День, що змінив усе: початок повномасштабного вторгнення очима 24 Каналу
Той ранок ніхто з нас ніколи не забуде, а ця дата постійно викликатиме у нас моторошні та трагічні спогади. 24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на "до" і "після". Першими ворога на нашій землі зустріли наші воїни. Починалися перші бої. По всій країні пролунали вибухи.
Сьогодні кожен з нас згадує той ранок, від якого зараз до болю стискає серце. Для всіх він починався по-різному і водночас однаково трагічно. Зараз ми хочемо вам розповісти про події річної давнини очима журналістів. Тих, хто першим почав інформувати українців та світ про початок повномасштабної війни. Тож як команда сайту 24 Каналу прожила той день – читайте далі.
На годиннику – 4:50: хронологія 24 лютого 2022 – яким був найдовший день у нашому житті
Відчуття, які неможливо пояснити: за лічені години до…
23 лютого. Останній день того життя, яке розділяє нині дата 24.02.22 на "до" і "після". Тоді більшість із нас наївно вірила в те, що ситуація якимось чином вирішиться, адже яка може бути війна у Європі в ХХІ столітті? Хтось сперечався на тему загрози, хтось готував тривожну валізу, але відмовлявся вірити.
Якщо озирнутися назад, то можна зрозуміти, що тоді в повітрі вже був запах війни. І найдивніша річ – більшість із нас це відчували.
Того дня в редакції нас було не так багато. Менше, ніж зазвичай. Однак настрій був не дуже, а логічного пояснення цьому не було. Пам'ятаю, дорогою до офісу я просто дивився на людей на вулиці і думав: "Що зі всіма нами буде, якщо почнеться?".
У редакції у нас також була дивна розмова. Не тільки у мене було це дивне передчуття. Хоча в той день я, як і мої колеги, списував усе на перевтому. Ми працювали здебільшого по 6 днів на тиждень, бо новин ставало все більше й більше.
Того вечора я вийшов з редакції останнім. На годиннику було вже за опівніч…
До вторгнення у нас вночі працював 1 редактор. У ніч проти 24 лютого на зміну вийшов Олесь Друкач. Попри пізню годину, в робочому чаті почалося активне листування – потрібно ще одну людину в поміч. Про всяк випадок. Близько 4:00 мало розпочатися засідання Радбезу ООН. Потрібна була допомога.
Після довгих дискусій було вирішено, що допомагати вийде Ірина Буртик. І ніхто з нас не підозрював, що Радбез уночі – це лише квіточки, а плани на випадок вторгнення, які ми проговорювали з наголосами на те, що це просто перестраховка – доведеться реалізовувати.
Не було часу панікувати: як наша редакція зустріла той роковий ранок
На годиннику ледве за 4:00, і тут раптом починається термінове звернення Путіна. Чи настільки збожеволів диктатор, щоб просто так виходити зі зверненням у такий час?
Олесь та Ірина радилися не довго. Хоч розуміння того, чи це справді початок вторгнення, ще не було, але було очевидно одне – щось не те.
Тоді почалася реалізація плану. Яким він був, спитаєте ви? Простим – ті, хто працював, телефонували керівництву сайту, розбудили їх і пояснили, що щось не те. Після цього вже керівництво почало дзвонити кожному із команди. Дзвінок, якого ми боялися найбільше…
Не всі прокинулися відразу, тому частина редакторів стала свідками вторгнення, а інші прокидалися з тих чи інших причин, не розуміючи, що відбувається. У цьому хаосі було зрозуміло одне – ми маємо працювати.
Це повідомлення стало нашим гаслом / Скриншот
"Гради б'ють уздовж кордону від Житомира до Луганська", перші ракетні обстріли, затори на дорогах, переповнені вокзали… Важко було усвідомити, що це тепер наша реальність. Та потім стало легше – ЗСУ приземлили перший російський літак. Другий. Третій. Знищили 50 загарбників під Щастям. Ворог зазнавав втрат.
