки неподалік, їм врешті вдалося зупинити наступ полум’я.

До наступного дня жителі міста й відповідні служби повністю погасили пожежу. Без даху над головою залишилися 70 тисяч осіб, загальна ж кількість населення центральної частини Лондона нараховувала всього 80 тисяч мешканців. Зруйнованими були близько 14 тисяч будівель. За офіційною версією, полум’я забрало життя 16 людей, проте такі дані не були достовірними. Багато хто вважав, що загиблих значно більше, і їх просто не вдалося ідентифікувати. Унаслідок лиха в Англії виникли соціальні та економічні проблеми.

Карл ІІ віддав наказ усім потерпілим виїхати з Лондона на час реконструювання міста. Його відбудували за тим же планом, проте цього разу будівлі зводили не з дерева, а з каменю, намагаючись таким чином знизити ймовірність повторення трагедії.

У 1670 році в пам'ять про Велику лондонську пожежу на місці її епіцентру встановили меморіальну колону. Пам’ятник звели заввишки 70 метрів, а на ньому вирізьбили історію виникнення вогню та його ліквідації. Невдовзі в Англії помітили й користь від пожежі. Вважають, що саме вона зупинила поширення в місті епідемії чуми, яка спалахнула в Лондоні за рік до трагедії. Після стихії недуга в місто більше не поверталася.

Про Велику пожежу в Лондоні та й в усій Англії пам’ятають і до сьогодні. Через три століття після лиха, у 1986 році, члени об’єднання лондонських пекарів попросили вибачення в мера міста за те, що тоді пожежа виникла з вини їхнього колеги – Томаса Фаррінора.

Жахливі наслідки трагедії змусили англійців переглянути заходи безпеки в будівлях. У домівках усе рідше використовували для освітлення відкрите полум’я, а бочки вщент набиті порохом більше не зберігали в підвалах. Будівлі відтоді зводили здебільшого з каменю, а систему пожежогасіння почали вдосконалювати. На щастя, від 17 століття методи боротьби з полум’ям значно вдосконалили, тож сьогодні такі масштабні пожежі здаються малоймовірними.