60 днів у Маріуполі: історія життя під дулом артилерії, від якої стигне кров

Після початку повномасштабного вторгнення, Анастасія провела у Маріуполі 60 днів. І спогади з того часу берегла не лише в пам'яті, а й у календарі, де вона з рідними коротко фіксували те, що відбувалося щодня. Ексклюзивні деталі тих подій жінка зберегла на платформі "Свідок", а описала їх авторка Юлія Колодич.

Читайте також В Маріуполі фіксують велику кількість людей азійської зовнішності, – Атеш

Початок: Приліт о 5 ранку

Поки життя Анастасії не стало схожим на фільм жахів, воно було сповнене успіхом: за день до повномасштабного вторгнення Росії в Україну вона нарешті отримала посаду в омріяному місці – спеціаліст із внутрішніх комунікацій на комбінаті. Чекала на це близько трьох місяців. А дозвілля часто проводила біля моря. У чутки про повномасштабне вторгнення, каже, не вірила, тому до останнього й не підозрювала, що все це стане реальністю.

Війна застала Анастасію 24 лютого о 5 ранку, коли на сусідню вулицю прилетів снаряд "Смерчу".

Від прильоту померла маленька дівчинка. У нас вибило вікна у коридорі та кухні. Коли прийшло розуміння того, що відбувається, ми з мамою просто автоматично підірвалися, відкрили решту вікон, щоб їх не знесло вибуховою хвилею, відключили газ, вимкнули світло. Мама почала збирати тривожну валізку, поки я дивилася у вікно, як горить цей будинок, як їздять пожежні машини, як люди намагаються виїхати з міста,
– згадує Анастасія.

Життя без головних ресурсів

Наступного дня Анастасія із мамою переїхали до родичів в інший район міста. 1 березня вона вперше стала свідком прильоту неподалік від свого будинку, куди жінка прийшла за речами. Анастасія згадує, що в той момент її ледь не накрила панічна атака, єдине, що вона бажала – потрапити додому. Але того дня вона бачила свій дім востаннє, адже через відсутність транспорту та постійні обстріли міста пересуватись містом було небезпечно. Далі почалося виживання, пригадує жінка.

Вибиті вікна у Маріуполі / Фото Анастасії Забавіної

1 березня у нас вимкнули світло, зв’язок, воду, через декілька днів газ. Трохи води ми набрали завчасно у ванну. 5 березня ми вже ходили набирати воду в пологовий будинок, там був якийсь відстійник для води. І в ньому набирали оцю зелену воду з травою. Наносили тоді близько двохсот літрів. Їжі у нас було не дуже багато. Ми почали готувати на вогнищі на вулиці,
– розповідає вона.

Через місяць після початку вторгнення у квартиру родичів, де проживала жінка, поцілили 3 танкові снаряди, довелося переїхати у підвал, розповідає Анастасія. Неподалік будинку утворилась вирва від постійних прильотів.

Із маленької вирви діаметром приблизно 50 сантиметрів виросла така велика, у якій потім хоронили людей, і то було не одне тіло… Загиблих було так багато, що ставало страшно,
– згадує Анастасія.

Другий день народження

День, коли повністю закінчилися припаси, Анастасія запам'ятала на все життя. Їй довелося йти в Східний мікрорайон до іншої квартири родичів, щоб взяти там їжу та воду. Тоді жінка вперше потрапила під обстріл окупантів.

"17 березня – це мій другий день народження. Уперше ми потрапили під мінометний обстріл неподалік від мікрорайону Східного. Розуміли, що немає сенсу повертатися назад – треба дістатися до квартири. Уже біля будинку до нас прибився старий собака. І тут ми потрапили під масований обстріл гаубицями. Знайшли прихисток, півтори години спостерігали, як вибивали дірку в будинку. Я розуміла, що ми не підемо в квартиру, у нас була одна ціль: вибратися із тієї "м'ясорубки", – розповідає жінка.

Анастасія пригадує, що поки бігли додому, вкотре потрапили під міни окупантів. Собака, що зустрівся їм на шляху, прикривала її від уламків. Але після цього – зник. Жінці все-таки вдалось дістатись додому.

Руйнування на одній з вулиць Маріуполя / Фото Анастасії Забавіної

Промінь світла у темні часи

З-поміж жахіть навкруги, Анастасія згадує, якими потужними були ті поодинокі приємні миті. 8 березня 2022 року – ще одна дата, яка чітко закарбувалась у пам'яті жінки. Тоді у них над головами почали літати ворожі літаки. Двоє українських чоловіків ходили та фіксували на камери усе, що відбувалося на лівому березі міста, щоб задокументувати наслідки прильотів.

Я пам'ятаю, як один привітав нас із 8 березня. І тремтячими руками, зі сльозами на очах, він дістав печиво, дав по жменьці цього печива, привітавши нас, і пішов далі. Це напевно один із таких важких спогадів…
– ділиться дівчина.

