Чому "нормальні та адекватні" політики ніяк не об'єднаються
Українці пильнують за рейтингами політичних партій і кандидатів у президенти. Тож знають про всі розклади, цифри та тренди. Втім, за всю історію нашої країни такого ще не було, щоб левова частина громадян – від 40 до майже 60 відсотків – ще не визначилась, хто з політиків або політичних сил представляють їх інтереси.
Мільйони розчарованих людей чекають, коли в країні з'явиться єднальна сила, яка зможе запропонувати альтернативу. І я впевнений, що кожен з вас за останні півроку хоча б раз ставив собі питання: "А чому ж ви – нормальні і адекватні – нарешті не об'єднаєтесь?!”
Читайте також: Що робити українцям, аби повернути окуповані території
Сьогодні я спробую вам пояснити, чому.
Я не буду називати прізвища політиків, назви партій або аналізувати тонкощі різних соцопитуваннь. Це дрібниці. Справжня причина набагато глибше. Тож почну я здалеку.
Так склалося, що історично в нашій країні знищене поняття спільного успіху. Сотні років навколо росли і міцніли імперії, не зацікавлені в тому, щоб у нашій пам'яті залишалися такі історії. Погляньте у підручники історії – нам не залишили навіть міфів про те, як можна перемагати разом. Ми точно знаємо, як наші предки боролися і вмирали, плакали і сумували. Але не знаємо, як наші люди досягали успіху.
Ми знаємо, як наші предки боролися і вмирали, але не знаємо, як наші люди досягали успіху
Уявлення ж нашого покоління про успіх взагалі спотворене. Наші поведінкові моделі базуються на тому, що ми бачили в дитинстві і юності. Для багатьох, хто зараз намагається взяти на себе відповідальність, цей період припадає на 90-ті.
Згадаймо, хто тоді служив для нас прикладом?
У ті роки наші батьки в один момент втратили все. А поруч почали формувалися нові так звані еліти. На наших очах нагору піднімалися найбільш цинічні та брутальні – ті, хто легко переступав через цінності, руйнуючи й ігноруючи життя інших. А ті, хто не пристосувався до нових умов і не зміг стати хижаком, ледве виживаючи, опинилися на обочині суспільного життя. Гуманітарні професії було знищено, люди з технічною освітою виїхали, а інтелігенція перестала бути носієм норм і правил.
"Мерседес", недоладний костюм, пара охоронців – символи 90-х
На цій моделі ми і виросли. Нам ніхто не пояснював, що таке служіння і що насправді гідне поваги. Критеріями успішної людини стали "Мерседес", недоладний костюм, пара охоронців і незрозуміло ким дане право ігнорувати чужі інтереси.
У наступні двадцять років після розпаду Радянського союзу ми пережили п'ять криз майже поспіль – чорний 1998 рік, потім Помаранчевий Майдан, падіння економіки у 2008 році, Революція гідності і нарешті війна.
Все це породжувало і укріплювало в нас те, що називається комплексом неповноцінності або меншовартості — пробоїну нашій впевненості, думках і усьому, що ми робимо. Ці страхи настільки керують нашою поведінковою моделлю, що ми навіть перестали їх помічати. Ми впевнені у провалі справи або починанні ще на старті. Ми впевнені, що нічого не вийде. Гірше того, ми впевнені, що не вийде і в інших.
Така глибока невпевненість у собі стала причиною безвідповідальності, небажання доводити справи до кінця і — що найважливіше — недовіри одне до одного. І, що найстрашніше – нездатність діяти спільно.
Читайте також: Який характер носять прояви расизму в "несвідомої" української молоді
Додайте до цього ще й ціннісний розрив, і ви отримаєте портрет нашого покоління. По суті, все, що ми знаємо про політику, демократію та будівництво команд, взято з книжок та фільмів, розповідей про те, як на Заході. У реальному житті ми цього не пережили і довгий час не знали, як це взагалі працює, що таке лідерство. У нас елементарно не було таких прикладів! Ні в політиці, ні в бізнесі, ні в інших сферах.
І тепер нам доводиться всього цього вчитися самим, на ходу, тут і зараз, паралельно доводячи собі й суспільству хибність завчених стереотипів. Про те, що матеріальні досягнення — це добре, але ще не успіх. Що досягнення — це не тоді, коли ти можеш ігнорувати людей і їхні інтереси, а коли вони готові за тобою йти і разом з тобою боротися.
Відсутність орієнтирів, історій успіху і невпевненість в собі послаблюють нас і замість об'єднання підштовхують до взаємопоборення. От і зараз в таборі тих, хто може і здатен запропонувати цим громадянам вибір царює хаос, взаємна критика, ворожість і конкуренція на грані війни.
Цими днями Верховна рада закінчила свою роботу і більшість народних депутатів поїде у відпустку. Попереду нас очікує півтора місяця політичної тиші, після чого почнеться новий вже передвиборчий сезон.
Верховна рада закінчила свою роботу, попереду – півтора місяця політичної тиші
Вже восени ви станете свідками неабиякої політичної боротьби між різними політичними силами та кандидатами у президенти. І поки ця війна не охопила усі табори я би хотів звернутися до вас і до тих, кого вважаю своїми політичними однодумцями – вимагайте об'єднання на усіх рівнях. Вимагайте його так, як не робили ніколи – на прийомах з вашими депутатами, на зустрічах з місцевою владою, під час спільних акцій та заходів.
Зрештою, якби пафосно це не звучало, наша мета, моя мета – не отримати мандат і ще п’ять років виправдовуватись, чому не вийшло, а в тому, щоб зберегти і довести до кінця той порядок денний, який ми всі разом чотири роки тому закладали на Майдані.
І я впевнений, що той, у кого, стане сміливості й наполегливості взяти на себе лідерство не заради особистих досягнень, а заради об'єднання навколо спільних успіхів, які стануть міфами наступних поколінь.
У нас для цього є всі передумови. Згідно з багатьма дослідженнями, Україна один з лідерів серед країн за часткою небайдужих громадян, готових жертвувати своїми силами і часом. Розірвати порочне коло провалів заважають тільки одне – наша хибна пам'ять про поразки, наші страхи та недовіра один до одного.
Наші цінності, правила гри та бачення спільних опонентів мають бути висловлені, викладені на папері і підтримані усіма, хто їх розділяє. Називайте це як хочете – Меморандумом, Маніфестом чи Універсалом, це не має значення. Головне – зробити цей перший спільний крок і почати свідомо руйнувати наші комплекси, страхи та недовіру.
І наостанок. Я не вірю у злиття всіх у великій любові і порозумінні. Це утопія та популізм. А от в спільні барикади і цінності - вірю. Вірю, що можна не бити партнерів ножем в спину, а взявшись за руки можна протистояти будь-якій системі.
Читайте також: Що спільного в українських політиків з Ескобаром – найжорстокішим злочинцем Колумбії
Інакше вже через півроку нам доведеться цитувати нашого співвітчизника, харків’янина Ігоря Губермана, який ще наприкінці минулого століття написав дуже влучні слова, які яскраво і точно відображують нашу реальність: “Пришел я к горестному мнению от наблюдений долгих лет: вся сволочь склонна к единению, а все порядочные – нет.”