Військовий конфлікт на Донбасі — результат бездіяльності офіційного Києва в Криму
Джерело:
Facebook Дмитро Снєгирьов13 березня 2016 року в інтерв'ю російському телеканалу "НТВ" член Ради безпеки РФ Олег Белавєнцев заявив про те, що на початку анексії Криму Росією тодішній в. о. президента України Олександр Турчинов планував особисто відвідати Крим, однак представники РФ дали йому зрозуміти, що "до Сімферополя він не долетить".
Турчинов зрозумів натяк росіян і в Крим не полетів. Проте, замість нього в аеропорту Сімферополя приземлився літак з Москви, на борту якого була делегація кримського парламенту на чолі зі спікером Константиновим.
Нагадаю хронологію подій березня 2014 року.
5 березня 2014 року Шевченківський районний суд Києва виніс постанову про затримання спікера кримського парламенту Константинова і "прем'єр-міністра" автономії Сергія Аксьонова. Їх вимагали доставити в суд для обрання запобіжного заходу.
Відносно Аксьонова та Константинова правоохоронні органи України розпочали кримінальне провадження за частиною 1 статті 109 Кримінального Кодексу республіки ("дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади").
5 березня 2014 року Шевченківський суд виніс постанову, а вже 7 березня делегація з Криму на чолі з Володимиром Константиновим зустрілася з депутатами Держдуми РФ, а потім поспілкувалася з сенаторами з Ради Федерації. Під час зустрічей спікер кримського парламенту пообіцяв зробити все можливе, щоби півострів приєднався до Росії. Показово, що Константинов, незважаючи на постанову Шевченківського суду та розслідування справи українськими правоохоронцями, летить в Москву.
Повітряний коридор літака з кримською делегацією на чолі з Константиновим пролягав над територією України і забезпечувався українською стороною. Підняти в повітря винищувачі і посадити на український аеродром літак з сепаратистами – це справа суто технічна.
Незважаючи на те, що Шевченківський районний суд Києва виніс постанову про затримання Константинова, наші військові жодним чином не реагують. Більше того – вони дають коридор як в Москву, так і в зворотньому, з Москви, напрямку. Рішення або команду про невтручання у цю справу військові могли отримати тільки від вищого політичного керівництва країни.
Відповідно, тоді постає питання, що вже 7 березня 2014 року, доля українського Криму була вирішена не на користь України, і вирішував її не сепаратист Константинов. Він лише декорація, персонаж який потрібен для протокольного фото. Тепер стає зрозумілою і позиція керівництва ЗСУ, яким треба було зберегти обличчя при поганій грі.
Часткову мобілізацію оголошують лише 17 березня, після проведення референдуму в Криму, коли стає зрозумілим, що Путін претендує не лише на Крим, але й на східні області України.
17 березня, віддається наказ про застосування зброї українськими військовими при спробі штурму українських частин. Цей наказ йде всупереч з попередніми наказами не піддаватися на провокації і не відкривати вогонь. У підсумку ми мали повну деморалізацію особового складу, який вже просто не розумів, які накази йому виконувати.
Екс-начальник Генштабу і головнокомандувач Збройними силами України (2012-2014 років) генерал-полковник Володимир Замана вважає, що відмова ввести воєнний стан у Криму в лютому 2014 року було "стратегічною помилкою нової влади".
На думку генерал-полковника, першопричина проблем України не в імперських амбіціях Путіна. Він всього лише стерв'ятник, який захопив те, що безгосподарно валялося. А валялося саме тому, що ніхто в офіційному Києві не збирався захищати Крим, нова влада з ранку до ночі портфелі ділила. Люди попіарилися на Майдані, прийшли до бюджетного корита, почали дерибан і бійку за міністерські пости.
Якби українська влада захистила Крим, не було б війни на сході. Військовий конфлікт на Донбасі - це продукт бездіяльності офіційного Києва в Криму.
Читайте також: Кубанська Народна Республіка + Україна: втрачений шанс