Згадує, що боляче було бачити сльози на очах чоловіка.

Перша зустріч з окупантами: "Мы вас спасли"

22 березня Анастасія вперше побачила солдатів так званої "ДНР", а згодом і кадрових російських військових. Жінка згадує, поки солдати погрожували кинути бомбу в підвал та змушували людей носити білі пов'язки, російські псевдоволонтери роздавали українські продукти як гуманітарну допомогу.

"Подходи ближе, не надо бояться. Чего ты вся стоишь трясешься? Мы уже пришли, мы вас освободили, мы вас спасли", – ці фрази про "звільнення" дуже негативно впливали на психічний стан,
– розповідає Анастасія.

Найбільше, зізнається, боялись "кадировців". Один із них запам'ятав Анастасію, поки перевіряв документи, та того ж дня прийшов до їх двору.

"Він заходить у наш двір. Каже мені: "Пошли отойдем за угол поговорим". Питання відмовити у розмові з цією людиною навіть не стояло, тому що чоловік стоїть із зарядженим автоматом, а за мною там бігає дитина. Він почав допитуватися чи є в мене стосунки, чи не хочу я з ним "дружити". Потім розповідав, що Маріуполь буде "кадирівським" і його відбудують не гірше, ніж Грозний та згадав про дівчину з України, яка його сильно образила, і він приїхав сюди, щоб знайти її та помститися", – з острахом згадує жінка.

Виїзд із пекла

Анастасія розуміла, що треба було покинути окуповане місто, але не знала як. Виїхати з Маріуполя щодня ставало дедалі складніше. Жінка шукала відповіді у так званих волонтерських центрах, організованих росіянами. На запитання про евакуацію їй відповіли: "Иди в поле молись, чтобы на тебя не упал снаряд".

Але все таки 26 березня покинути рідне місто вдалося. Щоправда – через фільтраційні пункти пропуску.

"Фільтрація проходила так: нас привезли в якийсь актовий зал у тимчасово окупованому Старобешеве, паспорти віднесли до міліції "ДНР". Потім викликали заповнювати список питань: персональні дані, дані родичів та знайомих депутатів, якщо такі є. Знімали наші відбитки пальців, після цього дали папірець "Дактилоскопирован". В очікуванні черги помер незнайомий дідусь, якого просто кудись винесли", – згадує жінка.

Після цього Анастасію таки пропустили далі, але єдиним доступним на той момент був шлях через Росію.

Ми поїхали до кордону між так званою "ДНР" та Росією. Фільтрація там була принизливіша в рази. У їх анкетах були питання, яких я боялася найбільше: "Как вы относитесь к правительству РФ? Как вы относитесь к правительству Украины? Как вы относитесь к СВО?” Як не відповіси – усе буде "неправильно". Це була рулетка, від цього залежало, що з тобою буде далі. Тоді я сіла на допит: поки один чоловік зі мною розмовляв, інший перевіряв мій телефон. У голові просто боролося дві людини: одна просила сказати "Слава Україні!", а інша говорила: "Ну скажеш – і залишишся",
– розповідає вона.

У Росії жінка разом з мамою подались до родички, втім, згадує, два тижні там, стали найгіршими в її житті.

"Я знаходилася в країні агресора. Я не могла спокійно дихати: мені було важко бачити всі ці триколори, чути цю їх мову. Було важко від розуміння того, що відбувається у мене в місті…", – розповідає.

Зрештою вони таки змогли повернутися в Україну.

Додому з українським стягом

Зараз жінка вже півтора року живе в Києві, працює вчителем іноземних мов та допомагає армії. Згадує, адаптуватися до життя в новому місті було важко. Зокрема через спогади, адже всюди "бачила" рідний Маріуполь. Але попри все, Анастасія знайшла друзів, роботу та вже почала звикати до столиці. Виїжджати з України – не хоче.

Звісно, іноді дуже важко, але я вірю в нашу перемогу, у хлопців та дівчат, які зараз обороняють нас. Вірю в те, що Маріуполь повернеться і розквітне. Він уже буде іншим, звичайно. Але це буде наш, український Маріуполь!
– розповідає вона.

Анастасія перебралася до Києва / Фото Анастасії Забавіної

На питання, що допомогло триматися весь той час в окупації, відповідає:

"У нас на проспекті висіли українські прапори, як зазвичай в усіх містах. Цей прапор був для мене маячком надії. Я кожен день виходила на кут будинку і під загрозою обстрілів дивилася на нього. Прапор був навіть тоді, коли "кацапи" були вже в місті. Він висів! Цей прапор все ще вселяв надію…"

Дівчина мріє повернутися до Маріуполя та прийти до моря / Фото Анастасії Забавіної

Після перемоги, запевняє Анастасія, поїде додому в Маріуполь з українським стягом. І насамперед – піде до моря, щоб просто помовчати.