Іловайськ: як написати про український Дюнкерк

18 грудня 2015, 13:38

Для тих, хто був сучасником Іловайської трагедії навряд чи вдасться забути неймовірне напруження тих днів. Вся країна прикипіла до екранів моніторів, телевізорів, нервово писала смс рідним та близьким на передовій, повідомляла про новини в Facebook та інші соціальні мережі.

Вже тоді було очевидно, що частина українських громадян не може повірити в те, що оточення можливе і що російська окупаційна армія лише чекатиме нагоди допомогти своїм колаборантам у війні проти України. Частина до останнього вірила в мудрість та розважливість українського військового та політичного керівництва, скептично ставлячись до повідомлень військових та аналітиків, представників медіа та громадськості.

Іловайськ став українським Дюнкерком, місцем надзвичайного героїзму та підлості, безпорадності та зрадливого боягузтва частини офіцерського та командного складу, який вимагатиме чесної історичної та політичної оцінки

Найважче було тим, чиї члени родин перебували в добровольчих та територіальних батальйонах, частинах ЗСУ та прикордонниках – для них ці повідомлення були надто важливими аби ними можна було легковажити або не зважати на них. Якщо можна було би застосувати силу порівняння – Іловайськ став українським Дюнкерком, місцем надзвичайного героїзму та підлості, безпорадності та зрадливого боягузтва частини офіцерського та командного складу, який вимагатиме чесної історичної та політичної оцінки.

Я не знаю як писати художній твір про сучасну російсько-українську війну. Зрештою, в принципі про війну. Але чомусь думаю, що жанр документальної повісті – напевно єдино можливий наразі, поки свідки та учасники бойових дій готові говорити без огляду на будь-яку політичну доцільність та чиїсь кар’єрні та інші інтереси. Книга Євгена Положія "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей" — одна з книг, присвячених російсько-українській війні, яка вийшла друком у перші роковини Іловайської трагедії й може вважатися однією з найперших спроб художньо змалювати події серпня 2014 року. Документальний роман, який був написаний на основі сотень свідчень та спогадів військових та членів їхніх родин, читається дуже легко – попри весь реалізм описуваного жаху війни та перемелених доль тисяч українців. Це оповідь про війну не генералів, але військових і тих, хто став військовим лише за фактом власного бажання захистити країну та багатьох тих, хто наразі мудро просторікує, що мовляв – чужа війна, немає чого на неї зважати.

Цікаво, що розділи книги, присвячені окремим героям, були записані першочергово мовою, якою вони користуються, тобто російською та українською. Але оскільки книга виходила двома мовами – тексти російською були перекладені українською й навпаки. Те, що війна об’єднала українських громадян, незалежно від мови спілкування, національної приналежності, віку, статі, професії та інших маркерів ідентичності, досі не усвідомлений та артикульований факт.

У романі, як і в житті, перша хвиля мобілізованих військових, а особливо добровольців та представників добровольчих батальйонів – це унікальна спільнота людей, які в більшості не були "професійними" патріотами, чий патріотизм народився з гострого усвідомлення свого обов’язку стати на захист України. Російсько-українська війна, яка розпочалася з анексії Криму, відкрила всі задавнені суспільні проблеми, пов’язані як з минулим так і сьогоденням. Виявилося, що частина наших сучасників, знайомих або родичів досі є "червоним поколінням", яке живе оберненим обличчям до вигаданого радянського минулого, його міфів та настанов. Водночас, ми живемо в страшний та важливий час війни, яка стала визначальною точкою для нового покоління громадян України, сформувала нову ієрархію цінностей та способу дії.

Герої Євгена Положія, в основному не є кадровими військовими, вони достатньо швидко відкривають для себе страшну правду війни про випадковість роботи смерті щодо військових та мирних громадян, а ще більше про реальний стан планування військових операцій в районі Іловайська, цінність їхніх життів для керівництва та високого начальства й швидко прощаються з військовою романтикою. Серед них є мрійники та патріоти, які прийшовши з Євромайдану на фронт, ще більше усвідомлюють неможливість життя по-старому, в корумпованій країні професійних клептократів та олігархів. Перше ж знайомство з системою постачання армії одразу дає уявлення про те, що "Литвин Литвина бачить здалеку", породжує гнів та відчай героїв книги.

Не сцяти! – наказували сміливі штабісти. – "Тримайтеся!" — казали генерали, і підіймали чергову склянку віскі за нові погони та ордени

Якби не переконували нас "диванні генерали", в тому, що нібито солдат бачить рівно стільки, скільки можна побачити з окопу, військовим, які пройшли пекло Іловайська можна довіряти з більшою вірогідністю ніж їхнім коментаторам. Як каже один з героїв книги: "Для наступу ми не мали ані достатньо техніки, ані даних розвідки про кількість та розташування сил противника, ані детальних карт міста. Нас прирекли на найбезглуздіше заняття – сидіти в укриттях і служити живими (до часу) мішенями для ворожої арти. Розмови серед бійців ходили різноманітні: наступати, відступати, хоч щось робити. Про те, що саме робити і куди потрібно рухатися конкретно, ніхто достеменно не знав".

