Політичний романтизм чи вимога часу: чому в УНР проводили вибори просто під кулями більшовиків

Досі точаться суперечки, чи це був прояв наївного політичного романтизму, чи стратегічно вивірене рішення. 24 Канал розповість про все трохи докладніше.

Чому лідери УНР принципово хотіли провести вибори, навіть попри війну?

Зима на зламі 1917 та 1918 років могла бути для Східної Європи просто холодною, та натомість ще й дихала порохом, відчаєм та невідворотним колапсом старих імперій. Навіть у Києві, який ще вчора здавався тиловим містом, повітря вібрувало від артилерійської канонади. Російські більшовицькі загони під командуванням Міхаїла Муравйова невблаганно стискали кільце навколо української столиці, а на багнетах несли нову криваву реальність, де право сили повністю підміняло силу права.

І саме у цей апокаліптичний момент, коли логіка війни, здавалося б, диктує необхідність запровадження жорсткої військової диктатури, Українська Народна Республіка робить крок, який західні оглядачі того часу називали сумішшю божевілля та безпрецедентної політичної шляхетності. Мовиться про проведення виборів до Українських Установчих зборів. І люди дійсно пішли до виборчих урн – під акомпанемент шрапнелі, що розривалася над золотоверхими храмами.

Виборчі дільниці відкривали у селах і містечках, де влада змінювалася по кілька разів на тиждень. Бюлетені доставляли під охороною нечисленних вірних військ, часто крізь території, вже контрольовані анархістськими бандами або червоногвардійцями. Це була логістика абсурду, помножена на віру в те, що папірець із голосом виборця важить більше, ніж куля з гвинтівки.

Тут варто наголосити, що поведінка українського проводу у ті дні була продиктована не стільки наївним ідеалізмом, скільки гострою потребою в абсолютній легітимності на міжнародній арені. Для західного світу, який щойно почув "Чотирнадцять пунктів" Вудро Вільсона з їхнім акцентом на право націй на самовизначення, легітимність влади вимірювалася не кількістю багнетів, а демократичним мандатом. Тож Центральна Рада, усвідомлюючи свою хитку позицію, намагалася розмовляти із Заходом зрозумілою тому мовою – права та виборчих процедур.

Ба більше, українські лідери опинилися в епіцентрі геополітичного торнадо. Наближалися мирні переговори у Брест-Литовську, і щоб сісти за стіл переговорів із Центральними державами (Німеччиною та Австро-Угорщиною) як повноправний суб'єкт міжнародного права, УНР потребувала неспростовного доказу, що вона представляє волю народу, а не є просто групою інтелектуалів-узурпаторів.

Більшовики, які паралельно створювали свій маріонетковий уряд у Харкові, апелювали до "волі пролетаріату", підкріпленої російською зброєю. УНР могла протиставити цьому лише юридично бездоганний мандат, здобутий через всенародне волевиявлення. Тобто вибори були не забаганкою, а зброєю – можливо, єдиною зброєю масового дипломатичного ураження, яка залишалася в арсеналі Києва.

Про вибори в УНР та чому у підсумку так і не провели Установчі збори: дивіться відео 10questions_ua

Як Захід оцінив "чисту демократію" УНР під час наступу російських військ?

Британські та французькі дипломатичні місії, які перебували тоді у Києві, залишили здатні вразити свідчення. Генерал Жорж Табуї, комісар Франції при уряді УНР, у своїх депешах до Парижа описував ситуацію з неприхованим подивом військової людини. Він бачив уряд, який замість тотальної мобілізації та терору у відповідь на більшовицький наступ, скрупульозно розробляв один із найпрогресивніших виборчих законів у Європі.

Закон про вибори до Установчих зборів УНР передбачав загальне, рівне, пряме і таємне голосування за пропорційною системою, причому виборче право надавали жінкам – а це крок, на який на той момент ще не наважилися ні Велика Британія, ні Франція, ні Сполучені Штати Америки. Для французького генерала це скидалося на політичний романтизм найвищого ґатунку.

Британський представник у Києві Джон Піктон Багге у своїх звітах до МЗС також відзначав цю відчайдушну спробу інституціоналізації держави. Багге, як досвідчений дипломат, розумів, що в умовах хаосу, коли фронти Першої світової війни розвалювалися, а мільйони дезертирів зі зброєю у руках тероризували населення, проведення виборів було актом колосальної організаційної мужності.

Проведення виборів під час наступу ворога також було спробою закріпити суверенітет не лише у просторі, але й у часі. З розрахунку на те, що навіть якщо більшовики захоплять Київ (що вони зрештою і зробили, влаштувавши криваву різанину, яка шокувала європейських спостерігачів), будь-яка окупаційна влада буде нелегітимною з погляду міжнародного права.

Українська держава у такий спосіб перетворювалася з тимчасового політичного проєкту на безсмертну юридичну сутність, чиї права були зафіксовані волевиявленням мільйонів. І емоційний вимір цього важко переоцінити.

Історики у США порівнюють цей епізод історії України із виборами свого президента 1864 року, коли Авраам Лінкольн наполіг на проведенні голосування у розпал кривавої Громадянської війни. Він стверджував, що якщо скасувати вибори через війну, то демократія вже зазнала поразки. УНР діяла за тією ж логікою – зупинити демократичний процес через наступ Муравйова означало б визнати моральну перемогу більшовизму ще до військової поразки.

За яких історичних обставин проголошували незалежність УНР: дивіться відео bazovana_istoriya

Чи могли бути вибори в УНР помилкою?

Багато хто з істориків має іншу думку щодо доцільності проведення виборів в УНР. Вони апелюють до того, що, до прикладу, ресурси, витрачені на друк бюлетенів, організацію комісій та агітацію, могли б бути спрямовані на закупівлю амуніції чи формування нових полків. Натомість лідери УНР вирішили бути людьми пера і слова, а не меча.

А їхня віра в те, що соціалістичні ідеали та демократичні процедури здатні зупинити російський імперіалізм, перефарбований у червоні кольори, була трагічною помилкою. Бо ж більшовики не грали за правилами європейської дипломатії – для них вибори були лише буржуазним пережитком, а єдиним аргументом залишався терор.

Коли війська Муравйова увійшли до Києва, вони розстрілювали людей не за результати голосування, а за українське посвідчення особи чи навіть просто за чисті руки, що видавали приналежність до інтелігенції. У цьому сенсі аж ніяк не вдалося б використати демократію як щит. Ба й західні демократії у 1918 році не змогли або не захотіли захистити молоду республіку.

І все ж вибори до Установчих зборів, проведені під кулями, виконали свою функцію – заклали той фундамент легітимності, на який спиралися всі наступні покоління борців за Незалежність. Адже вимога часу полягала не лише у тому, щоб вижити фізично, але й у тому, щоб народитися юридично.

Українці у 1918 році голосували, коли небо падало їм на голови, бо розуміли – держава, яка боїться запитати волю свого народу під час війни, не має шансів на повагу й у мирний час. Це був тріумф духу над матерією, права над грубою силою, який назавжди вписав УНР в історію світового демократичного спротиву.

УНР була не країною наївних мрійників, а країною відчайдушних державників, які за сумним збігом обставин прагнули інтегруватися у цивілізований світ у той самий момент, коли цей світ розривався на шматки. Тож, можливо, вибір лідерів республіки на користь виборів навіть під кулями був трагічним, але найвищим актом політичної зрілості.