На паніку часу не було. Був час на новини, був час на обговорення подальших дій і навіть на жарти, які допомагали триматися. На паніку часу не було.
До вторгнення на стрічці новин працювали 12 редакторів та 4 випускових, однак того ранку усі працівники сайту стали частиною стрічки новин. Хтось учора писав про спорт, шоубізнес, нерухомість, технології, здоров'я, криптовалюту тощо, а сьогодні він уже працює над новинами про ракетні обстріли, тривоги та політику.День був дуже і дуже довгим. Та цікавішою була нічна зміна – 5 добровольців залишилися працювати до ранку. Усю ніч ми прислухатися до тиші та писали у чаті "Чуєте? Щось летить!". Хоч нічого і не летіло.
Ніч була відносно спокійною, було багато часу на те, щоб нарешті обдумати все, що трапилося, але в найкращих традиціях нацистів росіяни почали о 4:00 обстрілювати Київ. Так наш спокій перервався. Так і минула перша доба вторгнення.
Спогади редакції про ті події
Анастасія Зазуляк – головна редакторка сайту
Безумовно, що наша редакція задовго до повномасштабного вторгнення готувалася до всіх можливих розвитків подій. Ми мали план як будемо працювати, що будемо змінювати. Якщо коротко, то ми повністю переорганізували роботу редакції. Ті, хто ще вчора писав про спорт, технології чи здоров'я, вже у день повномасштабного вторгнення стали пліч-о-пліч із редакторами стрічки новин. Не минулося й без коректив у самому написанні новин. Нам тимчасово довелося відмовитися від улюбленого стилю пояснення. Ставка була на оперативність та фактчекінг. Коротко, швидко і якісно. Люди мали знати, що справді відбувається.
Ми розуміли і підступність кремлівського диктатора, тому вже від початку січня наші телефони більше ніколи не стояли на беззвучному режимі вночі. Звісно, що спланувати реакцію та емоції на війну неможливо. Тож попри те, що у нас був готовий план дій на випадок Х, ранок 24 вніс свої корективи. Вже о 4 ранку, ще під час звернення Путіна телефони наших журналістів задзвеніли по всіх куточках країни. Скажу відверто, повідомляти про те, що розпочалася війна – складно та боляче. Вже за декілька хвилин наша редакція у повному складі розпочала боротьбу на інформаційному полі бою.
Ми зустріли цю війну разом під звуки обстрілів та сирен. Ми не розгубилися, швидко зібралися, залишили емоції і щодня працюємо на одну мету. Наші телефони і досі ніколи не стоять у беззвучному режимі. Але цього разу журналісти чекають мого дзвінка, щоб зустріти разом нашу перемогу.
Наталя Боднар, шеф-редакторка сайту
Вечір 23 лютого. Безсніжний Львів, люди, що гуляють по Площі Ринок. Мало туристів. Незвично. Вже було відчуття, що скоро щось станеться. "Уявіть, що це наш останній спокійний вечір", – так тоді сказала моя колега, а тепер наша головна редакторка Настя Зазуляк.
Я приїхала пізно додому і вперше за кілька років роботи вимкнула тихий режим на телефоні.
О 4:46 він задзвонив. Наша редакторка, Іра Буртик, розбудила мене зі словами, що відбувається щось дивне – є звернення Путіна, він говорить про початок якоїсь спецоперації в Україні.
Я сіла за ноутбук у темній кімнаті, відкрила телеграм. А там… Ракетні удари. Вибухи. У Києві, Харкові, Одесі...
Почала будити колег. Пам'ятаю, як тоді ще випускова Ніка Гавриленко без жодного запитання на мій дзвінок сказала: "Я зрозуміла. Йду", Настя Зазуляк також. Як хтось з редакторів спросоння запитав "Наталі, війна?".
Ми всі розуміли – війна. Повномасштабна. Шалений потік новин… Перша сирена о 7:40.