Оце відчуття безладу, хаосу та невизначеності – вплинуло на перебіг Іловайської трагедії не менше ніж поведінка керівництва Міністерства оборони України та Генерального Штабу, які як і в часі окупації Криму більше вагалися, ніж формулювали чіткі накази, більше боялися відповідальності за прийняті рішення, ніж за долю підлеглих військових. Саме тому, у відповідь на повідомлення про вторгнення російських кадрових військових та техніки було ігнорування, недовіра та зрештою злочинна розслабленість: "Не сцяти! – наказували сміливі штабісти. – "Тримайтеся!" — казали генерали, і підіймали чергову склянку віскі за нові погони та ордени".

Ця книга могла би стати прокляттям та збірником ненависті до тих, хто має нести відповідальність за долю українських військових, які потрапили до оточення, однак, вона не є такою. Навпаки, навіть змальовуючи з слів військовослужбовців, втечу Тетерука, Берези, генерала Хомчака інших офіцерів, автор не додає нічого від себе, сподіваючись, що оцінка їхнім діям буде дана Військовою Прокуратурою та іншими органами. Євген Положій не раз підкреслить у тексті, що він не хоче виступати суддею, але радше передавачем інформації від тих, хто заслуговує на право бути почутим – героїв Іловайська.

В одному з драматичних творів Євгена Шварца, головний герой Ланцелот, послуговувався у своїй роботі Чорною Книгою – артефактом, в якому детально було записано всі вчинені проти людей кривди та неправди, імена всіх злодіючих та нечесних людей. В чомусь, "Іловайськ" є такою Чорною Книгою, адже в ній сконцентровано чимало історій та фактів, які вимагають того аби їх почули та зрозуміли в українському суспільстві, більше, відновили справедливість, заради мертвих та живих героїв Іловайську, заради членів їхніх родин та друзів, заради України. Але автор пише про страшну та потворну війну в такий спосіб, що можна відчути, з якою теплотою він ставиться до своїх (не)вигаданих героїв, до тих, хто чекає на них, концентруючись на тому, що допомагало вижити й повернутися додому.

Повернення з війни не менш важка річ, ніж відправка на неї

Багато в чому перевага книги Євгена Положія полягає в тому, що він змальовує картину війни не через і не тільки через фокус долі військовослужбовців та подій, які з ним сталися, але дає слово членам родини військовослужбовця, які повноцінні учасники всього, що може статися – каліцтво, полон, поранення, смерть. Вони ті, хто цілодобово на зв’язку, перебувають на неоголошеній, невидимій, але дуже важливій варті. Завдяки такому прийому стає ще більше зрозумілим, що теперішня війна аж ніяк не може розглядатися як приватна справа невеликого гурта патріотів, але всієї країни, кожної матері й батька, сина та доньки, волонтерів – цього невидимого, але відчутного легіону охоронців та помічників української армії та добровольчих батальйонів. Ця книга про те, як цілком чужі люди стають родинами однодумців, громадою, яка прагне перемоги в цій проклятій війні з імперіалістичною Росією, а не тими, хто чекає способу уникнути від реальності та перекласти відповідальність за війну на кульгаву державу й її недореформовані інститути.

Повернення з війни не менш важка річ, ніж відправка на неї. Як часто свідчать українські військові, які повернулися – їм було вкрай важко прийняти той факт, що поза зоною бойових дій панує безтурботність та байдужість, а іноді й навіть ворожість до тих, хто зміг вирватися з обіймів війни – від зневажливого ставлення чиновників до власників маршруток, які конче воліють зекономити на учасниках бойових дій.

"Вони пройшли крізь живий людський натовп, здивовано озираючись. Тут нічого не помінялося, та й не повинно було, але головне, тут ніхто не знав про те, що всього-на-всього за двісті кілометрів звідсіля людям відриває снарядами голови, поранених дострілюють і перерізають їм горлянки, тут нічого не знають про те, що там руйнуються і палають міста і села, і завтра тут – з їхніми містами і селами – може статися така сама біда. Ця безтурботна святковість та доступність найнеобхідніших благ – води та їжі – шокувала бійців. Вони йшли, наче п’яні, похитуючись від щастя і втоми, і невміло посміхалися своїй вдачі. На них ніхто не звертав уваги, певно, вони вже були не першими, хто блукав, наче чорні тіні, що повернулися з потойбіччя, автостанцією – у світі живих на тіні мало звертають уваги".

Наразі російсько-українська війна стала для більшості громадян цілковито буденним явищем, ще однією рубрикою новин. Попри те, що війна триває, суспільство демонструє втому від правди про війну, про тих, хто лишився на ній назавжди, про тих, хто шукає досі своїх дітей на полях Донеччини та Луганщини. Дегуманізація в описі цієї війни, до чого активно прислужилися політики та медіа, вигадуючи слова-замінники або навіть слова-перевертні аби прибрати будь-який етичний та емоційний контекст що російсько-української війни, мусить бути подолана.

Чесний, іноді до телеграфічності, але від того не менш цінний стиль написання "Іловайську", розв’язує головну проблему – як говорити з читачем про те, що сталося з усіма нами: тими, що залишилися вдома й тими, хто вирушив на наш захист. Без штучного філософствування та політичного вереску. Про справжніх людей. Для людей.