Ще задовго до анексії у 2014 році: як Росія вивірено та методично йшла до захоплення Криму

Насправді історія претензій Росії на Крим розпочалася задовго до Євромайдану. Білоруське видання "Зеркало" спільно з 24 Каналом вирішили пригадати кілька таких епізодів.

Читайте також Доленосний вибір Китаю та чи надовго вистачить зброї США: що про Україну пишуть західні ЗМІ

Питання Криму стояло гостро ще з 1991 року

Коли Радянський Союз вже зовсім помирав, Україна розпочала створення власних Збройних Сил. Їхньою основою мали стати радянські військові формування, які перебували на території країни. Тому у жовтні 1991 року Верховна Рада ухвалила логічне рішення про те, що Чорноморський флот СРСР, який базувався у Севастополі, віддається на підпорядкування нашій державі.

Як Росія буквально вкрала в України Крим: дивіться відео

Але Москва завжди розглядала цей флот як найважливіший елемент гарантування військової безпеки Союзу, а потім і Росії. Отут і виник конфлікт. 30 грудня 1991-го у Мінську зустрілися глави держав СНД. Тоді домовилися, що ці держави створюють свої армії на основі частин Збройних Сил СРСР, які перебували на їх територіях. Але ще створювалося і наднаціональне Головне командування Збройних Сил СНД, якому підкорялися збройні формування, визнані "стратегічними силами". Кремль дуже хотів зарахувати до цієї категорії і Чорноморський флот, але Україна з таким формулюванням питання не погоджувалася.

У результаті 5 квітня 1992 року президент України Леонід Кравчук підписує указ, що Чорноморський флот переходить у підпорядкування Міністерству оборони України. А за два дні схожий указ підписує президент Росії Борис Єльцин, що флот переходить під юрисдикцію Росії.

Підрозділи Чорноморського флоту почали складати присягу на вірність Україні та переходити під контроль Збройних Сил країни. Російське командування намагалося обмежити проукраїнську активність на флоті: блокували радіозв'язок із Києвом, у частини, що перейшли на бік України, вводили бойову техніку та штурмові групи.

Ви багато разів чули фразу від пропагандистів: "потрібно вводити війська в колишні радянські республіки для захисту російськомовного населення". Вперше цю ідею озвучив міністр оборони Росії Павло Грачов улітку 1992 року. За таких умов тривали переговори щодо долі Чорноморського флоту. У серпні 92-го Україна та Росія домовилися, що через три роки флот розділять, а поки що він мав залишатися Об'єднаним флотом Росії та України із загальним командуванням.

Але вже за рік у Криму сталося збройне зіткнення між українськими та російськими військовослужбовцями. Троє росіян тоді зазнали поранень. Приблизно з цього часу питання поділу Чорноморського флоту виявилося тісно пов'язаним із питанням власності Криму. Консульство Росії почало видавати російські паспорти людям, які працювали на об'єктах Чорноморського флоту. Пресслужба флоту запустила режим посиленої пропаганди. Російська розвідка почала створювати та координувати дії сепаратистських сил у Криму. На півострові з'явилися нібито добровольчі козачі підрозділи.

Це все призвело до того, що у Севастополі почали зростати антиукраїнські настрої. Російські моряки називали своїх українських колег зрадниками. Одного з офіцерів побили у місті через те, що носив кокарду з українським тризубом. Дійшло до того, що російські морські піхотинці вночі проникли на територію, де розміщувався зенітно-ракетний комплекс С-300 українських сил ППО, і кинули димові шашки до казарми з солдатами. У результаті і українці, і росіяни почали готуватися до можливої відкритої конфронтації.

У січні 1994-го на виборах президента Республіки Крим переміг Юрій Мєшков. Він прагнув максимального зближення з Росією. Навіть час на півострові поміняв на московський. Якби з Кремля надійшла команда, Мєшков мав би зіграти роль, яку у подіях 2014 року взяв на себе Сергій Аксьонов, – до анексії Криму він був депутатом місцевої Верховної Ради. Після цього, мабуть, за особливі заслуги, Путін призначить його головою півострова.

Як Кравчук і Єльцин ділили Чорноморський флот

Тим часом у квітні 94-го Кравчук та Єльцин підписали угоду, за якою Україна могла розраховувати на 20% кораблів Чорноморського флоту. А у червні 1995-го лідер Росії та новий президент України Леонід Кучма домовилися, що російський Чорноморський флот базуватиметься у Севастополі, Росія отримувала 81,7% його кораблів, а Україна – 18,3%.