СМС від колег, які збираються виїжджати з Києва, Дніпра й інших небезпечних тоді міст. Але хіба ми знали в той ранок, де безпечно?
А ще, дехто з колег у той же ранок написав, що на роботу не вийде – іде воювати.
Сайт працював нон-стоп, ми теж. Одним із перших повідомлень в робочому чаті було про віру в ЗСУ. Далі ця фраза стала нам як молитва. Ми вірили і працювали. Підтримували Сили оборони і один одного. Було відчуття єдності з усіма 44 мільйонами українців, де кожен на своєму фронті щось робить для нашої Перемоги.
Минув рік. Пишу ці слова і не вірю. У деталях згадую той ранок 24-го. Як багато змінилося. Як багато ми втратили й одночасно здобули.
Але дещо залишилося незмінним – віра у військових, віра у нас, віра в Україну і перемогу над Росією. Як 9 років тому, рік тому, сьогодні, завжди.
Вероніка Гавриленко, заступниця головної редакторки
Ввечері 23 лютого я була в офісі, хоча загалом ходила туди рідко. Намовила автора цього тексту піти по кебаб. Він вирішив піти не по наш стандартний кебаб біля офісу, а трохи подалі. Цю фірму я тоді пробувала вперше. І тепер назавжди асоціюватиму її із початком вторгнення і останньою "мирною" вечерею. Зміна закінчилася о 23:00. О 4:58 дзвінок. Кажу "Я йду". Почалося, шо тут питати.
Далі, якщо заїждженою метафорою, – то все у тумані. Я працювала на телеграмній зміні (це гортати 300+ каналів і вибирати інфу), не знаю, скільки кліків зробила у той день, але приблизно це виглядало так:
Робота випускової редакторки на телеграмі на початку вторгнення: дивіться відео
Підозрюю, що психіка просто зам'ютила цей день. Я пам'ятаю лише якісь малі уривки. Багато-багато інформації, нервів, шоку, якась тривога за вікном, я одна вдома і від цього ще більш страшно.
Зараз я думаю так: що б не сталося далі, "другий – третій" наступ, ядерка, – воно, напевно, не так страшно, як оцей перший "шоковий" день. І нічого приємнішого і радіснішого, ніж отой – найголовніший – наш день, день перемоги і розвалу Росії – не буде.
Емал Набі, заступник головної редакторки
Ввечері 23 лютого я працював допізна, тоді ще на зміні випускового редактора. Вже тоді переслідувало відчуття чогось невідворотного. Уночі, після повідомлень про заблоковані злітно-посадкові смуги в аеропортах, для мене стало все зрозуміло. Дав собі слово не засинати, але втома таки здолала після виснажливого дня.
Ранок 24 лютого, мабуть, кожен пам'ятає по-своєму, я ж його запам'ятав заціпенінням – через вираз обличчя сусідського хлопчика, який під час перших тривог сидів поряд із розгубленими батьками в холодному бомбосховищі. Заціпеніння тривало не довго. Від поганих думок, як не дивно, врятувала робота. Дуже, дуже багато пекельної роботи. Я взагалі майже не пам'ятаю період з кінця лютого до травня – відчуття часу просто зникло. Перші дні та тижні ми спали по 2 – 3 години на добу, якщо щастило. Зміна випускового тягнулася одним важким, повзучим, жорстоким днем. Сон став реальністю, а реальність перетворилась на кошмарний сон.
Цей рік був роком втрат та рубців, як особистих, так і кожного зокрема, які вже сприймаються, як особисті. Водночас цей рік став і роком неочікуваних здобутків, як особистих, так і кожного зокрема. Ми стали одним цілим, ми змінилися назавжди, ми бачимо в очах одне одного той самий погляд, ми запам'ятаємо цей рік на все життя і ніколи не забудемо тих, кого з нами вже немає.
