Оксана Забужко: Україна про себе не вміє говорити, бо її вчили мовчати

У своєму інтерв'ю для сайту "24" Оксана Забужко розповіла про ментальну перестановку меблів у "поколінні незалежності", зброю проти інформаційної війни та колоніальну спадщину, яка досі змушує нас мовчати.

Про збірку "І знов я влізаю в танк"

Я людина, яка розуміє, що мовчання є гріхом. Цю тезу можна знайти у багатьох релігіях. На перший погляд, мовчання видається для багатьох комфортнішим, але – це неправда. Бо мовчання пече і палить зсередини.

Я не знаю, чи збірка есеїв "І я знову влізаю в танк" допоможе комусь конкретно, але це мій обов’язок говорити, бо робота кожного письменника – це виробництво мови і смислів.

Якщо я мовчу в ситуації, коли бачу можливість розвитку дуже зловісних сюжетів – це означає, що я дезертирую.

Якщо я мовчу в ситуації, коли бачу можливість розвитку дуже зловісних сюжетів, – це означає, що я дезертирую.

У цій книжці у мене не було завдання відтворити матрицю, яку використовує агресор у інформаційній війні, це не "мануал для розпізнавання зла" в повсякденному потоці новин. Мною керувало радше егоїстичне бажання – розповісти, як письменник переживає стан гібридної війни, коли замість мостів бомблять мізки. Поділитися власним досвідом збереження притомності.

Ця книжка має свою внутрішню логіку, з якої читач зможе самотужки скласти собі більш-менш цілісну картину нашої доби. Це, певним чином, також спроба осмислення сучасної історії – вичленування з її хаосу універсальних, "довгограючих" сюжетів.

Технології агресора

Матриця, яку використовує Кремль проти України, якщо її бачити – вона досить одноманітна, бо зло не творче і не креативне у своїй істоті.

Так, воно мінливе і має багато масок, але базові схеми та алгоритми сьогоднішньої пропаганди та обману спираються на політтехнології ще царського уряду.

Думати, що Росія володіє якоюсь новітньою й непереможною "ментальною зброєю", якимись особливо страшними advanced technologies для впливу на свідомість, було б, гадаю, все-таки їй лестити. Такі чутки теж навмисно поширюються, як елемент блефу, аби залякати і застрашити.

Головний фактор переваги агресора – у секретності технологій обману, які досі доступні "прошарку втаємничених", котрі їх юзають просто з підручників.

Група "наділених допуском", як "внутрішня партія" у Орвела, котра знає ці технології обману, а основній масі "пролів", чи, по-теперішньому, "лохів", – нам з вами і решті людства – ці технології знати "не положено". Тому кожне розсекречення чи злив інформації так дратує кремлівських хлопців.

А декомунізація в Україні викликає справжню істерику, бо передбачає доступність і розкриття архівів. З точки зору Кремля, це "профанація священного знання", яке призначене для обраних, для тих, хто був і є у владі.

Мало хто звернув увагу, що на другий день після анексії Криму російський уряд прийняв рішення продовжити термін секретності на документи спецслужб з 1918 по 1991 роки, що значить – воно далі чинне, і вони працюють за тими самими технологіями.

Певним бекграундом для розуміння, бачення і сприйняття цих технологій послугувала мені моя робота у архіві СБУ, коли я писала "Музей покинутих секретів" і вивчала документи 1940-х років – війни чекістів проти Служби безпеки ОУН (Б).

Схеми, технології, прийоми – один до одного, що відбувається сьогодні. Єдина відмінність у тому, що тоді не було ані телебачення, ні інтернету для такого масового покриття.

Російська держава на сьогодні дуже корумпована – система прогнила. Тому ці самі інституції пропаганди перебувають у такому ж стані.

Ігор Померанцев у цьому контексті якось з притаманною йому іронією зауважив: "Плохо работают, в мое время работали лучше".

Росія – не Європа

Тут розкривається захоплюючий сюжет, чому Росія виявилася дуже придатною для технологій зомбування – у них є поняття "таїнства влади", якого абсолютно немає у Європі.

Адже Європа заснована на цінностях, які можна коротко описати тріадою: "Рим" (верховенство права – рівність перед законом), "Париж" (права людини), "Каносса" (розмежування світської та духовної влади).

У Росії ж влада досі має на собі печать сакральності – це традиція "симфонії", де цар був одночасно керівником церкви, особою поза критикою.

В жодному разі з того не вийде найманий менеджер, якого по суспільному договору можна звільнити. Ось, де проходить цей цивілізаційний розлом.

Про покоління незалежності

Нинішню молодь не вчили протистояти агресії, їх готували до іншого життя, їм давали зовсім іншу картину світу, і ніхто не казав їм у школі чи університеті: ви – покоління війни.

Зараз на юнаків і дівчат впав тягар ментальної перестановки меблів у голові.

Тепер вони будуть змушені змиритися з тим, що багато завчених ними правил, за якими, вони думали, рухається світ, – не працюють. Світ міняється швидше, ніж навчальні програми.