Але документи документами, а протистояння тривало. У травні 1994 року в Криму було кілька спроб паралізувати нормальну роботу сил ППО України. Невідомі перерізали телефонні дроти та закладали фугаси на дорогах. У відповідь українська влада виставила на виїздах із Севастополя пости з озброєними співробітниками СБУ, а 22 травня вулицями міста пройшла колона з 28 бронетранспортерів Нацгвардії.

До справи долучилася російська пропаганда. Проросійський голова Криму Мєшков в ефірі російського телебачення заявив, що український спецназ готується до штурму штабу Чорноморського флоту. Серед проросійськи налаштованих жителів Севастополя поширювалися чутки про нелюдську жорстокість "нациків" – то росіяни тоді називали українських нацгвардійців. Ситуація на півострові стабілізувалася лише тоді, коли на нього запровадили близько 60 тисяч військовослужбовців Прикордонних військ України та Національної гвардії.

Єльцин та Кучма тим часом продовжували підписувати документи про долю Чорноморського флоту. У результаті Росія отримала 338 кораблів та суден і могла мати на території українського Криму не більше ніж 25 тисяч осіб. Україна залишила собі 30 бойових кораблів та катерів, один підводний човен, 6 кораблів спеціального призначення та 28 суден забезпечення. Підписавши угоду, Росія підтверджувала суверенітет України над Кримом.

Конфлікт навколо Тузли

Але у вересні 2003-го Росія знову спробувала змінити статус-кво у регіоні. Є такий острів Тузла, він розташований "поперек" Керченської протоки між Краснодарським краєм Росії та українським Кримом. Зараз ним проходить, побудований Росією після захоплення півострова, Кримський міст. Острів на цьому місці з'явився в 1925. Тоді сильний шторм зруйнував косу, яка з'єднувала його з Краснодарським краєм. 1954 року Тузлу разом із Кримом включили до складу Української РСР, і при виході з Союзу Україна продовжувала вважати цей острів своїм.

Від українського берега Тузлу відокремлювала протока, якою проходили великі морські судна. А з російського боку, на місці розмитої коси, – протоку мілководну, її використовували рибальські човни. Тузла дозволяє контролювати єдиний придатний для морських суден вхід до Азовського моря з Чорного.

І ось наприкінці вересня 2003 року Росія почала дуже швидко будувати греблі від Краснодарського краю у бік Тузли. Водночас у регіоні розпочалися російські військові навчання. Російські ЗМІ відразу почали заявляти, що Тузла – це як би і не острів, а коса, яка, як і раніше, належить російському берегу. При цьому офіційно вважалося, що будівництво греблі ініціював не уряд Росії, а влада Краснодарського краю – нібито через екологічну ситуацію. Українські політики сприйняли будівництво греблі як загрозу територіальній цілісності країни. Київ стягнув на східний берег Криму війська, відправив у протоку військові кораблі, а на Тузлі посилив прикордонну заставу.

У жовтні 2003-го Кучма поговорив з Путіним, і будівництво греблі зупинили приблизно за 100 метрів від лінії, якою проходив російсько-український кордон. Але у 2014 році Росія анексувала Тузлу разом із рештою Криму.

І ось ще якийсь момент. Практично до анексії перші особи Росії переконували світ у тому, що країна визнала кордони України. Але майже одночасно із цим чиновники високого рангу стверджували протилежне. Ось приклад: у травні 2008 року мер Москви Юрій Лужков прямо заявив, що Росія просто зобов'язана підтвердити статус Севастополя як російського міста. Україна у відповідь заборонила Лужкову в'їзд, щоправда, його зняли за кілька років. Пізніше він знову висловився, що Росії в жодному разі не можна залишати Крим.

Заяви Лужкова можуть здатися дрібницею, адже федеральна влада офіційно заявляла про відсутність територіальних суперечок з Україною. Але саме така "роздвоєна" позиція Росії щодо кримського питання дозволяла її керівництву, з одного боку, присипляти пильність України та міжнародної спільноти, а з іншого – підтримувати реваншистські настрої у суспільстві. Що і стало в пригоді у 2014 році, під час анексії Криму: більша частина населення Росії схвально поставилася до того, що її влада порушила величезну кількість міжнародних договорів.