Ірина Вихрущ, випускова редакторка
24 лютого я мала вийти на зміну о 6 ранку. Прокинулась о 5 від вибухів. Спершу побігла до комп’ютера і включилась у робочі чати, а вже після почала будити чоловіка. Годину попрацювала, хоч на роботі були просто всі, а далі до пізньої ночі виїжджала з Києва до Тернополя. Дорогою бачила людей, які пішки йшли зі столиці, несучи в руках переноски з тваринами.
Київ. 24 лютого 2022 року, 6:00 / Фото Ірини Вихрущ
По приїзду відразу вийшла на нічну зміну. У випускових вона була таким вахтовим методом: 6 годин – сон, 6 – працюєш. Перший вихідний був десь через місяць роботи в такому режимі.
Я люблю свою роботу, але від потоку новин, який щодня переглядаю, стикаюсь з емоційними качелями. Мене легко розчулюють відео з дітьми, які збирають гроші на ЗСУ, з людьми, які зустрічають наших військових на деокупованих територіях тощо. Раніше пройняти мене якимись відео чи фото було складно.
Ірина Буртик, редакторка стрічки новин
Хоча у тиждень, коли все більше посольств закликали громадян покинути Україну, було тривожно, але у повномасштабне вторгнення мозок просто відмовлявся вірити. Здавалося, що цього просто не може статися.
Тиждень перед 24.02 у мене була нічна зміна, тоді у нас нічний редактор залишався сам аж до 6 ранку. Зважаючи на публікації у західних ЗМІ, було досить не по собі, що саме на моїй зміні почнеться щось, а більше нікого не буде. Тоді ще скликали терміново Радбез ООН, а отже багато роботи й новинок. Тож на допомогу мені вийшов Олесь, наш постійний нічний редактор, в якого тоді мав бути вихідний. У ніч на 24 лютого знову скликали Радбез і цього разу вже я вирішила прийти на поміч. Тоді ще масово закривали аеропорти по всій країні під вечір, але навіть це не наштовхувало на думку про найгірше.
Ми домовились, що десь о 4:00 я прийду й напишу кілька новин. Тільки от засідання тоді я так і не послухала. Бо незадовго після його початку раптово з’явилось оте сумнозвісне звернення Путіна про вторгнення. У нас в редакції був план дій на такий випадок, але я і подумати не могла, що врешті буду тією людиною, яка застане все "в режимі реального часу" і запустить оце доміно нічних дзвінків зі словами: "Прокидайся, це сталося".
Я будила нашу шеф-редакторку Наталю і казала: "Тут щось відбувається, ми не впевнені, що саме, ти головне не переживай, але краще прокидайся".
Добре пам’ятаю, як публікувала новину "Росія почала повномасштабну війну проти України", а руки трусилися, як ніколи в житті. Далі була понад доба без сну, і робота в режимі нон-стоп і без вихідних до певного часу. Тепер важко віриться, що відтоді пройшов вже рік. За цей час я змінила посаду, стала випусковою редакторкою. І мрію працювати у день нашої перемоги й будути всіх вже із зовсім іншими словами.
Тетяна Пона, промоменеджерка соцмереж
23 лютого я працювала приблизно 15 годин. Десь о 1:00 я вирішила поїхати з офісу додому поспати, а мої колеги залишились на інформаційному фронті. В нюзрумі пролунало моторошне "Бувай". Сподіваюсь сьогодні ми більше не зустрінемось, але у мене дивне відчуття". Дивне відчуття було тоді у всіх. У повітрі кілька днів стояла напруга, був присмак війни, яка от-от прийде у кожен дім.
Вже за кілька годин мене розбудив телефонний дзвінок мого керівника. Тоді пролунало лише одне слово. "Почалось". І я точно знала, що почалось. Точно знала, що маю робити. Машинально підійшла до робочого столу, увімкнула ноутбук і вперше прочитала на ТОПі сайту 24 каналу заголовок "Росія напала на Україну..."
А далі все як в тумані. Ми працювали кожні 4 години, потім кожні 6. Починалась тривога, а я якомога швидше дописувала новину, щоб люди першими дізнались правду, і лише тоді бігла в укриття.
