Як священник із Галичини написав майбутній гімн України – і чому його затвердили лише у 2003

У центрі цієї історії – Михайло Вербицький, греко-католицький священник із Галичини, композитор і автор мелодії, яка згодом стала музичним серцем української державності. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

Чому мелодія Вербицького швидко стала важливим символом?

Михайло Вербицький народився 1815 року у селі Явірник-Руський поблизу Перемишля, у тодішній австрійській Галичині (нині це територія Польщі). Його життя минало у багатонаціональному, багатомовному прикордонні Габсбурзької монархії, де перепліталися польські, українські, німецькі та інші культурні впливи. Далі Михайло здобув церковну освіту, служив у Греко-католицькій церкві – та писав музику.

Слова "Ще не вмерла Україна, і слава, і воля" належать поетові Павлові Чубинському, а от музичне втілення цього вірша – саме Вербицькому. Текст уперше опублікували у 1863 році в етнографічному виданні, а мелодія його виявилася настільки проста, піднесена і напрочуд легко впізнавана, що пісня швидко поширилася в українському середовищі, особливо в Галичині.

Згодом вона набула значення національного маршу, емоційний заряд слів якого перетворювався на колективний заклик. І нічого дивно в цьому не було, адже пісня лягла на сприятливий ґрунт – у XIX столітті національні рухи Європи шукали не лише політичні програми, а й звуки, здатні у кілька тактів передати почуття спільної долі. 

Цікаві факти з біографії Михайла Вербицького: дивіться відео krushelnytskamuseum

Музика Вербицького працювала саме так – вона не тиснула, не ускладнювала, не демонструвала академічної химерності. Вона звучала як тверда присяга, як кроки людей, які йдуть у темряві, але не втрачають орієнтир. Саме тому пісня пережила імперії, війни, заборони та політичні злами.

Попри найвідомішу мелодію, внесок Вербицького у розвиток української музичної культури значний і багатогранний. Він писав церковні твори, світські композиції, музику до театральних постановок, працював у середовищі, де українська культурна модерність лише формувалася. Його творчість стоїть на перетині віри, просвіти та національного пробудження. І саме тому він так добре вписується в історію XIX століття, де священник міг бути водночас композитором, учителем, громадянином і носієм ідеї народу.

Сьогодні ім'я Вербицького стоїть серед найважливіших культурних маркерів України. Його мелодія звучить у моменти, коли країна збирає себе докупи – на стадіонах, у парламенті, на державних церемоніях, під час скорботи й у хвилини гордості. У цьому є щось майже сакральне – священник із галицького села, який писав музику в умовах провінційної імперії, створив звук, що пережив століття й став голосом нації.

Яким був шлях популярної мелодії до державного статусу?

Шлях мелодії Михайла Вербицького до офіційного статусу був довгим і геть не прямим. У часи Російської імперії виконання і поширення українських національних пісень обмежували, а після поразки визвольних змагань початку XX століття українська символіка опинилася у різних політичних режимах – від заборон до напівлегального існування. 

У радянський період "Ще не вмерла Україна…" вважали ідеологічно неприйнятною, бо пісня наголошувала на окремішності української нації та на ідеї свободи, яка не вкладалася в офіційний радянський канон. У діаспорі ж вона, навпаки, жила як емоційний місток до втраченої батьківщини.

Якою була історія пісні, що стала Державним Гімном України: дивіться відео Ukrainaincognita

Перший важливий юридичний крок зробили майже одразу після проголошення Незалежності України у 1991 році. Тоді Верховна Рада затвердила музику гімну як державний символ, але без остаточно узгодженого тексту. Саме тому країна понад десять років жила у дивній, напіввідкритій ситуації – усі знали пісню, всі її співали, але її офіційна правова формула лишалася неповною.

Чому так сталося? Причина у складній дискусії навколо тексту, ухвалення якого вимагало конституційної більшості, тобто щонайменше 300 голосів. Простіше кажучи, у запеклій політичній боротьбі у Раді між проукраїнськими силами та комуністами, які категорично відмовлялися голосувати за історичний текст Павла Чубинського. Адже цей вірш мав широке і гостре звучання. 

Чого вартий тільки, скажімо, уривок "Ой, Богдане, Богдане, славний наш гетьмане! Нащо віддав Україну *****лям поганим?!", який натякав на страшну історичну помилку Хмельницького 1654 року. Або рядок "Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону" у пізнішій січовій версії – він лякав дипломатів, бо, мовляв, згадка річки Сян (а це сучасна Польща) та річки Дон (вона у Росії) може спровокувати міжнародні скандали та звинувачення України у територіальних претензіях до сусідів. 

Лише у березні 2003 року Верховна Рада ухвалила закон, який затвердив Державний Гімн України в офіційній редакції. Компроміс був таким: у тексті зберегли відому початкову формулу з пісні Чубинського, але у "менш песимістичному" вигляді – "Ще не вмерла України і слава, і воля" замість "Ще не вмерла Україна, і слава, і воля", а сам текст скоротили до одного куплету та приспіву.