Натомість тепер їм знадобляться речі, які раніше проходили повз них, десь на маргінесі, про які американські студенти казали – "це вже історія". Те, мовляв, що цікаво тільки спеціалістам, а на сьогодення ніякого впливу не має. А виявилось, що дуже навіть має.

Яка ж це історія, якщо вона вдирається до вас в хату і чоботом вивалює двері.

Як боронитися

Було б, звісно, дуже добре, якби у нас напоготові була нормальна, функціональна держава з цілком проукраїнськими за складом інститутами, на яку ми могли би покластися.

Але, на жаль, сьогодні у нас із таких є лише армія – вона творилася на наших очах. Це є дійсна народна сила, і ми всі її фундували. І це вже ой як немало.

Я маю дуже багато питань до української держави, але не впевнена, чи хочу знати на всі з них відповідь.

Я не хотіла б говорити, що має робити держава під час цієї війни. Мені це просто не надто цікаво. Моя сфера компетенції – це рівень зрілості українського суспільства. Такого, що зможе взяти на себе відповідальність і втримати країну на плаву навіть тоді, коли прогнилі державні структури, успадковані від УРСР, заваляться, як крокви.

Я хочу, щоб українське суспільство колись мало силу сказати своїй владі цитатою "Аліси з країни чудес" : "Ви всього-на-всього колода карт".

Колоніальна спадщина. Мовчання

У нас немає культури говоріння і проговорювання неприємних і болючих речей. Це викликано тим, що ціле століття українці вчились виживати мовчанням. І це вже працює на рівні колективного несвідомого.

З настанням незалежності, треба було про себе заговорити зразу, але цього не відбулося.

Навіть про Голодомор наважились говорити на міжнародному рівні тільки аж після Помаранчевої революції.

І сьогодні від зарубіжних друзів раз у раз чуємо нарікання, що Україна сама про себе не говорить… Так, не говорить – бо її вчили мовчати.

Моє покоління обмануло своїх дітей, не розповівши їм усієї правди про СРСР, тому що не хотіло згадувати історію своїх принижень. Бо весь смисл совєтської системи був в утримуванні людини у стані перманентного приниження і страху, що формують покірне і мовчазне населення.

Це було на всіх рівнях, від побутового до інтелектуального. І моєму поколінню не хотілось розповідати своїм дітям, умовно кажучи, що кращі роки своєї юності ми провели у чергах за туалетним папером, голосували завжди "одноголосно" і знали, хто на курсі "стукач" і при кому краще помовчати.

Мета такого мовчання ніби й шляхетна – вберегти дітей від травматичного досвіду, але по суті – це прояв боягузтва і малодушності: мовляв, давайте забудемо все погане і почнемо жити по-новому.

А така "втеча" ніколи не працює. І ми тепер у боргу перед нашими дітьми, бо зовсім не підготували їх до того, що історія звалила на їхні голови. До того, що наше минуле, від якого ми думали, що втекли, може захотіти стати їхнім майбутнім.

Зброя проти агресора. Юрій Шевельов

Юрій Шевельов здійснив революцію у славістиці, як свого часу Коперник в астрономії. Його наукове надбання ще треба належно спопуляризувати і ввести в шкільні програми – це справа майбутнього.

Мовознавці з різних країн говорили мені, що 21 століття – це його століття. Ми ж досі чуємо стару імперську байку про "общерусский язык" як буцімто "первісний" для трьох східнослов'янських мов, – і мало хто знає про відкриття Шевельова, який вичерпно довів, що такої мови насправді ніколи не існувало.

За його фундаментальною фонологічною теорією походження східнослов'янських мов, на цих територіях у давньоруський період функціонувало 5 так званих "протодіалектів", або говіркових груп. Українська мова склалася з двох із них. Бо мови утворюються не "розщепленням" більшого на менше, а цілком навпаки – синтезом "меншого в більше".

І він дослідив, як ці процеси від 6 ст. н.е. йшли у східних слов'ян – часом паралельно, часом перетинаючись. Але ніякої "давньоруської єдності" не було, це такий самий міф, як віра в Землю на трьох китах.

Він сам казав, що зробив для України в мовознавстві те, що Грушевський – в історії: видав нам науково вивірений "сертифікат на самобутність".

На жаль, цим знанням і досі володіють у нас тільки академічні лінґвісти, і ніхто з них не хоче написати, наприклад, "Історичну фонологію Шевельова для чайників".

А тимчасом з Росії невтомно лунає мантра про "адіннарод", і пора б уже комусь із мовознавців вийти за рамки академічної науки та зайнятись "лікбезом для народу". Золотий запас Шевельов нам залишив, лишається накарбувати з нього монет і пустити в обіг.

Безумовно, що Шевельов виграв свою війну. Тихою сапою, ціле життя чесно служачи своїй справі – в його випадку, науковій істині – й зберігаючи їй вірність, людина також може перемогти – навіть коли вона сама-одна проти цілої імперії. Його життя цьому найкращий приклад.

Фото: Ірина Рибко