Чорнобиль нікуди не дівся – ми живемо на радіаційній пороховій діжці

26 квітня 2019, 17:17

Ми звикли жити з тим, що Чорнобильська трагедія була колись. Ніби десь далеко-далеко, ніби не поруч. І розслабились…

1 травня 1986 року до нас прийшла хрещена, на той час директор школи, Білозерська Любов Михайлівна. Про щось шепотілися у хаті, бо на дворі було дуже спекотно. Говорили у півголоса. Після того мама загнала нас з сестрою із двору в кімнату, закрила вікна, влаштувала ретельне вологе прибирання, вимила з милом взуття, а нам влаштувала позачергову баню...

Читайте також: Чорнобильська катастрофа: як українці вшановують пам'ять жертв трагедії на ЧАЕС – фото та відео

Коли батько прийшов з роботи – говорили за вечерею про те, що нас потрібно кудись вивезти. Бо радіація. І мені налили 50 грамів самогону та примусили випити. Беееееее! Ото пекуча гидота була. Накрило і розвезло враз. Наступного дня село вже гуло. Пожежна машина каталася запилюженими дорогами і поливала їх. Біля школи також помили асфальт. На двір гуляти не випускали кілька днів. Потім приїхали якісь чоловіки, пройшлися з приладами скрізь, навіть на полях каталися, казав тато. Міряли щось...

У підсумку, всі навколишні села віднесли до 4-ї зони, а наше, якраз по середині, виявилося чистим, мов ранкова роса. Подейкували сусіди, то голова зажав гарного могоричу дозиметристам. Юрківка, Іскрине, Вікнино, Княжа не поскупилися, тепер матимуть пільги. Всі дуже на голову були злі. Але "роптати на начальство" могли хіба на кухнях та між родичами. А вголос – ні.

У кожного, мабуть, був свій Чорнобиль. Величезний та страшний – у ліквідаторів, панічний, з невідомістю – у батьків. Діти ж корів пасуть, граються не в стерильних кімнатах, а в пилюці, лазять, де бачать…

Але то вже історія. Майже стерлося, забулося. Ми звикли жити з тим, що ця трагедія була. Ніби десь далеко-далеко, ніби не поруч. І розслабились, думаючи: аааааа, пронесло! А нічого подібного, шановне панство! Для когось, це звісно, не таємниця, однак більшості скажу. Маленьких Чорнобилів у нас десятки, а то й сотні тисяч.

В радянські часи радіоактивні елементи пхали куди завгодно. Від датчиків диму у школах і клубах – до військового обладнання. Коли СРСР "гавкнув" – контроль над утилізацією цього добра "гавкнув" разом з ним. А тепер уявіть, тисячі підприємств банкрутують, змінюють форму власності, "втрачають документацію"… Нові власники виявляють на своїх складах прилади зі значками радіаційної небезпеки. Утилізувати їх не дешево. Куди діти? Викинути, здати у брухт, роботяги розтягли по гаражах, може згодиться.


Старі радіоактивні прилади особливо небезпечні

Поки в країні в кінці 1990-х не почали по-новому обліковувати всі джерела іонізуючого випромінення – безслідно зникло та було втрачено силу-силенну цього "добра". Ніхто й досі достеменно не знає – скільки. І десь же воно лежить? І фонить. Бо навіть у захисній оболонці становить велику небезпеку. Приміром, у гаражі, під ногами валяється якийсь розбитий датчик диму чи спектрометр – і дає щосекунди "прикурити" всьому живому навколо. Цезій, уран, плутоній, радій – чого тільки в тих приладах немає. А скільки безголових намагалося розібрати ті джерела! Захисні оболонки в особливо небезпечних приладах важать не один десяток кілограмів. Довбали їх, щоб здати на брухт, отримували і досі отримують опромінення, забруднюють довкілля, ставлять під загрозу власне життя та людей навколо. Радіоактивні джерела знаходять діти на звалищах, у підвалах навіть житлових будинків чи напівзруйнованих підприємств...

Ми й досі продовжуємо жити на радіаційній пороховій діжці, забувши про прості правила: знайшли будь-який предмет із значком радіаційної небезпеки – відійдіть подалі і викличте поліцію чи рятувальників. Не тягніть додому, не зберігайте в гаражах. Не намагайтеся розібрати. Тих десять кілограмів металу не вартують втраченого здоров’я. Альфа, бета, гамма, нейтронне випромінення не відчуваються на смак, їх не видно і не чути. Не всі типи опромінення визначають побутові дозиметри. Тільки спеціалісти-дозиметристи можуть встановити, що ж там в середині так дзвенить.

Небезпека може чатувати всюди

І ще. Кримінальної відповідальності за добровільне повідомлення чи здачу джерел іонізуючого випромінення – немає. Її Верховна Рада скасувала. Тому просто не полінуйтеся подзвонити.

Так що, Чорнобиль, на жаль, нікуди не дівся. Він давно не в 30-кілометровій зоні відчуження. І небезпека не віртуальна, а цілком реальна.

Фото надані ДСП "Киівський ДМСК"

Читайте також: Чорнобиль 33 роки по тому: уся правда про катастрофу ЧАЕС