Альона Захарова, редакторка стрічки новин
Для мене повномасштабна війна почалася о 5:17 зі слів колеги: "Альонка, виходь на роботу, там щось почалося". "Там щось почалося" тоді звучало дуже розмито і не так лякало. Дякую, Настю, що прямо не сказала "почалася війна", бо я б напевно померла на місці від шоку. За хвилини 2, поки я вмикала ноут і думала, що ж там таке почалося, мій хлопець одразу ж відкрив телеграм. "Росія напала на нас. Стріляють всюди". Я не могла в це повірити, бо до останнього всім рідним і друзям говорила, що цього не станеться, що Путін не самогубець і він не зробить цього, якщо має бодай частинку здорового глузду. Але ні. Я помилялася.
Я почала роботу і першу новинку, яку я взяла, була із таким заголовком: "Гради" б'ють вздовж усього кордону, від Луганська до Житомира". Серце пішло в п’ятки. Руки тремтіли так, що я ледь попадала по клавіатурі. Тоді чи не вперше в житті я відчула фізичний біль за свою країну. Подумки я промовляла: "Будь ласка, тримайтеся. Київ, Харків, Суми, Чернігів, будь ласка. Тримайтеся". І з цього моменту почався наш інформаційний марафон. Я ненавиджу це слово. Ненавиджу марафони.
Величний народ величної країни: чого нас навчило 24 лютого
У листопаді вже буде 10 років нашої боротьби – спершу ми на Майдані протистояли злочинній владі, потім проросійським бойовикам на Донбасі і вже рік у нас триває відкрита повномасштабна війна.
Роками Росія створювала собі образ наддержави, другої армії світу, непереможної військової машини, але все це втратило сенс, коли у Кремлі ухвалили рішення почати вторгнення – ми побачили, що це зовсім не друга армія світу. Тільки якщо українська – перша.
Але 24 лютого показало нам, що ми незламний народ. У хвилях паніки, яка безумно серед нас була, ми не тільки демонстрували рішучість та хоробрість, але й не втратили оптимізм.
Звернення ведучих 24 Каналу в роковини повномасштабного вторгнення: дивіться відео
Херсон, Енергодар, Мелітополь – міста, де люди з прапорами України виходили проти окупантів. Конотоп, де окупантам радили вшиватися, бо кожна жінка у місті "відьма", Славутич, де народ без зброї прогнав загарбників, Київ, де жінка збила ворожий дрон банкою консервації, роми, які забрали російський танк, чоловік, який голими руками переніс міну і всі ті, хто йшов без зброї зупиняти танки – це все наш незламний народ.
Наш незламний народ – це люди на Херсонщині, котрі тримали у банках прапори, щоб дістати їх, коли прийдуть ЗСУ; це рух опору, який не дає окупантам спокою на тимчасово захоплених територіях, це ті, хто активно допомагає ЗСУ.
Незламний народ – це всі наші волонтери, медики, рятувальники та енергетики. І звичайно – наші воїни, які боронять нашу державу у важких боях і ті, хто віддав за Україну життя.
За 1 рік ми плакали після кадрів з Бучі, нас переповнювала лють після удару по ТРЦ в Кременчуці, по Вінниці, по житловому будинку в Дніпрі, обстрілів Миколаєва, Харкова, Запоріжжя та інших міст і сіл, ми раділи українським прапорам на Харківщині, Миколаївщині та Херсонщині й від радості плакали, дивлячись, як наших воїнів зустрічають у Херсоні.
Попереду нас чекають і сльози, і сміх, і гнів. І все це буде навіки у нашій пам’яті. Та ніхто точно не забуде 24 лютого – день, який поділив життя на "до" і "після". Завдяки нашим захисникам та захисницям, це "після" триває, а не закінчилося так, як би цього хотів ворог.
Подякуйте за цей день нашим воїнам. Згадайте у молитвах тих, кого вже з нами немає. Віримо в ЗСУ, віримо в перемогу!